| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

Д-р Юрій Шаповал

КИРИЛО ОСЬМАК:
ЖИТТЯ І ДОЛЯ

15 липня 1944 року відбулися вибори Голови Президії УГВР, членів Президії УГВР, Голови Генерального Секретаріату УГВР, Генерального Судді УГВР та Генерального Контрольного УГВР. Урочиста тиша запанувала на залі нарад, коли Голова Президії УГВР став перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторяти слова присги... Це присягав Президент України перед усім українським народом...

Генерал Тарас Чупринка. До генези Української Головної Визвольної Ради // Бюро інформації УГВР , 1948, число 2. (Цит. за: Визвольний шлях .- 1994.- № 7.- С. 782)


Кого саме мав на увазі Головнокомандувач Української Повстанської Армії Роман Шухевич, більше відомий як Тарас Чупринка? Про кого згадував з пошаною, описуючи історію виникнення УГВР, що проголосила себе Українським парламентом у Карпатах, у далекому від непрошеного ока місці, в липні 1944 р.?

Сам Шухевич загинув у бою 5 березня 1950 р. в с. Білогорща біля Львова. А як склалася доля того, кого він назвав Президентом України? Хто він і яким був його життєвий шлях?

Звичайно, ім`я було відоме - Кирило Іванович Осьмак. Писали, що він був киянином, найстаршим за віком серед членів УГВР і що помер у Владимирській тюрмі, в Росії. У 8-му томі "Літопису Української Повстанської Армії" (Львівське видання 1992 р.) читаємо: "Немає офіційного повідомлення про смерть Кирила Осьмака й досі властиво нічого не написано про нього, хоча він займав у структурі УГВР один з найважливіших постів - був президентом УГВР". (1)

І справді, дотепер навіть у солідній довідковій літературі не знайти більш-менш докладної його біографії. Мені поталанило опрацювати чимало унікальних документів і матеріалів, що стосуються К.Осьмака. Сподіваюся, колись вдасться їх надрукувати. А поки що звернімося до основних етапів його життя і діяльності.

Народився Кирило Іванович Осьмак 27 квітня (9 травня) 1890 р. на Полтавщині в містечку Шишаки Миргородського повіту. Батько, Іван Юхимович Осьмаков, походив з міщан Курської губернії. Мати, Тетяна Андріївна Власенко, козацького роду. Родина Осьмаків була багатодітною: Кирило, наймолодший із синів, був п"ятим хлопчиком. Була ще й донька Анна. Перед ними народилися п"ятеро дітей (три дівчинки і два хлопчика), які померли від епідемії тифу.

Батько був письменним (передплачував газети), прагнув дати освіту дітям. Кирило після закінчення Шишацької народної школи вчився в Миргороді, в повітовій школі (1902-1906 рр.), а потім - у Полтавському Олександрівському реальному училищі (1908 - 1910 рр.). Як згадувала сестра Анна, вона не завдавала матері клопотів, а от Кирило її непокоїв: "Вона почала спостерігати: під впливом українського театру Саксаганського за участю великих корифеїв української сцени (Садовського, Заньковецької, Кропивницького, братів Тобілевичів), а також тих студентських демонстрацій, які відбувалися в Києві, Москві та інших містах, формувався світогляд брата. Уже його тягло до тюремних мурів, уже він, спостерігаючи, знав, у які години ночі перевозять в"язнів із тюрми до арештантської роти. Звук кайданів залишав болючий слід в його юному серці. Він тоді вже переживав трагедію життя великого українського поета Тараса Шевченка. Перебуваючи влітку в Шишаках, він був цілком під впливом "бурсака", вихованця духовного училища Віктора Бу гаєвського, сина дяка місцевої церкви". (2)

Сестра Осьмака абсолютно точно зауважила - саме в цей час формувався світогляд Кирила Івановича, його небайдуже ставлення до української справи, прагнення зробити все для того, аби якомога більше людей зрозуміли, що Україна - поняття не тільки географічне, що вона має власну історію, культуру, традиції, заслуговує на більш поважне ставлення до себе, на кращу долю. Власне задля цього і сам він працюватиме все своє подальше життя, яке приготує йому стільки випробувань. А поки що на часі були випробування іншого роду: "состязательные экзамены" до Московського сільськогосподарського інституту. У 1910 р. він успішно склав їх. Мине час, і його доскіпливо розпитають процей період життя. На допиті 3 серпня 1939 р., відповідаючи на запитання про репресії до 1917 року, він зазначив:"У 1911 році адміністративно висланий Московським градоначальником за межі Московської губернії за розповсюдження нелегальної літератури". (3)

Процитуємо далі протокол того допиту:

"Запитання: До якої партії Ви належали у 1911 р.? За чиїм дорученням Ви розповсюджували тоді нелегальну літературу? Де Ви одержували цю літературу? З якою метою Ви розповсюджували літературу?

Відповідь: Я в той час не належав до якої-небудь партії, доручення не мав ні від кого і розповсюджував літературу за власним переконанням, придбавши її в книжкових магазинах як легальні книжки.

Я мав на меті таким чином піднести культурний рівень населення.

Запитання: Звідки у Вас виникло таке прагнення?

Відповідь: Прагнення це у мене з"явилося в результаті моєї участі в гуртках самоосвіти в ральному училищі міста Полтави". (4)

Проб"є лиха година і Осьмак переконається, що та "репресія" московського градоначальника була дещицею у порівнянні з тим, чим "обдарує" його "соціалістична демократія". Та він про це навіть не здогадувався, як не здогадувалася і слухачка Петроградських Бестужевських курсів Марія Василівна Юркевич, з якою він одружився 11 січня 1916 р. Вони думали про майбутнє, про довге подружє життя, були щасливі. Саме такими назавжди залишилися на світлині 1916 р., ще не знаючи, що готує їм доля.

У грудні того ж 1916 р. Кирило перериває навчання і вступає на службу з постачання армії в Міністерство землеробства, а наступного 1917 року молоде подружжя переїздить до Києва. Тут Осьмак став до служби в губернському земстві. Він працював спеціалістом по свинарству.

Лютнева революція 1917 р. дала могутній поштовх політичному життю в Україні. Не стояв осторонь і Кирило Осьмак. Його політичні симпатії були на боці Центральної Ради. "Я,- згадував він пізніше,- був членом Центральної Ради першого періоду, тобто до 1 квітня 1917 року...Я був від службовців губерніального земства". (5) Однак і в подальшому він мав стосунки до Центральної Ради: з липня 1917 р. працював керівником відділу з видання сільгосплітератури у Генеральному секретаріаті землеробства, а з січня 1918 р.- на тій самій посаді в Міністерстві землеробства.

Після гетьманського перевороту взяв участь у триденному страйку, за що поплатився: звільнили з роботи. До кінця 1918 р. працював у Всеукраїнській спілці земств, водночас завідував редакцією журналу "Вістник громадської агрономії".

Формально він не належав до жодної з політичних партій, але фактично симпатизував Українській партії соціалістів-революціонерів (УПСР), мав друзів з-поміж її активних діячів, бував як гість на її форумах.

Коли до влади прийшла Директорія, знову відновлюється Міністерство землеробства, й Осьмак займає свою колишню посаду. Та працювати там довелося недовго, оскільки тогочасна політична і військова обстановка була надто швидкоплинною. З приходом денікінських військ Осьмак вступив до Центральної сільськогосподарської кооперативної спілки (Централ), де завідував відділами селянського будівництва і видавничим. Тут він працював (з перервами, коли тимчасово довелося повертатися на рідну Полтавщину) до 1923 р.

Надзвичайно цікавою і відповідальною для нього була ще одна ділянка роботи, якою він почав займатись з квітня 1922 р. Саме тоді його затвердили головою Термінологічного бюро Сільськогосподарського наукового комітету України. Бюро готувало до видання словник української сільськогосподарської термінології, взявши за основу рукописний словник агронома О.Яблоновського., його матеріали з літературних та (що особливо цінно) з народних джерел. Бюро класифікувало понад 40 тисяч термінів. Було організовано мережу спеціальних кореспондентів (переважно з учнів та студентів), які займалися збиранням термінів, сказати б, з народних уст. Осьмакові дуже подобалась ця робота, тим більше, що поруч працювала його дружина, філолог за фахом.

На початку 1925 р. його запросили до Інституту української наукової мови Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Тут, уже як редактор відділу сільськогосподарської термінології, він продовжив розпочате. До речі, 1930 року у "Віснику Інституту української наукової мови" (випуск 2) кілька разів згадується ім"я К.Осьмака, хоча сам він був тоді вже за межами України. (6)

А почалося все з того, що 6 березня 1928 р. його заарештували в Києві. Вже 21 березня того ж року він написав заяву слідчому Київського окружного відділу ГПУ, в якій намагався довести безглуздість висунутих проти нього обвинувачень. Не важко здогадатися, що йому серед іншого приписували "шкідництво" в сільському господарстві, оскільки режим прагнув саме на рахунок старої інтелігенції списати всі деструктивні наслідки власної політики колективізації. Осьмак відкидає обвинувачення, 5 червня 1928 р. апелює до прокурора, який наглядав за діяльністю ГПУ: "Мені запропонували признатися, що я вів якусь антирадянську роботу. І цього разу уповноважений ГПУ не підпер свого закиду ніякими даними бодай у загальній формі. Я ж, не почуваючи за собою жодної провини, зрозуміло, не мав змоги задовольнити бажання уповноваженого Київського окрвідділу ГПУ. Після цього, а саме 14 квітня ц.р., уповноважений ГПУ заявив мені, що справу мою в Києві закінчили і передають матеріали справи разом зі мною до центру. Того ж дня мене пов езли до Харкова... Аж до останнього моменту тут, у Харкові, допиту мені не було. Отже, виходить, що хоч минуло вже три місяці мого ув"язнення, але я все ще не знаю, що саме є причиною позбавлення мене волі". (7)

Про цю причину він так і не довідається, як, напевно, так і ніколи не дізнався, що його вписали до "контрреволюційної організації" правих українських націоналістів у цукровій кооперації - агентурна справа "Трест". Саме за цією сфабрикованою справою постановою Колегії ОГПУ від 24 вересня 1928 р. засудили велику групу української технічної та наукової інтелігенції. В ній був і Осьмак, якому заборонили на три роки проживати в шести великих містах (Київ, Харків, Москва та ін.).

Вибравши місцем осідку Курськ ( і то не випадково: все-таки Україна неподалік) К.Осьмак виїхав туди в жовтні 1928 р. і продовжив роботу над словником сільськогосподарської термінології. На якусь мить він повірив, що вся його дута "справа" завершилась. Та невдовзі зрозумів, що це була лише ілюзія. Система "діставала" його, не вибачаючи "націоналістичного" минулого і слідуючи одній із комуністичних аксіом: органи не помиляються.Його скромна особа стала предметом пильної уваги спочатку в ГПУ УСРР, а потім і в Москві, в ОГПУ. 18 листопада 1929 р. був підготовлений "Меморандум про гр. Осьмака К.І." за підписом начальника Секретного відділу (СВ) ГПУ УСРР В.Горожанина і начальника 2-го відділення СВ Б.Козельського, головних "режисерів" процесу у справі "Спілки визволення України" ("СВУ"). Вони зробили з Осьмака учасника цієї "конрреволюційної організації". Ось як це обгрунтовувалося в згаданому документі:"При ВУАН було кілька осередків СВУ. Одним з таких осередків був так званий ІНАРАК (Інститутська асоціація ро бітників активістів) при Інституті Української Наукової Мови...

Осьмак Кирило Іванович до висилки був редактором сільськогосподарського відділу при Інституті Української Наукової Мови.

За свідченнями члена керівної п"ятірки СВУ Дурдуківського і активних членів СВУ Холодного, Туркала, Кривенки (насправді йдеться про М.В.Кривинюка.- Ю.Ш.) та інших, Осьмак до свого арешту був членом СВУ і брав активну участь в організаційній діяльності ІНАРАК.

Осьмакові давалися відповідальні доручення щодо проведення організаційного впливу в Інституті, на його квартирі інколи проводились організаційні збори ІНАРАКу. Осьмак на засіданнях завжди відстоював необхідність поглиблення конспірації.

Після висилки Осьмака на засіданнях ІНАРАКу робились грошові збори на користь родини Осьмака". (8)

25 листопада 1929 р. В.Горожанин і начальник Секретно-оперативного управління ГПУ УСРР І.Леплевський надіслали спеціального листа до начальника Секретного відділу ОГПУ СРСР, в якому знову йшлося про Осьмака. Але тепер керівні чекісти чомусь дійшли висновку, що не слід Осьмака проводити по справі "СВУ", а необхідно "поставити про нього питання на особливій нараді при Колегії ОГПУ і ув"язнити його в концтабір".(9)

Так і вчинили. 2 березня 1930 р. Осьмака з Курська перевезли до Москви. Тут він безуспішно намагався довести, що не брав участі в "СВУ", про існування якої дізнався з повідомлень офіційної преси. 7 березня 1930 р. він спробував пояснити співробітникові Секретного відділу ОГПУ Соловйову і те, що нічого не знав про ІНАРАК в тому вигляді, як це зобразили чекісти. Ось уривок з його пояснень:"З метою налагодження організаційної діяльності ІУНМ, за ініціативою директора Холодного, з жовтня або листопада 1927 р. практикувались приватні наради активних працівників інституту, які збирались на приватних квартирах у Холодного, Гладкого, Дубровського, Туркала, в тому числі двічі і у моєму помешканні...

В приватних нарадах брали участь ті активні працівники інституту, які однаково бажали налагодити організаційну працю інституту, ввести робочий порядок, звільнитись від кустарщини в методах термінологічної роботи і добитись фактичного керівництва роботами інституту його Президією". (10)

Як бачимо, Осьмак був доволі відвертим і не приховував сам факт проведення зустрічей, але він пояснював їх справжнє призначення. Та ніякі пояснення не допомогли. Не дивлячись на невизнання Кирилом Івановичем провини, його визнали винним. 23 березня 1930 р. оголосили вирок (3 роки концтабору з відбуттям в "Севлаге"), і вже в квітні він був у таборі, в"язні якого будували залізницю Пінюг - Сиктивкар. Там Осьмак працював агрономом, влаштовував серед лісів городи, парники, теплиці тощо. Згодом його перевели в управління таборів "Усть-Вымь" Комі АРСР, де він прцював головним інженером таборів.

Наприкінці 1931 р. йому вдалось добитися заміни табірного ув"язнення трьома роками адміністративної висилки. Він повинен був їхати до Вологди, але попросив, щоб його залишили у Сиктивкарі в Комі АРСР. Це вдалось зробити і він працював керівником приміського господарства при Коміспоживачспілці.

Влітку 1932 р. до нього приїхала дружина і троє їхніх дітей - Ляля, Олег і прийомна донька Валентина. Згодом діти поїхали, а Марія Василівна (Зірка, як він її називав) залишилася до його звільнення, працювала у Держплані Комі АРСР. Наприкінці 1934 р. вони виїхали до Московської області, де Кирило Іванович з 1935-го до літа 1936 року був директором овочевого радгоспу імені Ілліча в Солнєчногорську, згодом - директором зернорадгоспу імені Кагановича в Зарайську. Звільнений за скороченням штатів, він переїздить до села Катіно Горловського району Рязанської області і до січня 1938 р. працює в колгоспі агрономом. До нього приїздить дружина з доньками та її родичі.

Божевілля "великого терору" і "єжовщини" торкається своїм смертельним крилом родини Осьмаків. Ще у вересні 1936 р. вони пережили трагедію - від тифу помер син Олег, студент 2-го курсу Московського інституту шкіряної промисловості. Марія Василівна вкрай важко перенесла це горе, яке відбилося на її психіці. Аж ось несподівано нове випробування, яке сам Кирило Іванович пізніше описував так:"До Катінської школи прислали за навчителя одного людоїда (Колдєєва Олександра Михайловича), який швидко з"їв і посадив директора школи, а його самого призначили за директора.

Він, яко парторганізатор, панував скрізь, також і в колгоспі. 20 грудня 37-го року він провів на засіданні правління колгоспу ухвалу про позбавлення мене посади агронома, без пояснення причин. Того таки дня він разом з правлінням колгоспу виїхав до Горлова і там здав ціле правління установі безпеки. Швиденько туди пішло і все керівництво району. Одночасно згаданий людоїд почав ширити провокаційні плітки проти Марусі. Маруся губилася в цих страхолюдних обставинах. Мої умовляння триматися на дусі - не допомагали."(11)

А далі почалося найжахливіше. Під пресом морального терору двічі Марія Василівна намагалася покінчити життя самогубством. Двічі чоловік рятував її (вийняв із зашморгу, не дав отруїтись), одвіз у Рязань до психіатричної лікарні. Тим часом Колдєєв домовився з районним керівником НКВД Голубєвим, і 29 січня 1938 р. Осьмак опинився за гратами. Цього разу його обвинувачували в підготовці терористичного акту проти "вождя народів" і в антирадянській агітації проти майбутніх виборів до Верховної Ради СРСР. Всі ці "обвинувачення", ясна річ, не підтвердяться, будуть зняті і його звільнять в лютому 1940 р. Та сталось це занадто пізно.

Довідавшись про арешт чоловіка, Марія Василівна повернеться з Рязані у Катіно. 5 листопада 1938 р. слідчий Шмаков викликав її на допит, який виявився для неї нестерпним душевним аутодафе, а 11 листопада вона кинулася під маневровий паровоз на великій вузловій станції Кремлево. Їй одрізало ноги і вона вмерла від втрати крові.

К.Осьмак, як засвідчують документи, вів вперту і послідовну боротьбу за те, щоб довести відсутність будь-якої провини з боку своєї дружини і з свого боку. Він апелював до різних інстанцій, переконливо показуючи безглуздість висунутих обвинувачень. 11 липня 1939 р. з тюрми у місті Скопин він написав листа до тодішнього наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берія, який наприкінці 1938 р. змінив на цій посаді М.Єжова. "На допиті,- писав, зокрема Осьмак,- я можу подати матеріал, що повністю викриває Колдєєва, як наклепника і винуватця загибелі моєї дружини... Громадянин народний комісаре! Я прошу ретельного розслідування усієї моєї справи, я прошу направити мою справу до суду." (12)

Доля розпорядилася так, що всі організатори фальшивої справи Осьмака фактично слідом за ним були заарештовані, а з Колдєєвим і Голубєвим йому по черзі довелось навіть сидіти в одній камері у Скопинській тюрмі.

22 лютого 1940 р. заступник прокурора Рязанської області у спецсправах Овчинников підписав постанову про звільнення Осьмака. (13)

Після звільнення він двічі їздив на могилу Марії Василівни. Можемо лише здогадуватись, про що він думав, але напевно саме тоді остаточно вирішив боротись проти системи, яка так вперто і безглуздо нівечила життя його та його близьких.

Після короткого перебування на Чернігівщині (тут він недовго працював завідуючим підсобним господарством в Ічнянському санаторії) в січні 1941 р. Осьмак повертається до Києва, де працює плановиком у місцевому цукротресті. Спочатку, як він сам потім згадував, не хотів повертатися, щоб бути ніби ближче до загиблої дружини, але під час відвідин доньок (у лютому-березні 1940 р.) в Києві потягло на Україну, "ближче до всього рідного". (14) Тут він вдруге одружився, з Людмилою Устимівною Богдашевською, попрохавши перед тим дозволу своїх дітей. У грудні 1941 р. у Лялі та Валентини з"явилась сестра Наталя.

Коли почалася війна, Осьмак вже твердо знав, що в тил не поїде. "Я,- пояснював він цей крок,- завжди мріяв про самостійну Українську державу, а тому, залишившись на окупованій території, плекав надію, що німці в цьому напрямку муситимуть щось зробити, якщо не зовсім Україну зроблять самостійною, то хоча б дадуть можливість українцям о"єднатися так, як цього вони захотять". (15)

Ці ілюзії розвіялися дуже швидко. Нацисти не просто не хотіли чути ні про яку самостійну Україну. Вони розгорнули терор не тільки проти комуністів, а й проти націоналістів. Створивши і очоливши з жовтня 1941 р. бюро Всеукраїнської спілки сільськогосподарської кооперації і ввійшовши до очолюваної професором Миколою Величківським Української Національної Ради в Києві, Осьмак поза тим починає жити, сказати б, подвійним життям, поступово і рішуче втягуючись у протинацистські дії. Розстріл німцями бургомістра Києва В.Багазія, розгін Української Національної Ради , інші каральні акції - все це підштовхує його насамперед до більш тісного контакту з антинацистським націоналістичним підпіллям. При цьому з літа 1942 р. він був зв"язаний з бандерівським крилом ОУН. Осьмакові було доручено організовувати і керувати пропагандистською роботою серед інтелігенції міста Києва. Насамперед він прагнув до того, щоб пояснити тим, хто ще мав якісь ілюзії, сутність окупаційного режиму. Він пише хронікальну довідку про розправу нацистів над українським населенням у Білій Церкві та Сквирі, листівку "Злочини німецьких загарбників на Україні", "До збройної боротьби" та інші матеріали, за авторство яких можна було поплатитися життям. Разом з тим Осьмак готує низку пропагандистських матеріалів, що розкривають природу комуністичного режиму: "Україна - колонія Москви", "Колектив як засіб поневоленння українського селянства", "Покладаймося на власні сили" та інші. Ці матеріали великими тиражами розповсюджувались в Києві та насамперед в Західній Україні.

Багато думав Осьмак і про розпорошеність всіх тих політичних сил, які вели боротьбу за визволення України від будь-якого поневолення. В травні 1942 р. він пише декларацію "В єднанні сила нації", в якій закликає всі національно-патріотичні сили об"єднатись, пропонуває створити загальнополітичну організацію "Спілка української державності", яка б керувала визвольною боротьбою. Власне, це був перший варіант, своєрідна "чернетка" тих документів, які Осьмакові доведеться готувати в процесі створення УГВР.

Від керівництва ОУН безпосередньо контактував з Осьмаком "Володимир". Справжнє ім"я цієї людини тепер можемо назвати. Це був Мирослав Прокоп, за вказівками якого Кирило Іванович готував доповіді, статті, інші матеріали, що використовувались для підготовки і виховання ОУНівських кадрів. Восени 1942 р. на одному з нелегальних зібрань було вирішено створити спеціальні агентурні групи, які б збирали відомості про дії німців проти українського населення. Тоді "Володимир" поінформував присутніх про те, ще в серпні 1942 р. центральний провід ОУН дав вказівку проводити серед селян агітацію за викрадення у німців посівного і фуражного зерна, запропонував взятися за організацію сільських озброєних боївок, які згодом мали перерости в масову озброєну силу для здобуття самостійної Української держави.

Ці та багато інших прикладів такого роду засвідчують, що діяльність українського націоналістичного підпілля, зокрема в Києві, мусить стати предметом неупередженого аналізу професійних істориків. Поза сумнівом, в цьому аналізі можуть стати у великій нагоді факти з біографії Кирила Осьмака, документи з його справи.

Наприкінці 1943 р. він зустрівся з митрополитом Андреєм Щептицьким, який, зокрема, докладно розпитував його про стан українського національного руху на Сході України. Шептицький згадав про те, як російське самодержавство в 1914-1915 роках висилало українських священників з Галичини і що так само діяла більшовицька влада в Західній Україні у 1939 1940 роках. Вони розмовляли довго, а наприкінці зустрічі Осьмак попросив благословення "на подальшу мою патріотичну діяльність", й одержав його.

В той час (з вересня 1943 р.) він був вже в Західній Україні. В одному із узагальнюючих службових документів МВД СРСР у 1953 р. коротко, але виразно буде дано характеристику цього етапу в його житті:"...Під псевдонімом "Псельський" розгорнув оунівську роботу серед населення західних областей України. Виступав з антирадянськими доповідями. Тоді ж ним було написано звернення до греко-католицького духовенства, в якому Осьмак закликав активізувати боротьбу з Радянською Армією, яка наступала. Разом з тим Осьмак брав участь в організації збройних сил УПА.

За завданням головного "проводу" ОУН в травні 1944 року він написав проекти "Платформи" та "Універсалу" "Української Головної Визвольної Ради"- "УГВР".

В липні 1944 року в лісі біля с. Лужок-Горішній Турківського району Дрогобицької області за ініціативою головного "проводу" ОУН бандерівців було скликано так званий "Великий збір", на якому представниками всіх націоналістичних організацій було вирішено створити для боротьби з радянською владою, за відторгнення України від Радянського Союзу об"єднаний орган українських націоналістів - "УГВР", затверджено "платформу" та "універсал" цього органу, обрано так званий "уряд", до складу якого Осьмак увійшов як "президент" "УГВР". (16)

І справді, створення УГВР було втіленням ідеї, яку постійно сповідував К.Осьмак, ідеї про необхідність об"єднання всіх українських політичних сил перед небезпекою ворогів української державності. В принципі потреба верховного політичного керівництва вже стояла перед Проводом ОУН і Головним командуванням УПА. Зокрема це питання розглядалося на 3-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН в серпні 1943 р., але тоді не було прийнято остаточне рішення. Різні фактори завадили цьому. Осьмак був одним з тих з тих, хто весь час нагадував про необхідність прийняття такого рішення. Саме цю ідею він обстоював перед "Володимиром" (а через нього перед керівництвом ОУН-бандерівців) у Львові навесні 1944 р., а пізніше, в червні того ж року, на засіданні ініціативного комітету по створенню УГВР. Ці свої думки Осьмак поклав в основу проектів принципово важливих документів УГВР(які згодом були прийняті) - Платформи і Універсалу. У першому з них так визначались цілі і завдання УГВР:"1. Об"єднати й координувати дії всіх самостійниц ько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-большевицького і німецько-гітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави.

2. Визначувати ідейно-програмові напрямні визвольної боротьби українського народу.

3. Керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу аж до здобуття державности і створення органів незалежної державної влади на Україні.

4. Репрезентувати, як верховний всеукраїнський центр, сучасну політичну боротьбу українського народу в краю і за кордоном.

5.Покликати до життя перший український державний уряд та скликати перше всенароднє представництво". (17)

По своїй суті створення УГВР знаменувало відродження традиції державотворення доби національно-визвольної боротьби українського народу у 1917-1920 рр. Традиції, насильницьки перерваної, але не знищеної.

У процесі роботи в архіві мені вдалося віднайти кілька надзвичайно цікавих і важливих документів, що стосуються УГВР. Один з них, про який, здається, ще ніколи не згадувалось, має назву "Єдине політичне керівництво Соборної України". Він зберігся у справі К.Осьмака з грифами "Сов. секретно. Перевод с украинского" і являє собою оцінку Великого збору, на якому було створено УГВР. Ось уривок з цього документу у зворотньому перекладі з російської мови:"В середині 1944 р. завершилась на Україні історична подія: на Великому Зборі створилася Українська Головна Визвольна Рада - об"єднання і провід всіх національно-визвольних сил українського народу на всіх рідних землях і за кордоном...

Свою боротьбу... УГВР прагне вести в союзі з усіма поневоленими народами Європи і Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну незалежність. Зокрема, УГВР прагне до урегулювання і до мирного співжиття з всіма сусідами України на принципі обопільного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного народу". (18)

Ще один віднайдений у справі К.Осьмака документ є по суті стенографічним записом Великого Збору УГВР. Запис цей досить великий за обсягом (72 сторінки). Тут знаходимо серед інших ім"я Осьмака, який виступав під псевдом "Горянський". Процитуємо уривок з його виступу також у зворотньому перекладі з російської мови:"УГВР - справа надзвичайно важлива. Що маємо в нашій боротьбі - віру у власні сили.

УГВР зобов"язана свої завдання виконати, використовуючи всі можливості для досягнення нашого ідеалу...

У внутрішньому становищі: все життя повинно бути підпорядковане УГВР. За кордоном необхідно провести величезну роботу. Еміграцію примусити працювати для нашої справи. Зсунути з мертвої петлі.

Все повинно бути підпорядковано в інтересах нашої збройної боротьби.

УГВР повинна поставити справу так, щоб на кінець війни ми мали сформовану власну державу". (19)

Зрозуміло, цей конспективний запис не може передати всі нюанси і зрештою самий характер виступу Осьмака, але він дозволяє зрозуміти його зміст, позицію Кирила Івановича.

Запис засвідчив, що він брав участь і в дискусії при обговоренні проектів документів УГВР. Нарешті в записі зафіксовано момент обрання Осьмака Президентом УГВР:"Вільшанська. На президента УГВР - Горянський.

Одноголосно". (20)

Послідовники чекістів з МГБ таки дізналися про це обрання, але до цих відомостей їм довелося йти дуже довго. Я був вражений, коли вперше перечитуючи томи справи, заведеної на Кирила Івановича 1944 року, помітив, що після його арешту 13 вересня 1944 р. і аж до 25 серпня 1947 р. (майже три роки!) він водив манівцями гебістів, цупко тримаючись версії: ніякий він не Осьмак, а Іван Пилипович Коваль, 1888 року народження, з Тернопільщини, який мешкав у селі Дорожів Дублянського району Дрогобицької області, котрий, як записано у постанові на арешт від 18 вересня 1944 р., "в останніх числах серпня 1944 р., пробираючись разом з обласною боївкою з Карпат у село Дорожів через лінію фронту Червоної Армії, був поранений". Щоправда, вже в цій постанові було зазначено:"Приховує своє справжнє прізвище і місце народження". (21)

І він таки добре і довго приховував. Як пояснювала мені Наталя Кирилівна Осьмак, однією із головних причин було те, що її батько боявся за свою сім"ю і тільки через три роки, гадаючи, що його близьким людям допомогли виїхати або законспіруватися, він назвав своє справжнє ім"я.

Як вже зазначалося, трапилось це лише в серпні 1947 р., коли він почав давати свідчення як Кирило Іванович Осьмак, а не як "Коваль".

А ось хронологія розвитку його справи. Заарештований у вересні 1944 р. В серпні 1945 р. його справу направляють на розгляд Особливої наради при МВД СРСР. 9 вересня 1946 р. Військовий прокурор військ МВД СРСР повертає її на дослідування. Його продовжують допитувати, влаштовують упізнання його свідками, які були допитані раніше.

15 січня 1947 р. його справа надходить до слідчої частини МГБ УРСР. Саме тоді встановлюють, що Коваль Іван Пилипович, за якого видавав себе Осьмак, уродженець села Цеблова Сокальського района Львівської області, навесні 1944 р. помер.

У 1946-1947 р. були допитані свідки, які вказали, що Осьмак є одним з керівних діячів ОУН. Дехто з них підтверджував це і на очних ставках з Кирилом Івановичем. Він заперечував ці свідчення.

І тоді для встановлення особи Осьмака 28 квітня 1947 р. з ИТЛ (исправительно-трудовой лагерь) Томської області через МВД СРСР викликали Михайла Онуфрійовича Фарила - "Рубаня", засудженого на 20 років каторжних робіт. Саме його згадували свідки як такого, що зв"язаний з Осьмаком.

Фарило свідчив, що знав Коваля як члена Крайового Проводу ОУН "Псельського" і що восени 1944 р. особисто був причетний до організації спроби звільнити Коваля з-під арешту. (22)

На допиті 21 серпня 1947 р. М.Фарило розповів про те, що від члена Дрогобицького обласного проводу ОУН "Марка" йому стало відомо про створення УГВР і про те, що"Псельський" був обраний Головою УГВР. (23)

Характерно, що не тільки Фарило, а й інші свідки не могли назвати спражнє ім"я Осьмака. Наприклад, член УГВР В.Охримович, хоча в момент його допиту (20 жовтня 1952 р.) працівники держбезпеки знали, хто такий Осьмак. Ось уривок з протоколу допиту Охримовича:"Собравшиеся избрали старика-восточника, фамилии его сейчас не помню, президентом УГВР..." (24)

Сам В.Охримович 6 жовтня 1952 р. був захоплений як "агент американської розвідки, який прибув для здйснення терористичної, диверсійної та шпигунської роботи", а в травні 1954 р. військовою колегією Верховного Суду СРСР засуджений до страти (і страчений). (25)

Збереглася "Справка об имеющихся в деле наиболее существенных показаниях свидетелей в отношении Осьмака К.И.", в якій відбито процес з"ясування його особи. З цього документу випливає, що в 1947 р. Кирила Івановича впізнали під час очних ставок або за фотокарткою особи, які зустрічались з ним раніше, а серед них його односельці А.Старчук, А.Ніколаєнко, Ю.Щекотін, його прийомна донька Валентина Володимирівна Орлова, інші його родичі.

Зокрема В.Орлова (з 1924 до 1931 року вона мала його прізвище, а потім повернула своє) свідчила, що в період нацистської окупації Києва "стало зрозуміло, що Осьмак є українським націоналістом, бо мені доводилось від нього чути, як він висловлювався, що Україна повинна бути самостійною державою і що для цього є всі передумови". (27)

Однак потреба "викривати" К.Осьмака згодом відпала, оскільки він почав розповідати про своє минуле, не приховував того, що був Президентом УГВР. Щоправда, далеко не про все він розповідав відверто і працівники держбезпеки весь час перевіряли його свідчення. 11 листопада 1947 р. було навіть підготовлено "Справку о ложных показаниях, которые дал арестованный Осьмак Кирилл Иванович", яку склав начальник слідчої частини МГБ УРСР підполковник Цепков.Ось уривок з цього документу:

Він свідчив:
Що по місту Києву ним було завербовано 11 учасників ОУН як утримувачів конспіративних квартир, зокрема Титаренко Наум, Судомора Олександр, Бокитько Марія, Сулинич Віра, Коваленко Іван та ін.
Перевіркою встановлено:
Що вказані особи в м. Києві не мешкали, а по вул. Великій Підвальній № 15, де,як свідчив Осьмак, проживала Бокитько, в період німецької окупації розміщувалася райуправа, а не помешкання для житла.
Що ним були організовані "осередки" ОУН серед медичних працівників, керівниками яких були лікарі Соницький, Куліченко і Дубина. Що такі особи у медичних закладах ніколи не працювали і в місті Києві взагалі не мешкали."(28)

Вдалося встановити і те, що для прискорення зізнань Осьмака на нього чинили тиск. 20 серпня 1947 р. він написав начальникові внутрішньої тюрми МГБ УРСР заяву:"20 серпня 1947 року оглошую голодування. В останні два тижні слідство застосувало до мене багато репресивних заходів (биття, позбавлення сну та ін), що унеможливлює моє існування, тому я змушений іти на надзвичайний засіб протесту аж до смерти через голодування. Не припиню голодування, поки не буде задоволено такі мої вимоги:

1. Не застосовувати відносно мене при слідстві биття та позбавлення нормального сну.

2. Прискорити слідство у справі мене і визначити найближчий термін розгляду справи у суді.

3. Дати мені шпитальне лікування, харчування та відпочинок , щоб направити моє здоровля, якому слідство завдало страшної шкоди.

Отсю мою заяву у відписі прошу переслати Генеральному прокурору УССР". (29)

Та не тільки фізичний тиск чинили на нього. У камеру до Осьмака підсадили негласного спіробітника МГБ, який систематично надавав звіти про поведінку, настрій, розмови Кирила Івановича (ці свідчення також збереглися). При цьому цей сокамерник всіляко "співчував", психологічно підштовхував Осьмака до того, щоб останній давав свідчення, "полегшував" власну долю.

До речі, з початком хрущовської "відлиги" тим працівникам держбезпеки, які "працювали" з Осьмаком, довелось звітуватися, чому вони застосовували до нього методи фізичного тиску. Але все для них минуло без наслідків, оскільки йшлося про українського націоналіста.

В травні 1948 р. справу К.Осьмака, а також Таісїї Автономовни Коваленко (до речі її сестра Галина Коваленко була дружиною відомого поета Євгена Плужника) і Музи Олександрівни Тарасової, яких обвинувачували в націоналістичній діяльності та у зв"язках з Осьмаком, передали на розгляд Особливої наради при МГБ СРСР. (30) Рішенням цієї наради 10 липня 1948 р. його "за участь в контрреволюційній банді українських націоналістів і активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність" засудили до 25 років тюрми. 14 серпня 1948 р. йому оголосили це рішення. (31)

Нині можемо уточнити, сказати б, тюремну географію Осьмака. 15 листопада 1944 р. нарком держбезпеки УРСР С.Савченко дав розпорядження направити слідчу справу на "Коваля"-Осьмака в оперативну групу НКГБ УРСР у Львові. Туди 28 листопада 1944 р. відправили і Кирила Івановича. (32)

10 січня 1947 р. Осьмак був етапований з внутрішньої тюрми Управління МГБ Дрогобицької області до внутрішньої тюрми МГБ УРСР в Київ. (33) З 19 червня 1948 р. його утримували у тюрми № 1 Управління МВД Київської області, а після винесення вироку відправили до Владимирської тюрми.

У 1955 р. співробітники КГБ допитали його дружину Л.Осьмак (Богдашевську). Вона свідчила,що вони були знайомі ще з 1922-23 років. (34) Надзвичайно цікаво читати цей протокол допиту, з якого важко було зрозуміти справжню роль К.Осьмака в оунівському русі, його зв"язки тощо. Як могла , Людмила Устимівна в той момент боронила свого чоловіка. Ось уривок з протоколу її допиту:

"Запитання: Що Вам відомо про зв'язки Вашого чоловіка з учасниками ОУН і його націоналістичну діяльність після від"їзду з м. Києва?

Відповідь: Про зв'язки мого чоловіка з учасниками ОУН та про його націоналістичну діяльність після від"їзду з м. Києва мені також нічого не відомо.

Запитання: Де нині знаходиться Ваш чоловік Осьмак Кирило Іванович?

Відповідь: Мій чоловік Осьмак Кирило Іванович засуджений і відбуває покарання в м. Владимирі. Про це мені відомо з листів чоловіка. Де і коли він був затриманий, я не знаю.

Запитання: Де знаходяться особи з "Сільського господаря", які відвідували Вашого чоловіка в м. Києві?

Відповідь: Це мені не відомо.

Запитання: Чим займався Ваш чоловік, працюючи у товаристві "Сільський господар" в місті Києві та м.Стрий?

Відповідь: Що саме робив мій чоловік, працюючи в "Сільському господарі", я не знаю. Що це за організація, я також не знаю". (35)

У 8-му томі "Літопису УПА" (Львівське видання 1992 р.) у вступі можна прочитати про те, що співробітники тодішньої радянської держбезпеки не знали, кого заарештували, бо не використали Осьмака в своїй пропаганді проти українського визвольного руху. (36) Зробімо деякі уточнення. По-перше, як ми вже переконалися, гебісти знали, з ким мають справу ( після зізнань Осьмака), а по-друге (і це найголовніше), Кирило Іванович н е д о з в о л я в себе використати для гучних пропагандистських акцій. Більше того, у тюрмі № 2 Управління МВД Владимирської області, де він був ув"язнений, не приховував своїх націоналістичних переконань, хоча, як засвідчують документи, з ним вперто "працювали".

В червні 1953 р. з санкції керівництва МВД СРСР К.Осьмака привезли з Владимирської тюрми до Москви, до тодішнього союзного МВД. Зроблено це було, як зазначалося в одному з документів, "з метою оперативної обробки і вивчення можливості використання у заходах по розкладанню націоналістичного підпілля на Україні та оунівських центрів, що знаходяться за кордоном..." (37)

Однак "використати" Осьмака не вдалось. Автори згаданого оперативного документу подававали це так:"Спроба переконати Осьмака в тому, що ОУН є найлютішим ворогом українського народу, не принесла позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН заявив, що він був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитись на участь в заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності". (38)

Все це переконало гебістів в тому, що безперспективно вербувати Осьмака, а тому вони вважали за необхідне направити назад до тюрми, "запропонувати УМВД Владимирської області організувати активну внутрішньокамерну агентурну розробку Осьмака", а також "орієнтувати МВД УРСР на встановлення й розробку родинних та організаційних зв"язків Осьмака, що знаходяться на Україні". (39)

Ось одне з повідомлень співкамерника Кирила Івановича (від 18 липня 1955 р.):"Він залишається дотепер переконаним націоналістом, прибічником цілком самостійної, незалежної України, проти будь-якого єднання з Росією, вважаючи,що Росія пригнічує Україну... Він дуже сумує, що не має надії побачити свою дружину і дочок.( Дочка Ляля була в УПА і загинула. А В.Орлова, як розповідала мені Н.Осьмак, до кінця свого життя була "ангелом-хранителем" її та Л.Богдашевської-Осьмак.- Ю.Ш.). Осьмак говорить, що життя віддав своєму українському народові, за щастя якого боровся - це було й залишається метою його життя". (40)

Перебуваючи у Владимирській тюрмі, Осьмак розпочав боротьбу за власну реабілітацію, прагнув довести, що він не зробив нічого, за що заслуговував би такої жорсткої кари, спростовував обвинувачення, які йому приписувались. Однак "соціалістична законність" була поза логікою здорового глузду. Навіть і в часи вже згаданої хрущовської "відлиги", коли для доль мільйонів "зеків" багато що змінилося, система була безжальна до Осьмака. Ось датована 15 липня 1957 р. відповідь із Головної військової прокуратури СРСР:"Прошу оголосити ув"язненому Осьмакові Кирилові Івановичу, 1890 року народження, уродженець Полтавської області, що його заяви з ЦК КПРС і Президії Верховної Ради СРСР надійшли для розв"язання по суті в Головну військову прокуратуру.

Заяви Осьмака К.І. розглянуті.

Підстав для застосування до нього Указу Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року "Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни" не віднайдено.

Помічник Головного військового прокурора, полковник юстиції Колобков". (41)

Мине багато часу і офіційно буде підтверджено те, що спонукало К.Осьмака боронити власну гідність, доводячи, що він не скоїв ніяких злочинів проти власного та інших народів. В листопаді 1994 р. у "Висновку за матеріалами архівної карної справи № 51279", затвердженому заступником Генерального прокурора України, генерал-майором В.Мельником, буде записано:"...Немає доказів участі Осьмака у вбивствах, пограбуваннях та інших насильницьких акціях проти населення". (42) Але ж все це прекрасно знали і ті особи, які свого часу засудили Осьмака до 25 років ув"язнення.

У 1957 р. Кирило Іванович тяжко захворів. Саме тоді він написав своєрідний заповіт - лист до доньки Наталі. Ось цей зворушливий документ, в якому - інтонація і характер автора:"Кохана, люба Донечко! Найдорожча Наталочко! Моє останнє і повсякчасне побажання тобі бути завжди здоровою, розважною і розумною. Навчись завжди поважно працювати для загального добра. Люби свій край, люби Україну і в житті міцно тримайсь заповітів Великого Кобзаря. Завжди пам"ятай про маму, про її здоров"я та добробут. З останнім віддихом буду згадувати про тебе. Не з своєї вини не зміг допомогти тобі дійти до ліпших умов життя, коли б ти могла провадити широку працю. Бажаю тобі просторого й широкого життєвого шляху. Цілую щирим батьківським цілунком. Твій увесь татусь". (43)

Доля відвела йому ще три роки життя. Він помер 16 травня 1960 р. після 15 років, 8 місяців і 3 днів ув"язнення. 1994 року він був офіційно реабілітований Генеральною прокуратурою України ("як безпідставно репресований у 1948 році"), а на початку 1995 року - Прокуратурою Харківської області за свої арешти у 1928 і 1930 рр.

Проте найкращою його реабілітацією буде повна правда про Кирила Осьмака, про ту складну і трагічну добу, в яку йому довелось жити і дяти.


Джерела та література

1. Літопис Української Повстанської Армії.- Львів, 1992.- Т. 8.- Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали.- Книга перша, 1944-1945.- С. 11.

2. Спогади зберігаються в сімейному архіві Н.К.Осьмак.

3. Архив Управления Федеральной Службы безопасности (далі - ФСБ) Рязанской области.- Дело № 03162.- Лист 210.

4. Там само, аркуш 211.

5. Архів Управління Служби безпеки України (далі - СБУ) Харківської області.- Справа № 022017.- Т. 2.-Арк. 74.

6. Див.: Вісник Інституту Української Наукової Мови.- 1930.- Випуск 2.- С. 3, 5 та ін. До речі, на початку цього випуску є таке звернення редколегії "Вісника" до читачів, яке виразно характеризує обстановку, за якої з"явилось видання: "Поки набирали в друкарні це число "Вісника ІУНМ", у Всеукраїнській Академії наук відбулися реорганізаційні зміни, наслідком яких зліквідовано Інститут Української Наукової Мови та інші лінгвістичні установи ВУАН і зорганізовано Науково-дослідчий інститут мовознавства. Отже "Вісник ІУНМ" далі виходити не буде. Редколегія ІУНМ."

7. Архів Управління СБУ Харківської області.- Справа № 022017.- Т.1.- Арк.305.

8. Там само, арк. 338, 338 (зворот).

9. Там само, арк. 337.

10. Там само, арк. 345, 345 (зв.).

11. Лист К.Осьмака до Н.Осьмак від 14 листопада 1958 р.

12. Архив Управления ФСБ Рязанской области.- Дело № 9789.- Л. 280 (оборот).

13. Там само, арк. 371.

14. Лист К.Осьмака до Г.Михалевич від 14 серпня 1956 р.

15. Державний архів (далі - ДА) СБУ.- Справа № 51279.- Т. 1.- Арк. 199.

16. Там само, т.6, арк. 81.

17. Цит. за: Літопис Української Повстанської Армії.- Т. 8.- Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали.- Книга перша,1944-1945.- С. 35-36.

18. ДА СБУ.- Справа № 51279.- Речові докази по обвинуваченню Осьмака К.І. та ін..- Арк. 12-13.

19. Там само, арк.25.

20. Там само, арк.82.

21. Там само.- Контрольно-наглядова справа за справою І.П.Коваля.- Арк. 1.

22. Там само.- Справа № 51279.- Т. 3.- Арк. 148, 152.

23. Там само, арк. 162.

24. Там само, т. 6, арк. 104.

25. Там само, арк.106.

26. Там само, арк.125.

27. Там само, т. 3, арк. 183.

28. Там само, т. 5, арк.118.

29. Там само, арк.104.

30. Там само.- Контрольно-наглядова справа за справою К.І.Осьмака, Т.А.Коваленко, М.О.Тарасової.- Арк. 165.

31. Там само, арк. 188, 190.

32. Там само.- Контрольно-наглядова справа за справою І.П.Коваля.- Арк. 3.

33. Там само, арк. 22.

34. Там само, т. 6, арк. 149.

35. Там само, арк. 161-162.

36. Літопис Української Повстанської Армії.- Т. 8.- Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали.- Книга перша, 1944-1945.- С. 11.

37. ДА СБУ.- Справа № 51279.- Т.6.- Арк. 79.

38. Там само, арк. 82.

39. Там само, арк. 83.

40. Там само, арк. 84.

41. Архив Управления Министерства внутренних дел Российской Федерации Владимирской области.- Дело № 1067.- Т. 2.- Л. 86.

42. ДА СБУ.- Справа № 51279.- Т. 6.- Арк. 190.

43. Лист К.Осьмака до Н.Осьмак від 12 серпня 1957 р.


Вип. 2, весна 2000 «Літопис»
При використанні наших публікацій посилання на журнал «Літопис» обов’язкове.
© «Форум дослідів історії УПА»

| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |