| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНЧОЇ АРМІЇ

(Подиктував Отаман Тарас Бульба Боровець)

У липні 1940 р. прибув я з Генерального Губернаторства до СССР. Сам я заклав підпільну сітку, що потім розгорнулась в Українську Повстанчу Армію. Центральний пункт цієї армії знаходився в багнистих лісах північної України. По вибуху німецько-московської війни в червні 1941 р. я з повстанчою армією, що мала назву «Поліська Січ», почав співпрацювати з німцями. Армією командував я і вона билася проти більшовиків.

Головні напрямки німецького удару йшли по лініях: 1) Рівне-Львів, 2) Гродно-Мінськ-Москва. Між двома лініями залишились в багнистих лісових околицях України совєтські регулярні і нерегулярні військові частини. Вони утримували там совєтську адміністрацію, вели диверсію й тероризували населення. «Поліська Січ» мала тоді 10000 бійців. Вона поборювала всіма засобами большевицькі банди. Вона очистила була Полісся від банд і завела нову адміністрацію, яку признало й німецьке військове управління (113 дивізія й інші). Після заведення німецького цивільного управління (листопад 1941) «Поліську Січ» розв'язано. Частина бійців перейшла до поліції, а решта розійшлась по селах. Уся до цього часу пророблена робота йшла на користь німців.

У березні 1942 органи безпеки генерального комісаріяту Волині й Поділля почали репресії проти українців, в першу чергу проти тих, що в рядах «Поліської Січі» брали участь в протисовєтських повстаннях. Багато моїх людей арештовано і розстріляно. Це змусило мене перейти на нелеґальне становище. Я пішов в ліси і там заложив нову повстанчу армію. До мене голосилися в першу чергу ті українці, що їх утискало і репресувало німецьке управління. Свої завдання ми бачили в тому, щоб зорганізувати повстанчу армію, яка могла б в майбутньому стати зародком української національної армії. У лісах зорганізовано було курси старшин і підстаршин, санітарів і т.п. У тому часі ми не бились з німцями, бо німці воювали з нашим головним ворогом Росією і комунізмом.

Частини Української Повстанчої Армії,скорочено – УПА, виступаюча в обороні населення, стало билися з бандами та совєтськими парашутистами. Від літа 1942 почали більшовики непокоїти Україну й організовувати нові великі диверсійні банди. Центр совєтського бандитизму знаходився в лісистих околицях України та Білорусі. По лісах вони скидали все більше й більше парашутистів. У основному були це командні склади та політруки, які кермували бандами. Вони організували великі повстанчі загони та створили розвідчу сітку на території цілої України.

У березні 1943 завдяки збільшенню німецького терору повстали партизанські відділи ОУН, що признавала провід Бандери, дальше відділи ОУН, що признавала провід полк.Мельника. Я вів з ними переговори в тому напрямку, щоб об'єднати - моїх людей, партизанів бандерівців та мельниківців, та взагалі українців без огляду на їх політичні переконання, в одну центральну організацію. Для керування всеукраїнським національним рухом запропонував я створення Української Народно-Революційної Ради. Рада мала складатися з представників усіх політичних напрямків. Місцеві організаційні чинники ОУН під проводом полк. А.Мельника та їх відділи приступили до співпраці зі мною. З проводом та самим полк. Мельником я контакту не мав. Організація бандерівців погодилася в основному на організування УПА, зате відкинула проект створення Ради. Мені було пропоновано задержати пост головнокомандувача УПА під умовою, що я буду працювати по політичній лінії бандерівців. Рівночасно організація бандерівців, що називала свої загони досі «Військ ові Відділи ОУН», переіменувала себе на УПА. Зараз після того почалася широка акція проти німецького цивільного управління й проти національних меншин в Україні. У першій мірі тероризовано поляків. Я не міг погодитися з такою політичною лінією і тактикою УПА. Через те виник конфлікт між мною і організацією бандерівців. Я переіменував свою партзанську організацію з УПА на «УНРА – Українська Народно-Революційна Армія. Я працював дальше згідно з раз встановленим мною політичним напрямком, в чому співпрацювали зі мною відділи ОУН полк. Мельника та інші.

Зимою 1941/42 я пропонував німецьким військовим і цивільним чинникам ширше розбудувати партизанську армію «Поліської Січі» і тримати її в запіллю німецького фронту для боротьби з партиианами. Для цього конечною було зміна системи німецького цивільного управління.

Німецьке управління не припускало, що в нього за плечима може існувати большевицький диверсійний рух і тому відкинуло мою пропозицію. Літом 1942 виявилось, що большевицьку диверсію в запіллю не знищено, а навпаки вона зміцніла. Німецьке управління замість використати можливості поборювання большевицької диверсії при допомозі українського населення, продовжувало свої репресії проти тогож населення. Я писав з ліса листи до райхскомісара Коха, в яких звертав увагу на те, що німецьке управління не веде в Україні правильної політики і що це легко закінчиться трагічно для обох сторін.

За моєю радою визначено було осінню 1942 переговори між німецьким управлінням та українським національним рухом. Ці переговори вів я з начальником німецької служби безпеки СД на Волині і Поділлю Др. Пітцом та др. Беером. Вони запропонували мені, щоб ми влилися в систему німецької поліційної охорони та разом продовжували боротьбу проти большевицьких диверсантів. Ми зі свого боку жадали признання української самостійної держави та створення укрїнської армії та поліції. Пропозицію злиття з німецькою поліцією ми відкинули. Переговори зірвались, бо німці не хотіли відступити від своїх домагань, а ми знов не могли відступити від раз намічених нами напрямних цілей. Я з'ясував свої вимоги письменно та переслав їх др. Пітцови та др. Беерови. У своїх письмах я доказував реальними фактами, що український народ тільки тоді може битись з захопленням за майбутнє України в союзі з німцями, коли він побачить перед собою високу політично-ідеологічну мету. Такою метою не міг стати райхскомісаріят. Нею могла бути тільки українська національна держава, в склад якої входили б всі українські етнографічні землі.

Тої самої осені 1942 р. вів я переговори відпоручником Москви, підполковником Лікином. Він прилетів був до нас спеціяльним літаком. Большевики запропонували нам получитись з совєтськими партизанами. У тому випадку вони зообов'язувалися постачати нас з літаків зброєю, запасовими частинами,приладдями зв'язку і т.п. Ми мали заявити свою солідарність з ними. Вони запропонували, щоб ми вбили райхскомісара Коха. Совєтські пропозиції ми відкинули і через те большевицькі партизани виповіли нам війну, як «аґентам Гітлєра».

З огляду на те, що літом 1943 р. німецький фронт все більше посовувався на захід, шукав я знов за можливістю повести спільно з німцями боротьбу проти більшовиків. Після німецької практики в Україні дуже важко було знову переставити український народ на співпрацю з Німеччиною. Взаємне довіря з вини німців було знищене. Народ перестав вірити всіляким публичним заявам та закликам. Той стан міг змінити тільки український національнй уряд. У листопаді 1943 р. я звернувся ще раз до німецького уряду з пропозицією повести зі мною переговори для нормалізації українсько-німецьких взаємин. Щоб прискорити переговори і за всяку ціну довести до бажаної згоди, я заризикував своїм життям, вийшов зі своїм адютантом з укриття і пішов в дні 20 листопада до німецьких чинників. Німецькі урядові чинники, замість того, щоб повести зі мною переговори, притримали мене і мойого адютанта і перевезли нас обох до концентраційного табору Саксенгаузен коло Оранієнбургу. Тільки 19.10. 1944 р. нас випустили з концентраційного табору і з аявлено при тому, що тепер мають вестись переговори про нормалізацію німецько-українських взаємин.

Тактичні методи

Українська партизанка, не маючи від нікого ніякої допомоги, мусіла спиратися виключно на власні сили. Тому ми, організували свої власні бази, вишкільні табори і т.п. в багнисто-лісових теренах України.

Табори містилися або в спіціяльно зроблених землянках або в домах лісової охорони і промислу, лісничівках, тартаках і т.п. У зайнятих партизанами районах лісова охорона була зліквідована. Бази були замасковані під землею, а вишкільні табори охоронялись спеціяльними партизанськими загонами. Наші охоронні відділи розташовувались по селах кругом вишкільних таборів. Їх завданням було в першу чергу вести ворога про рухи і наміри ворога і вразі якогось нападу обороняти табори.

Організація таборів була така, що вони кожної хвилини були готові перенестись на інше місце.

Усе постачання українські партизани здобували самі, головним чином з державних баз (держгоспи, всякі склади, ешелони, автотранспорт і т.п.), малі потреби заспокоювались реквізиціями від населення. Українське населення охоче помогало нашим партизанам з двох причин: 1) Тому що населення бачило в своїх партизанах зародок української збройної сили; 2) тому що так совєтська як і німецька влада в Україні були українському народові чужі і своїми методами грабункової та терористичної політики не зєднали собі прихильности народних мас. Ненависть українського народу до всякої Росії, без огляду на її кольор і режім, самозрозуміла і давня. Український народ вітав німецьку армію в 1941 р. з ентузіязмом, бо вбачав у німецькому народі свого природнього союзника проти Росії. Одначе цей ентузіязм поведінкою німецького цивільного управління в Україні був перемінений у ненависть. Ця поведінка в нічому не нагадувала приятельсько-союзницьких взаємин. Навпаки, вона виявила себе як абсолютно ворожа окупація. Факт непризнання Ні меччиною українському народові права на його власну державу та спроба адмініструвати Україну заімпровізованими новотворами у вигляді райхскомісаріяту, галицького дистрікту чи румунської колонії Трансністрія викликала в українського народу гірке розчарування і абсолютну нехіть до праці і боротьби за таку «Нову Еропу». З тих оглядів український народ дивився і дальше дивиться на свій партизанський рух як на чинник, що чесно і безкомпромісово бореться за краще майбутнє України у вигляді незалежної держави.

До наших вишкільних таборів дуже охочо горнулась українська молодь. Це зовсім зрозуміло, коли взяти на увагу, що український народ дуже войовничий та зброєлюбний. А дальше - наша партизанка - це не анархічна диверсія, що провадить війну для самої війни. Навпаки, вона основана на глибокій ідеологічно-програмовій підставі і всеціло підпорядкована широкій політично-державній концепції. Повстанчий рух український народ зовсім слушно уважає одиноко можливою формою гідного ведення війни за волю України. Коли народові не дають можливості організувати свою регулярну армію, яка б мала змогу битися з ворогом, тоді він шукає можливості на іншому шляху.Тим шляхом у першу чергу є партизанка, як засіб самооборони і проти терору. Територія, на якій зродилася і розвилася українська національна партизанка - це північна Україна, а головним чином Полісся. Звідти виходили і туди зникали менші і більші боєві відділи. У всіх операціях ми строго додержувалися тактики наглого виростання відділів з-під землі там, де треба, й тако го ж негайного зникання там, де вони не потрібні. Усі групи були легкопорушні.

Так вишкільні табори, як і всі боєві відділи мали свої полеві кухні або звичайні господарські котли. Допомічні магазини і всякі запаси своєчасно громадилися по всіх районах. Отже де б не опинився якийсь відділ, він всюди мав забезпечене своє постачання.

Вишкільна акція велась не тільки по таборах, але і доривочно майже у всіх селах. По наказу окружного команданта люди сходилися на вказані місця у відповідний час, брали участь у відповідних вправах і знов розходилися по домах. Цей спосіб не обтяжував командування справами прохарчування, закватирування і т.п.

У основному практиковано два роди вишколу: 1) масово-стрілецький, 2) командирський.

Предметами навчання були універсальне володіння зброєю, кінна їзда, підривна справа, партизанська тактика, політичний вишкіл, санітарна служба і т.п.

Рекрутурування людей та адміністрування терену

Люде до української Повстанчої Армії та інших національно-революційних організацій рекрутувались з місцевого населення як добровольці. Організація з початку ограничувалася до невеличких ячейок по всіх районах, а потім перейшла до організування менших і більших боєвих відділів.

З моменту вибуху німецько-московської війни всі українські національні організації і ціла українська громадськість відразу взялися до відбудови життя країни. Повстанчі загони та національна міліція посувалися перед і слідом за німецькою армією. Вони ліквідували всі залишки большевицької диверсії та заводили новий лад і прядок. Громадськість, маючи змогу спокійно працювати під охороною німецької і української військової сили і міліції дуже скоро надавала очищеним областям нове обличчя. Крок за кроком організовувалися нові адміністративні одиниці, які охоплювали все життя. Під охороною національної міліції і відділів УПА приступали до реальної праці нові адміністративні уряди аж до шкільництва включно. Українська адміністрація в першу чергу допомагала німецькій армії ремонтами доріг, відбудовою мостів, залізниць, постачанням армії харчами, тягловою силою і т.п. У дуже багатьох випадках українська адміністрація переводила ті праці самостійно і з власної ініціятиви і власними засобами.

У цей спосіб дуже скоро була організована нова адміністрація на відвойованих областях України в границях: Карпати, Буг, Припять аж до Харкова (дивись карта України під тимчасовою національною адміністрацією 1941/42). Населення, звільнене від большевицького терору і охоронюване українськими озброєними частинами із ентузіазмом взялося під проводом українських активістів відбудовувати свою країну, вважаючи, що в цьому зазнає підтримки німецьких чинників. Аджеж німецькій армії в дальшій боротьбі проти Росії краще було мати в Україні лад і спокій, організованість і прихильність та підтримку, аніж хаос, ненависть і анархію. На теренах, де діяли українські активісти, відбудовувались шляхи, залізниці тощо. Віджила торговля, що спиралась на натуральній виміні між селом і містом найнеобхіднішими продуктами першої потреби. Віджило культурне життя і шкільництво. Населення охоче ремонтувало школи, здобувало шкільне приладдя. Адміністрація постачала фахові сили і інструктувала їх в справі навчання в протибольшевицько му дусі. Українці чули, що вони працюють для України (а Україна помагає Німеччині). Тоді жодна протинімецька акція не мала місця, бо німці вважалися союзниками проти Москви і большевизму. Московські парашутисти були негайно видавані в руки органів безпеки. Життя щораз ставало нормальнішим, бо здавалось, що є сенс його впорядковувати і була змога на це, хоч і мінімальна.

З приходом німецької цивільної адміністрації (зима 1941/42) і з моментом поділу України на Райхскомісаріят Україна, дистрікт Галичина, Трансністрія українська національна адміністрація була знищена. Вона дальше діяла тільки в прифронтовій смузі на лівому березі Дніпра.

З ліквідацією української національної адміністрації почалося переслідування української національної інтелеґенції і взагалі українців. Німецька поліція заходилася без розбору розстрілювати українських націоналістів, як «ворогів» Німеччини без усяких причин і з трагічними наслідками. Терор замінив політику, без якої не можна перебувати на жадній території. Культурне життя знищено. Адміністрацію зліквідовано. Господарче життя зруйновано. Репресії впали не лише на тих, що організували, але і тих, що виконували. За вказання парашутиста розстрілювано того, що вказував під закидом зв'язку з партизанами. За більшовицьку диверсію розстрілювалось українське протибільшовицьке населення. Інтеліґенцію загнано до фізичної праці з понижуванням, побоями і голодним пайком. Професорів Академії Наук засуджено дослівно на голод і холод.

У ділянці господарчій заведено колоніяльний режим без прав і закону. Уся Україна була здана на ласку і неласку московсько-большевицьких «перекладчиків» у німецькій поліції і ляндвіртів. Україна сподівалась, що Німеччина принесе, коли не державу, то принаймі, хай найгірше, але право. Тим часом німецька цивільна адміністрація принесла безправя.

Найвища платня була можлива в Україні 120 РМ. Інженер українець, начальник відділу в німецькій установі діставав платню 80-100 РМ. Його машиністка (навіть не креслярка, але німка) 400 РМ. Українець в Україні голодував і зазнавав побоїв. Ціни на харчові продукти усталено в 3 до 10 разів нижчі, як в Німеччині, а на інші продукти в стільки разів вищі. Один приклад: газета коштує в Німеччині 10 феників. Яйце 11 феників. Отже газета коштує одне яйце. В Україні газета коштує 1 карбованець, а яйце 5 копійок. Отже газета коштує 20 яєць. При тому в тій же газеті ображалось українські національні почування. Ясно, що такого стану український народ, народ, що понад усе цінить свою честь і гідність, не міг терпіти. Тому почалася самооборона українського народу.

Цей стан бачили і геніяльно використовували більшовики. Німці поставили ставку на росіян. Усі уряди в Україні були переповнені росіянами, еміґрацією та місцевим елементом, що його спеціяльно залишили большевики. Шляхом рафінованих депунціяцій большевики потрафили знищити німецькими руками тих людей, яких не досягла рука НКВД перед їх відступом. Таким чином Москва осягнула потрійну користь: 1) знищила своїх запеклих ворогів, 2) викликала на території під німецькою окупацією невиносимий стан, 3) підготовила ґрунт до загального антинімецького наставлення всього українського населення.

Розпочалися огидні доноси, арешти, кари, репресії і диверсії, які довели до абсолютної анархії в Україні. Українські націоналісти, як ті що приїхали з еміґрації, так і ті, що були на місцях, опинилися в надзвичайно дурному положенні. Вони чверть віку боролися з комунізмом, а тут прийшли німецькі націоналісти і замість винищувати в країні москалів і комуністів, почали... винищувати українських націоналістів. У цей спосіб ідея націонал-соціяліиму і нового ладу в Европі були абсолютно скомпроментовані. Німеччина почала воювати тільки одною мілітарною фізичною силою. Москва натомість бореться головним чином ідеологічно і дуже зручною політикою. Німці своєю політикою вибили всі атути з рук антикомуністичних елементів. Створили стан гірший, як був за большевиків і таким чином знищили антисовєтські настрої в масах і наставили їх проти себе. Маси почали відрухово знов симпатизувати з большевиками. У таких обставинах всі українські національно-патріотичні організації зробилися «нелеґальними» і були примушені знов скритися під землею. УПА знов обмежила свій стан до підпільної сітки по всій Україні, а тільки на Поліссю утримувала більші боєві відділи та вишкільні табори (див. дієва карта української національної партизанки 1942/43). У такому стані українська національна партизанка діяла до весни 1943 р. Протягом літа 1943 р. під впливом німецького терору український партизанський рух дуже зріс і прибрав антинімецький характер.

З моментом переходу червоної армії через Дніпро українська національна партизанка ще більше активізувалася і знов наставила свій штик головним чином проти Москви. Сьогодня вона провадить дальше свою завзяту боротьбу з віковічним ворогом України.

Викликані незручною політикою протинімецькі настрої українському народу і всіх інших народів на сході Европи може знов замінити на приязнь тільки солідна нормалізація міжнаціональних відносин. Таку нормаліиацію може дати декларація німецького уряду, якою Райх, речник антиросійської і антибільшовицької боротьби, визнав право всіх націй Европи на їх самоставлення по принципу етнографії в своїх суверенних державах.

Хто хоче змінити статус на сході Европи, мусить розбити російську великодержавність. А хто хоче розбити московську імперію, мусить діяти разом з її поневоленими націями, а не проти їх волі.

Берлін, 8. 11. 1944.


Вип. 2,    весна 2000    «Літопис»
При використанні наших публікацій посилання на журнал «Літопис» обов’язкове.
© «Форум дослідів історії УПА»

| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |