| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

Євген Штендера

ІВАН БАГРЯНИЙ

Іван Багряний

Між кандидатами Першого Великого Збору УГВР одною з найяскравіших постатей був Іван Багряний, дійсне прізвище Іван Павлович Лозов'ягин. Був він тоді відомий як ще молодий письменник, учасник розстріляного відродження 1920 років, що пройшов пекло слідств ҐПУ і сталінські концентраційні табори. За німецької окупації появилася його повісті “Тигролови”, що стала дуже популярною й здобула найвищі оцінки рецензентів. Відразу після приходу німців він зв'язався з оунівським підпіллям і працював у пропаганді. Опісля погодився стати членом УГВР, але не був учасником ПВЗ УГВР. разом з групою ГСЗС УГВР Миколи Лебедя він відійшов закордон і брав активну участь у праці УГВР. Нажаль про цю ролю І. Багряного дуже мало написано. На еміграції І. Багряний відійшов від УГВР, створив політичну партію і згодом став активним діячем УНРади. Йому прийшлося полемізувати з вчорашніми побратимами з підпілля. Про ці роки підпілля він волів не писати, тож не багато про це писали також його біографи. Проте йдеться тут про чотири роки життя дуже динамічного та барвистого письменника й політичного діяча у його творчому віку, в дуже незвичайних обставинах. Тому цей період його життя особливо вартий дослідів. Тож у нашому нарисі коротко подамо його біографію, а постараємося кинути більше світла на період його праці в підпіллі.

Іван Павлович народився 2 жовтня 1907 р. в с. Куземин Охтирського р-ну Харківської губернії, тепер Сумська обл., в родині муляра Павла Лозов'ягина. Його дитинство припадає на роки Першої світової війни і революції в Росії. Його освіта не була послідовна. Вчився, де була змога – в церковній школі, у технічній школі слюсарського ремесла й нарешті в Київському художньому інституті, якого однак не закінчив.

В 1946 писав: “Моє відношення до большевизму та більшовицького (окупаційного для України) режиму визначилося досить рано. Головну ролю виконала тут доля близьких мені, політично активних людей, які приймали участь у революції, як в соціяльній, так і в національно-визвольній”. У 1920 р. чекісти закатували його однорукого діда, пасічника і його сина, що був в Армії УНР. Другого дядька загнали на Соловки, де він загинув. Двох старших братів ЧК розстріляла у 1922 році за діяльність у партії “боротьбістів”. Жорстоко були переслідувань також рідні по лінії матері, бо не були учасниками більшовицького руху.

У літературу І. Багряний вступив як автор поезій, які почали появлятися друком в періодиках “Глобус”, “Червоний шлях”, “Всесвіт”, “Гарт”, “Плужанин”, “Кіно” і “Життя та революція” почавши від 1926 р. Він належав до київської групи молодих письменників МАРС. В 1927 він надрукував поему “Монголія” і першу збірку поезій “До меж заказаних”. Збірка звернула на себе увагу мистецьких кіл. Тематично вона була смілива й різноманітна – від ніжної лірики до гострої сатири, від захоплень природою до філософських роздумів. 1929 р. появилася окремою книжкою його поема “Аве Марія”, а 1930 р. – віршований історичний роман “Скелька”. 1931 р. побачили світ його перші прозові твори – збірка оповідань “Крокви над табором”.

В цьому часі починаються його клопоти з КП(б)У й політичною поліцією ҐПУ. Цензура не пропустила до друку його нову збірку поезій “У поті чола”, а згодом його роман “Марево”. У 1932 р. він був арештований і в 1933 р. засуджений на 5 років концентраційних таборів на Далекому Сході. Пізніше І. Багряний згадував, що йому закидали ідейне й організаційне пов'язання з шумськізмом-хвильовизмом, участь і керівництво молодечою студентською антирадянською організацією. Його твори були заборонені та зникли з полиць крамниць і бібліотек.

У 1936 р. він втік з концтабору й два роки перебував між українськими поселенцями Зеленого Клину (Приамурська область), мандруючи з місця на місце. Ці переживання пізніше стали основою сюжету його повісти “Тигролови”. В 1938 р. він вирішив відвідати Україну, де знову попав в тюрму. На щастя в 1939 р. “розвінчували” Єжова і його звільнили, як “безпідставно засудженого”. Він оселився в Охтирці, де працював малярем і декоратором.

За німецької окупації він перебував в Охтирці, а згодом у Харкові. На життя заробляв малярством і пером, співпрацюючи з українською пресою. В Харкові пов'язався з оунівським підпіллям фракції С. Бандери. За даними Лева Шанковського він працював в ділянці пропаганди й був автором статтей і летючок. Це підтверджують також інші діячі підпілля. Нажаль досі не ідентифіковано жодних його підпільних писань. Щоправда, досі ніхто не шукав в особистому чи в інших архівах за його летючками, статтями чи іншими писаннями з часу підпілля. Надіюся, що ці писання десь збереглися, якщо не повністю, то бодай частинно. Покищо навіть не відомі назви тодішніх його писань. Коли зимою 1942 Радянська армія на коротко зайняла Харків, він ховався в знайомих і був свідком розправи НКВД з активними українцями. Л. Шанковський оповідав, що це стало причиною клопотів з СБ. Хоч він докладно оповів свойому зверхникові про свій побут під більшовиками в Харкові, до нього зголосився якийсь молодик з СБ, щоб перевести слідство. Пізніше письменник не без обурення оповідав, що цей молодик уважав, що його арештувало НКВД й “перевербувало” на свого агента.

Коли радянсько-німецький фронт почав посуватися на захід, Іван Багряний подався на захід разом з іншими втікачами, які не бажали залишатися в СРСР. В 1943 р. він опинився у Львові, а коли фронт підкотився під Тернопіль і Броди, переїхав на Підкарпаття, де був в кількох містечках, а найдовше у Стрию. У Львові письменник поринув у літературне життя міста, що збагатилося втікачами з цілої України. Для нього було надзвичайно цікаве українське культурне життя поза межами російської тиранії, хоч бідне, але вільне. Тож він нав'язував нові знайомства, брав участь у товариських і ширших зустрічах, товариських гутірках і дискусіях. Рівночасно з тим готував до друку роман “Звіролови” (перевиданий на еміграції під назвою “Тигролови” ), що побачив світ у Львові з датою 1944. Роман відразу мав великий успіх. Не говорячи про те, що цей роман добре написаний і його без вагань можна зачислити до кращих пригодницьких творів світової літератури, він була на часі. Тодішній український читач неначе чекав на такий твір, був до нього підготований. “Вісник” під редакцією Д. Донцова роками проповідував сильну “вольову” людину, яка переборює всі труднощі й невгнуто прямує до своєї мети. Проте вісниківці не були спроможні створити літературного твору, який створив би зразок такої людини для широкого читача. Несподівано Іван Багряний дав твір “Звіролови”, якого головний персонаж Григорій Многогрішний з такою українською людиною – непокірною, невгнутою, витривалою, мужньою, а при цьому фізично міцною, яка успішно переборює всі перешкоди. Однак ця людина була інша від вісниківського коду. Вона не була якимсь абстрактним суперменом, а мала звичайні людські почування, була моральною й етичною. Головні події роману відбувалися в “екзотичному” для українського читача оточень – серед українських поселенців Приамур’я, де серед лісів збереглося традиційне українське життя, але було багато незвичайного, напр. полювання на тигрів. Твір був також патріотичним, бо Григорій Многогрішний боровся чи радше боронився від радянської системи, яка хотіла його знищити й пустошила все живе й прекрасне. Тож учитель середніх й інших шкіл рекомендували студентам прочитати роман “Звіролови”. Так само провідники юнацтва ОУН видавали наказ, щоб читати й обговорювати “Звіролови” на зібраннях членства.

Іван Багряний відіграв велику ролю в еволюції програми ОУН від інтегрального до демократичного націоналізму. У Львові, на Підкарпатті й у дорозі на захід він перебував часто в середовищі оунівських діячів чи згодом старшин УПА. Всі хто з ним зустрічався оповідали, що де лише появлявся Іван Багряний, всюди вів гарячі дискусії на політично-програмові теми. А що він знав діло, був досвідченим, красномовним і агресивним дискутантом, його виводи мали великий вплив. Мало значення також те, що він був автором “Звіроловів” і походив з Харківщини. Провідні діячі ОУН назагал орієнтувалися, що успіхи ОУН на центральних українських землях були незначні, якщо їх міряти завданням вибороти незалежність. Тож вони хотіли збагнути причину. Тому прислухалися до опінії придніпрянців, щоб зрозуміти “схід”, бо вважали, що над Дніпром треба шукати політичних формул успіху визвольної боротьби.

Досі не відомі політичні писання І. Багряного також з цього періоду, а напевно такі були, бо він завжди реагував на політичні події. Відома лише його полемічна стаття проти “оцінки” Д. Донцовим “Постанов” Третього НВЗ ОУН. Власне Д. Донцов написав гострий памфлет проти цих постав, називаючи їх “зрадою” позицій націоналізму, “ухилом” у бік більшовизму тощо і передав його до Проводу ОУН. Стаття І. Багряного була відповіддю на цю критику. Оба документи не були опубліковані. Також відомо, що він був одним з перших, що форсував потребу утворення загально-українського й понадпартійного центру, що був би верховним керівництвом УПА і всієї визвольної боротьби. Чому не взяв він участи у ПВЗ УГВР, хоч здається був тоді недалеко – в Стрию, не вдалося устійнити. Відомо, що він дав згоду увійти до УГВР, пізніше прийняв членство і разом з іншими членами УГВР і почетом виїхав на захід. На Угорщині він брав участь у перевишколі вояків УПА й угорських “кандидатів” у партизани десь до весни 1945. Про це ширше оповідають Андрій Дольницький і Ярослав Струтинський у своїх споминах, опублікованих у цьому томі “Літопису УПА”.

На еміграції Іван Багряний відійшов від ОУН і УГВР. Проте політична пристрасть не покидала його до кінця життя. Він став співорганізатором і згодом лідером української революційно-демократичної партії, що базувалася на ідеях українського культурного відродження 1920 років на підрадянсікій Україні. Вона об'єднала оцілілих діячів цього відродження, а також вихідців з ОУН. Коли відновила діяльність УНР, він став одним з її головних діячів, а від 1954 р. – президентом. Як політичний діяч він написав багато статей і памфлетів, у тому деяких блискучих, напр., “Чому я не хочу повертатися на родіну” в обороні українських біженців від примусового вивозу до СРСР.

Найважливіший доробок життя Івана Багряного з його літературна творчість. Не зважаючи на політичну діяльність і хвороби, він всеж таки залишив великий літературний доробок. Центром його з проза. У 1948 він видав повість “Розгром”, а два роки пізніше – роман “Сад Гетсиманський”. Тематика цього роману – радянський терор і тюрми за часів Єжова. Його уважають вершком творчости письменника. Він появився також французькою мовою. Найбільший успіх мав виправлений роман “Тигролови”, що був переложений на англійську, німецьку й голляндську мови. У 1953 р. вийшла друком повість “Вогняне коло” про розгром дивізії “Галичина” під Бродами й у 1957 р. роман “Маруся Богуславка” про життя молодих людей у кліщах радянської системи. Вже після його смерти вийшов друком роман “Людина біжить над прірвою” в 1965 р. На еміграції письменник продовжував писати поезії. У 1946 р. він видав збірку поезій “Золотий бумеранг”, а в 1956 р. сатиричну поезію “Антон Біда – герой труда”. Писав він також драматичні твори – “Морітурі” (1947) і “Генерал” (1948).

Вибачаюсь, що ця коротка біографія не з глибшою студією життя письменника, опертою на архівні досліди. На це не було змоги. Я тільки хотів подати доступні дані і звернути увагу дослідників на чотири роки життя й творчости цього динамічного письменника у його зрілому творчому віці. Всежтаки варто дослідити його тодішний дорібок, устійнити мотиви його діяльности й проаналізувати еволюцію його поглядів.


Вип. 3, літо 2000 «Літопис»
При використанні наших публікацій посилання на журнал «Літопис» обов’язкове.
© «Форум дослідів історії УПА»

| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |