| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

Наталя Осьмак

Дорога до Батька

Обставини-тяжкі, зла навколо-надміру.
Проте незламно вірю, що правда переборе,
хоч і з великими зусиллями.
Кирило Осьмак


55 років тому в погожий день ранньої осені 12 вересня 1944 в селі Дорожів Дублянського району Дрогобицької області була проведена облава «чекистско-войсковая операция», які проводилися тоді тисячами на всій Західній Україні. Разом з десятками інших мешканців Дорожева енкаведисти-облавці схопили й немолодого високого чоловіка, який порався біля хати, що знаходилася на пагорбі Вільник. Замість документів він мав лише довідку від старости Дорожівської сільської управи на ім'я Коваля Івана Пилиповича, уродженця м.Скалат, мешканця Тернополя.

У протоколі про затримання було зазначено: "Коваль Йван Филипович подозревается в принадлежности к контр-революционной националистической организации ОУН, его задержать й заключить в тюрьму на 48 часов".

48-годинне затримання перетворилося на 4-річне слідство і знадобилося більше 230 допитів, очних ставок, переслуховування кількох десятків свідків, щоб каральні органи розтаємничили цього чоловіка. Розтаємничили – і запроторили за тюремні мури на 25 років, як виявилося, назавжди.

Постать Кирила Осьмака – президента УГВР (а це був саме він) – дуже довгий час не була відома не лише широкому загалові, але й тим, що був учасником національно-визвольної боротьби під час Другої світової війни. Вибраний на Президента УГВР 15 липня 1944, коротше ніж за 2 місяці був заарештований і, як написано у 8 томі Літопису УПА «Можливо в підпіллі теж не було певности, чи президент К. Осьмак живе чи загинув. Тому було краще про нього нічого не писати».

То хто ж він був і який життєвий шлях привів його на цю політичну вершину?

Народжений 27 квітня (9 травня за новим стилем) 1890 року у містечку Шишаки на Полтавщині (сотенному місті Миргородського полку козацької України, як написав він мені в одному листі з тюрми), він навчався у Шишацькій народній, згодом Миргородській повітовій школах, у Полтавському реальному училищі і рано усвідомив пригноблене становище українського народу в російській імперії.

Як згадує його молодша сестра Анна, вже у юності "він переживав трагедію життя великого українського поета Тараса Шевченка".

З 1910 року Кирило Осьмак – студент Московського сільськогосподарського інституту. Вибір не був випадковим. В Україні російська царська влада пригнічувала українське культурно-просвітницьке життя, вбачаючи в ньому небезпечний для себе сепаратизм.

В російських столицях українцям було більше свободи, ніж в Україні. В Петербурзі діяло товариство ім.Шевченка, що його очолював швед Костянтин Реріх, а в Москві існував музично-драматичний гурток "Кобзар", який очолював Федір Корш – росіянин.

В сільськогосподарському інституті, де навчався Кирило Осьмак, був створений агрономічний гурток для вивчення українських губерній. Студенти намагалися літні практики відбувати на Україні, "щоб товариші мали можливість працювати для свого народу та вивчати його, ще перебуваючи в інституті". Остання фраза, це цитата з статті К.Осьмака – студента, надрукованої в 10 числі журналу "Украинская жизнь" за 1913 рік. Журнал виходив у Москві, починаючи з 1912 року, і редактором його був Симон Петлюра.

Знову повертаюся до листа: "Студентську практику відбував на Волині (Житомир) року 1911, на Катеринославщині (Дніпропетровська обл.) і Кубані (Краснодар) року 1912, на Волині (Володимир, Сарни) року 1913, у Сибіру (Омськ) року 1914" (Кінець цитати). В цих українських місцевостях К. Осьмак, відбуваючи практику, удосконалював агрономічні умілості та збирав народні хліборобські терміни з живих уст. Крім того, кошти, зароблені на практиці, давали йому можливість продовжувати навчання.

«Як живуть наші переселенці» – таку статтю К. Осьмака я знайшла у часописі «Рілля», що виходив у Києві. У двох числах за 1914 рік він описав життя переселенців з українських губерній, що переїхали в Сибір. З ними він познайомився, проїхавши вгору по Іртишу, перебуваючи на практиці у Омську з травня 1914 року.

«Нашого люду багато йшло шукати щастя на чужині – написав він. – Що чекає наших земляків у будучому? Старі міцніш свого держаться, а молодші вже не так, ідуть прямою дорогою до обрушення. Коли б наші люди були більш освідчені, не цуралися свого і давали освіту дітям на рідній мові, – тоді і тут вони б не розпливалися в сібірському морі, а були б великою одноцільною силою".

Перша світова війна застала К.Осьмака практикантом сільсько-господарської машино-дослідної станції в Омську, Акмолинської губернії. Як студент, він не підлягав мобілізації, але з липня 1915 до грудня 1916 року був на службі у Відділі допомоги біженцям, що постраждали від війни, Комітету Південно-західного фронту Всеросійського земського союзу. Спочатку завідує харчовим пунктом у Збаражі, потім завідує харчовим загоном у Скалаті, згодом стає завідуючим Збаражською пекарнею, яку сам і збудував. Служба в Комітеті давала йому можливість оплачувати подальше навчання в Сільськогосподарському інституті, яке він не переривав. Він міг спостерігати брутальну поведінку російської армії, яка окупувала Галичину: нищення культури, освіти, всього українського життя. Російське чиновництво, яке йшло вслід за армією закривало українські школи, робило з них російські, греко-католицьких священиків вивозили в Сибір, а їх парафії посідали російські батюшки. Був висланий до Саратова, а пізніше до Ярославля митропрлит Андрей Шептицький. Трагічним для українців було те, що вони змушені були воювати один з одним, перебуваючи в арміях ворогуючих держав за чужі, ворожі українцям інтереси. Десь воював на Галицькому фронті, мобілізований до російської армії, старший брат Кирила – Олександер, учитель.

Тут, на фронті, Осьмак зустрів свою долю – волинянку Марію Юркевич. Вона, слухачка Санкт – Петербурзьких Бестужівських вищих жіночих курсів, поступила на службу до Комітету в кінці серпня 1915 і в жовтні одержала призначення завідуючої дитячих ясел у Збаражі для дітей-сиріт, батьки яких загинули на війні. Кирило Осьмак і Марія Юркевич повінчалися в Києві в січні 1916, і в жовтні у них народився син Олег. Марія вже не мала змоги їхати на фронт і від Комітету одержала посаду старшої вчительки Київської трудової колонії, що містилася на Сирці на дачі Волинця. З цього часу (кінець 1916) родина Осьмаків оселяється в Києві.

Українська національна революція, політичне відродження суспільства, яке збудила до життя лютнева революція 1917 року в Петрограді, захопили й Осьмака. Він не міг бути осторонь історичних подій, які вирували на Україні. Кирило Осьмак серед тих, хто 17 березня 1917 року створили у Києві всеукраїнську громадську організацію, яку назвали Центральною Радою, що скоро петворилася у тимчасовий парлямент України. Вона складалася з представників громадських організацій. Осьмак був представником від Губерніяльного земства.

В січні 1918 року від партії соціалістів-революціонерів, прихильником якої він був, рекомендований на вибори до Українських Установчих зборів у список номер 1 від Румунського фронту.

Як відомо, ці вибори не відбулися через московську інтервенцію. Починаючи з 1917 Кирило Осьмак працює в Генеральному секретаріяті земельних справ, завідує видавничим відділом. Коли відбувся урядовий переворот і до влади прийшов гетьман Скоропадський (29 квітня 1918), Осьмак взяв участь у 3-денному антигетьманському страйку, за що був звільнений з роботи.

Працював у Центральному сільсько-господарському кооперативному союзі, завідуючи відділом селянського буряківництва. З початку 1925 року почав працювати в Інституті української наукової мови Всеукраїнської Академії Наук над створенням Сільськогосподарського термінологічного словника. Гетьманат, Директорія, перша більшовицька окупація, денікінці, польська окупація, московський більшовизм, який утверджував себе на Україні терором – все це відчула на собі й родина Осьмаків.

5 березня 1928 Кирила Осьмака заарештували. Майже одночасно у Києві та Харкові заарештували ще 15 осіб. Це були агрономи, кооператори, члени бурякового союзу. Всіх їх вписали до "Контрреволюційної організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації, що вела роботу по створенню української селянської партії, яка в майбутньому виступила б проти радянської влади" – аґентурна справа «Трест».

Їх звинувачували в тому, що вони:

- хочуть створити селянську партію;

- вимагають децентралізувати цукрову промисловість;

- вимагають паритетності цін на хліборобську та промислову продукцію та збільшення ціни на цукровий буряк.

Знайомлячись з цією справою я звернула увагу на те, що всі звинувачені були українцями, інтеліґентами або людьми з вищою освітою (так написано в їх коротких характеристиках), а звинувачували їх всі неукраїнці. За переписом 1926 року 80% населення України складали українці, і те що в репресивних органах абсолютну більшість складали неукраїнці я сприйняла як ознаку окупаційності влади. Один з тих, кого звинуватили в справі СВУ і якому пощастило вижити згадував, як слідчий Соломон Брук на слідстві йому сказав: «Всю Україну слід було б знищити, та не можемо, але вас, українські інтелігенти – ми знищимо». Це написав у книзі «Набої для розстрілу» Гелій Снєгірьов. Отже справжня причина їхнього арешту в тому, що були вони українцями-інтеліґентами, елітою нації і за далекосяжними кремлівськими плянами мали бути винищені. Ці пляни виконувались ретельно з жорстокою послідовністю.

В постанові щодо Осьмака зазначено: "слідством не зібрано досить даних в підтвердження об'явленого гр. Головко, Осьмак та інших обвинувачених, внаслідок чого нема підстав віддання його судові". Проте "Висновок" з цієї постанови є несподіваним з точки зору нормальної логіки. Колеґія ОГПУ 28 вересня 1928 постановила вислати його за межі України на З роки, визнавши Осьмака ”соціальне небезпечним елементом”. Такий же вирок був ще для двох осіб і це було найм'якше покарання. Вибравши собі для проживання Курськ, Осьмак продовжував там працювати над словниками сільськогосподарської та лісової термінології як нештатний працівник Всеукраїнської Академії Наук.

2 березня 1930 року його знову заарештували, тепер у справі СВУ. Його звинуватили у тому, що він належав до «ИНАРАК»у – клітини СВУ в Інституті української наукової мови. Вирок – 3 роки концтабару в Північних таборах, які будували залізницю Пінюґ – Сиктивкар, що фактично ніколи не була побудована.

Глибокої осені 1933 року К.Осьмака звільняють, але він не повертається на Україну, де лютує голод, а оселяється з родиною під Москвою, працює директором радгоспу ім.Кагановича. Згодом родина переїздить до села Катіного в Рязанській області, і у червні 1937 року Осьмак починає працювати агрономом місцевого колгоспу.

«Тієї осені почалися жахливі події скрізь, не лише в Рязанській області. 29 січня я опинився за ґратами». Так написав мені Батько через багато років.

К. Осьмак перебував під слідством 25 місяців. Тільки твердість, з якою він тримався, не визнання ним жодного звинувачення, які йому висували почергово аж 5 слідчих, врятувало його від розстрілу. Так нам з чоловіком сказав молодий співробітник Рязанського відділення ФСБ, коли у вересні 1994 року ми приїхали до Рязані, щоб познайомитися з цією слідчою справою.

Ініціятором репресій у селі був парторг колгоспу і одночасно директор школи Калдєєв. Слідчими були Голубєв, Шмаков, Завалішин, Леонідов, Батов. Прізвища слідчих свідчать, що влада в Росії – російська, на відміну від України, де влада була неукраїнською.

"У 39 році почалося оздоровлення атмосфери. За мури, як раз у мою целю, посадили катинського людоїда – директора школи. А трохи пізніш, теж за мурами опинився і Голубєв".

Це із згадуваного вище Батькового листа. В тюрмі опинилися і інші слідчі, це я вже знаю, прочитавши слідчу справу.

Кирила Осьмака звільнили у лютому 1940 року, після того як у Москві замінили команду НКВДистів на чолі з Єжовим, іншою.

Але ця справа не була без жертви для родини Осьмаків. Дружина Осьмака, вчителька місцевої школи, не витримала шантажу директора школи, слідчих, що вимагали свідчити проти чоловіка. Вона кинулася під колеса паротяга на станції Кремльово і загинула. Сталося це 11 листопада 1938.

«В кінці лютого, коли я мав уже змогу рухатися, я прибув на Марусину могилу. Гірко тужив над її горбиком. Не думав виїздити з тих місць. Але коли у квітні триїхав до Києва до своїх доньок, опинився серед нашої чарівної природи – захотілося знову працювати на Україні, ближче до всього рідного». Це з листа Кирила до сестри.

У березні 1940 року після 12-річної відсутности Осьмак повернувся до Києва. Тут його застав початок війни. Слабка надія на те, що німці посприяють українцям у побудові своєї, української держави (бо попередній режим на Україні був виразно окупаційним) швидко зникла. Німці розпочатими відразу репресіями показали, що вони є такими ж окупантами і прийшли сюди, щоб зробити з України свою колонію.

У жовтні 1941 року в Києві створилася Українська Національна Рада. Вона задумувалася як національне представництво, яке за сприятливих обставин могло б стати законодавчим державним органом. Очолив Раду професор Микола Величківський. Осьмак став членом цієї Ради, керівником відділу земельних справ, а також створив при Раді та очолив бюро кооперативного товариства "Сільський господар". Це бюро Осьмак зумів втримати й після розгрому німцями УНРади уже в листопаді 1941 року, та при неодноразових спробах німецької адміністрації закрити її.

Завдяки «Сільському господареві», Осьмак мав можливість допомагати харчами українським підпільникам, членам похідних груп, коли вони стали приходити до Києва.

Навесні 1942 року К. Осьмак познайомився з членом похідної групи ОУН, який прибув зі Львова, "Володимиром" і таким чином нав'язав контакт з українським протинімецьким підпіллям. Знайомство не було випадковим. Пан Мирослав Прокоп, а саме він і був тим "Володимиром", навесні 1996 мені розповів: “Ми почали шукати людей, які перше брали участь в періоді революції 17-20-х років, тих українських патріотів, які не були знищені, і які були готові в умовах німецької окупації вести боротьбу”. Зустрілися українці, патріоти України, які бачили однакову кінцеву мету - Самостійна Соборна Українська Держава, але шляхи її здобуття бачили трохи по різному. Це і не дивно, бо виросли і сформувалися вони в різних умовах – Кирило Осьмак – в умовах підросійської України, а Мирослав Прокоп — підпольської. Осьмак вважав, що треба об'єднати всі політичні українські організації в інтересах спільної боротьби на ґрунті політичної платформи Суверенної Української держави, яка має бути тільки національною та забезпечити українській нації право на свою мову, культуру та економіку. Мирослав Прокоп визнавав право керівництва лише за ОУН.

Зв'язок з українським підпіллям зберігся протягом всієї німецької окупації Києва і встановився відразу у Львові, куди Осьмак приїхав разом з родиною, другою дружиною й двохрічною дочкою, тобто мною, у кінці вересня 1943 року. Старша дочка К.Осьмака, Лариса, залишилася в Житомирі, де вона працювала в Міській земельній управі, а нелегально – в сітці ОУН. Вона безслідно зникла, поїхавши з Новограду-Волинського в Корець з підпільною літературою в кінці 1943 або на початку 1944 року.

Зустрівшись у Львові з діячами ОУН та командуванням УПА, Осьмак зрозумів, що ідея об'єднання вже діяла тут. Як згадує Лев Шанковський, один з творців УГВР, на святі Різдва Пресвятої Богородиці у соборі Святого Юра, Роман Шухевич запропонував йому взяти участь у створенні підпільної організації, яка має стати верховним політичним і державним органом українського народу. Осьмак також включився в цю працю, а саме – в опрацювання документів, які мали лягти в основу цієї організації.

Але перше треба було легалізувати своє становище. За допомогою підпілля він стає директором Стрийського окружного товариства "Сільський Господар". Ця посада давала можливість вільно їздити Краєм, використовуючи службу для роботи в ОУН та знайомства з відділами УПА.

"У квітні 1944 року по дорозі до гори Маґура на вишкіл "Олені" я знову підняв перед "Орловичем" (ще одне псевдо Мирослава Прокопа) проблему щодо організації всеукраїнського центру збройної боротьби на Україні". Це цитата з слідчої справи Осьмака. І далі: "...ми з ним по дорозі обговорили проєкти плятформи, на якій могли б зійтися всі націоналістичні організації в єдине угрупування." "Орлович" доручив мені написати проекти "Плятформи" та "Універсал" майбутньої об'єднаної організації».

10 червня 1944 відбулося засідання Ініціативного комітету УГВР. Власне, саме на цьому засіданні і була остаточно затверджена назва Українська Головна Визвольна Рада. Основоположні документи — ”Універсал”, ”Плятформа”, ”Устрій” – опрацьовані К. Осьмаком, Дарією Ребет, Мирославом Прокопом та іншими членами Ініціативного комітету були обговорені, відредаґовані і рекомендовані до прийняття їх на Великому Зборі.

Вертаюся ще раз до слідчої справи: «У день скликання Ініціятивного Комітету II червня 1944 року "Орлович" дав мені для політичного опрацювання мої проекти "Плятформи" та "Універсалу", які були вже доповнені деякими пунктами. Хочу зауважити, що "Універсал" тоді ще називався "Звернення до українського народу". Я звернув на це увагу і запропонував цей документ, як в минулому при Центральній Раді і гетьманцях, назвати "Універсалом". Завдяки цій останній фразі я змогла з'ясувати псевдо Батька, "Гірняк", яке він мав на Ініціативному Комітеті, коли мені потрапили до рук протоколи цього Комітету".

Знову звертаюсь до слідчої справи:

"О 2-ій годині дня 8-го липня за домовленістю з "Володимиром" я з'явився на площі Сокіла-Батька, де за деякий час був підібраний легковою машиною, в якій уже були "Володимир", "Вільшинська" (так Осьмак називає Дарію Ребет), яка брала участь у засіданні Ініціятивного Комітету і чоловік, мені невідомий. На. цій автомашині ми доїхали до станції Бусовисько, Стрілківського району, Дрогобицької обл., а звідти на возі – до села Лужок-Горішний і далі до управління лісництвом, де мало відбутися засідання Великого Збору". 11-15 липня 1944 року на узбіччі гори Виділок біля села Сприня відбувся Великий Збір УГВР. На ньому обрали Президію та Генеральний Секретаріат УГВР – підпільний парлямент та підпільний уряд воюючої України. Головою Президії, президентом УГВР був обраний Кирило Осьмак. На Великому Зборі він мав псевдонім "Марко Горянський".

"Глибока тиша запанувала на залі нарад" – написав у 1946 в статті "До генези Української Головної Визвольної Ради" Роман Шухевич, – коли голова президії УГВР станув перед головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторювати слова присяги. То присягав президент України перед усім українським народом".

Великий Збір відбувався під гуркіт гармат фронту, що стрімко наближався, і після його закінчення всі негайно роз'їхалися по своїх місцях. Сотенний сотні «Леви» – «Нечай» – Михайло Фридер з Нагуєвич дав Кирилові Осьмакові, Президентові УГВР охорону: двох молодих стрільців із своєї сотні: Юліяна Коссака з Нагуєвич, псевдонім «Орел» і стрільця під псевдонімом «Курт», дійсне ім'я якого невідоме і переправив своїми лініями зв'язку до Стрия за родиною. Одну ніч Кирило Осьмак переночував у Нагуєвичах, в хаті Нечаєвої сестри Анни Хруник. Про це я знаю від П. Миколи Тимишина зі Стебника, родича Нечая.

Повз хату, в якій колись був мій Батько, я проходила в дитинстві кілька разів, коли з іншими учнями йшла з Підбужа, де ми з мамою жили, до музею Івана Франка, але й уявити собі не могла, що ця хата колись на добу прийняла мого Батька.

Кирило Осьмак оселився разом з родиною у селі Недільна, Стрілківського району, де стояли 4 сотні УПА і штаб УПА – Захід, шефом якого був Дмитро Грицай - "Перебийніс". В цей же день, 25 липня біля станції Бусовисько відбулося перше засідання Президії УГВР. На ньому було вирішено, що на Україні мають залишитися: Кирило Осьмак – президент, Роман Шухевич – голова уряду, та ще три особи. Решта членів УГВР мають виїхати за кордон, щоб там представляти інтереси УГВР перед іноземними державами.

Знову звертаюся до слідчої справи:

"Тут біля станції Бусовисько я, як Президент УГВР благословив і попрощався з від'їжджаючими за кордон учасниками Збору "Володимиром", "Ярополком", "Стрийським", "Костецьким", "Вільшинською".

5 серпня 1944 року на галявині під лісом, між селами Свидник і Ластівки (Старосамбірський район) відбулася перша збірна присяга вояків УПА за текстом, ухваленим УГВР. Церемонію присяги проводили шеф Головного військового штабу УПА Дмитро Грицай – "Перебийніс", командир Дрогобицької воєнної округи Іван Белейович -"Дзвінчук", генеральний секретар внутрішніх справ УГВР Ростислав Волошин – "Павленко" та два члени президії УГВР.”

Це повідомлення зробив журнал "Повстанець", ч. 1 з листопада 1944. Одним з членів президії був президент УГВР, про що знали тільки члени УГВР та Дмитро Грицай. Але і вони не знали його дійсного прізвища, лише псевдонім – "Псельський". Для всіх інших він був ”чільним провідником”. Про це розповів мені Іван Белейович, у якого ми були в Микуличині біля Яремча в травні 1997. (Помер у серпні 1999).

Фронт наближався, і в середині серпня 1944 сотні УПА вирушили з Недільної в напрямку Турки. Перед цим Кирило Осьмак одвіз свою родину до с.Тур'є Горішне і поселив, як сказав один свідок, біля великого лісу. Нічого з цього я не пам'ятаю, не пам'ятаю і Батька, бо була зовсім малою. Більше вже свого Батька я не бачила.

23 серпня 1944 року біля села Орів, на Сколівщині, сталася сутичка між частиною Червоної Армії і відділами УПА, що йшли в напрямі Золочівщини. З цими відділами йшов Президент УГВР. Багато вояків УПА в цьому бою загинуло. Президент УГВР був поранений, але зумів утекти. Його допровадили до с. Дорожів, Дублянського р-ну, Дрогобицької обл. Тут у хаті Михайла Летнянчина, на пагорбі Вільнику, Осьмак переховувався і лікував рану. Село уже було зайняте Червоною Армією. 12 вересня тут була облава ("чекистско-войсковая операция"), під час якої Осьмака арештували. При собі мав довідку на ім'я Івана Коваля, народженого в м.Скалат на Тернопільщині. Під цим ім''ям і з легендою свого життя, яку він вигадав, Кирило Осьмак відсидів 2,5 роки у Дрогобицьких Бриґідках під слідством. Слідчі розуміли, що він не є рахівником Тернопільського маслосоюзу, за якого себе видає, а є якимсь чільним провідником ОУН, та й багато з заарештованих це підтверджували. Проте Осьмак від усього відмовлявся і слідчі не могли нічого зробити. Співкамерник Коваля у дрогобицькій тюрмі свідчив: "Коваль казав, що слідчі про нього багато знають, але він усе заперечує й буде заперечувати, що навіть як йому покажуть рідну жінку, то він теж її не визнає. Він заявив, що дав присягу на вірність ОУН, є членом проводу й про себе ніяких показань давати не буде, хоч би йому грозила смерть, або які завгодно тортури".

У січні 1947 року К. Осьмака перевезли до київської Лук'янівської тюрми. На цей час в руках у НКВД вже були люди, які знали і сказали на слідстві, що цього в'язня, який називає себе Іваном Ковалем, знають під псевдонімом "Псельський", і у липні 1944 він був обраний президентом УГВР. Очевидно, що були вже у них і протоколи Великого Збору. Його псевдонім на Великому Зборі – "Марко Горянський" теж був розшифрований.

10 липня 1948 року ОСО (Особое совещание при МГБ СССР) винесло вирок про 25 років ув'язнення в тюрмі "за участь в контрреволюційній банді українських націоналістів та активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність". У вироці ні словом не згадано, що це була боротьба за Самостійну Українську Державу, тобто за те, що було продекляроване в Конституції СРСР, а саме: право нації на самовизначення, аж до відділення. Отже слідство і вирок – це злочин держави, злочин КПРС, яка керувала цією державою.

Ми з мамою весь цей час жили в с. Підбуж, Дрогобицької області і нічого не знали про Батька: де він, що з ним, живий він чи ні. Батько обізвався до нас з Володимирської тюрми у березні 1954.

"Люба моя донечко!

Невимовна радість опанувала мною, коли я дістав першого маминого листа і першого твого листа. Майже десять років минуло з часу нашого розстання. Багато страждань поховали ті роки. Багато надій горіло в моїй душі. І завжди в очах моїх зорів образ мами і образ твій. В найстрашніші хвилини я все бачив маму і, на руках у неї – тебе. Ти все була для мене такою, якою ти була, коли я востаннє тримав тебе на руках"..

У 1980 в Торонті (Канада) вийшов 8 том ”Літопису УПА” Українська Головна Визвольна Рада. На титульній сторінці є присвята тим членам УГВР, які загинули у 1945-1946 роках. Серед п'яти імен – ім'я Кирила Осьмака. До моїх рук цей том потрапив у червні 1992 року, після здобуття Україною Незалежности. Щойно тоді я дізналася, ким був мій Батько.

У згаданому томі на с. 11 надруковано: "Немає офіційного повідомлення про смерть Кирила Осьмака й досі властиво нічого не написано про нього, хоч він займав у структурі УГВР один з найважливіших постів – був Президентом УГВР. Сталося це з таких причин; Президент УГВР Кирило Осьмак попав у руки НКВД пізньою осінню 1944 р. й опісля загинув у тюрмі. НКВД мабуть таки не знало, кого арештувало, бо не використало цього "успіху" в своїй пропаґанді проти українського визвольного руху."

У Головному військовому штабі УПА, при якому Кирило Осьмак був від часу свого обрання Президентом УГВР до поранення 23 серпня 1944 року дізналися про його арешт на початку жовтня того ж року. З'ясувавши, що "Псельський" – Президент УГВР, сидить у Дрогобицькій тюрмі, Дмитро Грицай та інші члени штабу УПА почали обговорювати пляни його звільнення, зокрема, викупу. Та чи робилося щось для звільнення Осьмака, невідомо. У грудні 1945 року Дмитро Грицай загинув.

Щоб дізнатися докладно про свого Батька, прийняти його долю в свою душу, повернути українській новітній історії не тільки прихованого Президента УГВР, а й визначну сторінку українського державотворення я почала розшуки документів.

У вересні 1994 року ми з чоловіком поїхали до міста Володимира (Росія), де в кам'яних мурах тюрми мій Батько відсидів 12 років; до Рязані (Росія), де він був під арештом більше 2-х років; до Москви, в якій він учився у вищій школі і з якої йшли для нього всі репресивні вироки. Скрізь мали змогу ознайомитися з слідчими та особистими документами.

У Києві я познайомилася з 4-ма томами 6-томної слідчої справи 1944-1948 років та з слідчою справою 1928, 1930 років.

Із сторінок цих документів виступало життя мого Батька, сповнене тихого героїзму, мужності і траґізму.

НКВД дізналося хто потрапив до його рук. Для цього на протязі 4-х років слідства було потрібно 230 допитів. Якими були допити знають ті, хто перейшов через них. Зв'язкова Юрія Шухевича Галина Дідик у зверненні до Верховної Ради СССР назвала своїх слідчих – Гузеєва, Півоварця – катами. В руках цих та й інших таких самих катів був і мій Батько.

Вони не використали цього "успіху", бо не в їх інтересах було показувати, що це була ідейна та організована боротьба. Москва ніколи не визнавала права українців на свою державу. Борців за волю і незалежність України вона іменувала мазепинцями, сепаратистами, петлюрівцями, бандерівцями – тільки не українцями – борцями за незалежність.

"Осьмак є переконаним українським націоналістом, був ініціятором об'єднання усіх націоналістичних сил у так звану Українську Головну Визвольну Раду" – написав у звинуваченні слідчий Гузєєв у травні 1948 року.

"Він заявив, що був і залишається ідейним українським націоналістом та швидше готовий піти на смерть, ніж погодитися на участь у заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльности".

Такий висновок зробили ті, хто у травні 1953 року привезли К. Осьмака з Володимирської тюрми до Бутирської в Москві, і два місяці "обрабатывали" його, щоб спонукати до каяття.

"Враховуючи, що Осьмак є запеклим українським націоналістом, який свої націоналістичні погляди не змінив за період перебування в тюрмі і за своєю ворожою діяльністю становить особливу небезпеку, Указ Президії Верховної Ради СССР від 17 вересня 1955 року щодо скорочення терміну наполовину до в'язня Осьмака Кирила Івановича не застосовувати".

Це постанова від жовтня 1955 року стосовно людини, яку навіть адміністрація тюрми визнала тяжко, безнадійно хворою.

"Розглянувши особисту справу Осьмака K. I. встановлено, що він згідно з Указом Президії Вирховної Ради СССР від 14.02.59 р. звільненню або скороченню терміну не підлягає", постановили в березні 1959.

16 травня 1960 року Кирило Осьмак помер. Його поховали на міському цвинтарі, безіменним, під номером 5753, "близько тюремної стіни біля її середньої сторожової вежі". Останні слова – цитата з листа Шалви Несторовича Беришвілі, друга по недолі, з яким Батько був в одній камері майже 3,5 роки. Від Володимира Гандзюка, який в ті роки також сидів у Владимирській тюрмі, а зараз мешкає на Івано-Франківщині, я дізналася, що Шалва Беришвілі був членом грузинського уряду 1917-1920 років.

Українська Головна Визвольна Рада постала під гуркіт гармат двох ворожих одна одній і однаково ворожих до України, до українців, сил. Керівники УПА, провідники ОУН, діячі різних політичних партій проявили мудрість, об'єднавши свої зусилля задля єдиної спільної мети.

"Наша мета – Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях.

Наш шлях – революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів українського народу.

Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе був володарем на своїй землі.

На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя".

Це – слова присяги, яку склав Президент УГВР, Кирило Осьмак, 15 липня 1944 року.

12 серпня 1957 року, переживши тяжкий напад хвороби Батько написав мені свій заповіт:

Кохана, люба Донечко! Найдорожча Наталочко!

Моє останнє і повсякчасне бажання тобі: бути завжди здоровою, розважною і розумною. Навчись завжди поважно працювати для загального добра. Люби свій рідний край, люби Україну і в житті міцно тримайсь заповітів великого Кобзаря.

Завжди пам'ятай про маму, про її здоровля та добробут. З останнім віддихом буду згадувати про тебе. Не з своєї вини не зміг допомогти тобі дійти до ліпших умов життя, коли б ти змогла провадити широку працю. Бажаю тобі просторого й широкого життєвого шляху. Цілую щирим батьківським цілунком.

Твій увесь Татусь.

"Це наші любі, високі Карпати" – нагадав якось Батько в листі слова Івана Франка. "Те що тут" – писав він в іншому листі, – "це неприємний сон, або ж духове стремління до майбутнього справжнього життя, якщо Бог дасть мені можливість вдихнути і дихати вільним українським повітрям, бути зігрітим ласкавим українським сонцем і споглядати наші степи, поля, ліси й гори. З цим пройшло моє життя і з усім цим піду в безповоротне плавання".

За любі високі Карпати, за те, щоб вільними були наші степи, поля, ліси й гори віддали своє життя Кирило Осьмак, Роман Шухевич, Дмитро Грицай та тисячі й тисячі відомих і невідомих українських патріотів.

Нехай же їхнє життя – героїчне і жертовне буде нашим дороговказом від теперішньої малоукраїнської України, яку влада робить ще менш українською, України, яка є поки що лише уламком зруйнованої імперії, та в якій українці почувають себе й далі "на нашій, не своїй землі", до Української Самостійної Соборної Держави.

Київ, 1999 рік


Вип. 2, весна 2000 «Літопис»
При використанні наших публікацій посилання на журнал «Літопис» обов’язкове.
© «Форум дослідів історії УПА»

| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |