| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

Григорій Ільченко

Виконуючи особливе доручення*

Осінь 1943 р. Село на Вінничині. Нове доручення "Батька".

Два дні тому я повернувся з небезпечного і відповідального завдання і одержав радісний наказ: відпочивати! А вже в другу ніч відпочинку, десь опівночі, нас розбудила шалена стрілянина. Ми схопились і почали одягатись, але нас зупинив черговий охоронець:

– Спокійно, друзі! Наказ потрібно виконувати, відпочивати, адже ви тільки повернулися із відрядження.

– Та який там відпочинок, – обурився мій друг "Ярема", – адже розгорілася така несамовита стрілянина.

А через декілька хвилин до хати, де ми відпочивали, навідався "Тугар" (Борис Бондарчук), політвиховник нашого загону, мій знайомий з часів підпілля. Привітавшись, він сказав, що на всякий випадок, потрібно бути одягненому і при зброї. Наші розвідники ще нічого не довідалися: хто і скільки їх іде на це село. Який там був сон, ми так одягнені і промучились до ранку. Як стало пробиватись ранкове світло, стрілянина призупинилась, і я, втомленний ось таким відпочинком цієї ночі, – заснув. Десь о десятій годині, хлопчик господарів нас покликав на сніданок. Я після сніданку, читаючи, заснув, але мене підняв черговий:

– Друже "Степовий", Вас викликає "Батько" (Омелян Грабець, командир воєнної округи УПА Вінниця і Кам’янець-Подільський)…

Того ж дня я відбув за Збруч. Цього разу, як і завжди, мене проводжали мої земляки з Криворіжжя. Їх тут було багато: 18 юнаків-оунівців були з однієї зі мною школи, п’ятеро хлопців з мого села, декілька було з селищ шахтарів-рудокопів. Вони ділились враженнями від пригоди цієї ночі, показували здобуті в бою трофеї. Вдома для них я був районовим провідником ОУН, правда, про це не всі з них знали. Але виконуючи завдання обласного проводу ОУН, я їх всіх дещо раніше перепровадив спочатку в знаменські ліси в відділ "Остапа", а потім їх було переведено в ліси під Вінницею. І на час мого сюди прибуття вони вже були зрілі бійці, побували не в одному бою, приймали участь у звільненні з табору совітських війсковополонених. Звичайно, що тут вже не було такої суворої таємниці, як було в підпіллі, але на цей раз, куди і для чого я відбуваю, було таємницєю. Відгук про моїх земляків у командира загону був добрий, але все рівно "Батько" їм сказати правди не міг. Їм було сказано, що я відбуваю до Вінниці і незабаром повернусь. Але цього разу я повернувся аж через дві неділі.

Мені принесли одяг то й же, що я в ньому їздив до Знаменки за Кїровоградом, а потім і під Умань. Але черевики були інші, нові і на хутру. Я став їх приміряти, але господарчий, як турботливий господар, чомусь сказав:

– Одягати слід ці, бо інших немає, та й дорога може далека, а вже скоро похолодає.

Звичайно, він не знав, де я іду, але дійсно черевики були по розміру, теплі і гарні, а для господарчого це було головним. Перед від’їздом мене позвав командир округи. Я повторив "Батькові" той важливий пароль, він притис мене, як і інші рази до грудей, тихо сказав:

– Успіху тобі, хлопче. Хай береже тебе Бог, – і перехрестив мене на щастя.

Дорога на Кременеччину

Ми виїхали, як стемніло. Фірман був з місцевих, знав добре лісові шляхи. З нами поїхали двоє вершників, озброєнних автоматами. Поруч мене сидів "Осип", ми були добре знайомі ще з Знаменського лісу, він мене вже раз супроводив з-під Умані. Я туди теж прибув із важливим завданням в загін "Сталевого". Мені довелось з-під Умані везти важливий вантаж, і його, як і мене, пильно охороняв "Осип". Тоді в дорозі він мені розповів, що був учасником подій в Закарпатті в 1938-39 роках, в бою з хортистами був поранений, добре володів німецькою та мадярською мовами. Невисокого росту, але міцної статури, він дійсно виглядав гарним вояком Закарпатської Січі. А ось тепер, одягненний у форму німецького поліцая, він був "офіційно" при зброї. До залізниці ми добрались без пригод. Як і було домовлено, "Осип" від мене був трохи в стороні, але уважно слідкував за мною. Залізницею від станції Жмеринка, що під Вінницею, до станції Ланівці ми добрались на третю добу. Вся мудрість зв‘язку на цім шляху, як і перші його дії, були в руках "Осипа". Він знав досконально адресу та пароль того місця, куди ми маємо прибути. "Осип" знав де і коли я вступаю в дію, адже основний пароль, і де ним користуватися знав тільки я.

Почаїв. Зустріч з "Оксаною"

Ось і місто Почаїв, про Лавру якого я знав тільки з книжок. Лунала над містом мелодія різноголосих дзвонів, зранку люди йшли на Службу Божу, а ми без перешкод відшукали вулицю Грабову і будинок, в якому жив молодий "священник". Я почув, що "Осип" йому сказав:

– Він має зустрітись з "Оксаною", терміново.

Ми вийшли, а "Осип" залишився відпочивати. Молодий святий отець повів мене до Лаври. Ми йшли подвір'ям, нас зустрічали перехожі, щиро вітались з моїм супутником, а ми поспішали, йшли між будівлями, стараючись сховати від перехожих наш напрямок.

Ми зайшли до приміщення і за нами зачинились двері, а молодий чоловік, що нагадував монаха, відчинив нам двері до службової залі. З-за столу підвелась жінка, на вигляд не більше тридцяти років. Вона була в особливому для цієї установи одягові з виблискуючим хрестом на грудях.

– Ви вільні,– сказала вона до мого супутника і він вийшов. Я зрозумів, що ця жінка – володарка становища, куди мене було направлено і подальший мій шлях лежав при її допомозі. І коли ми залишились двоє, вона так ніжно і так тепло душевно, але трохи усміхнено глянула мені у вічі, тихо сказала:

– Ви, юначе, щось хотіли мені сказати? Кажіть!

Близкість поруч мене цієї жінки нагадала мені тепло і ласку моєї старшої сестри Віри і я чомусь захвилювався. Але вона ступила крок до мене і знову повторила:

– Кажіть!

Я ніби пробудився і некваплячись, упевнено і без будь-якихось вагань сказав:

–Мені потрібно пройти на копальню цінного металу.

Вона відповіла:

– Але ж , панський ліс південніше нашого.

– За селом ставок, а там одні гуси, – продовжував я, – а вона додала:

– Але чомусь одні сірі, білих там немає. – Далі я сказав:

– Вигиня, – а вона відгукнулась:

– Виноград.

Вона подала сигнал дзвіночком і чоловіку, який зайшов, сказала:

– Поки що нікого не пускати.

Тепер ми посідали і говорили вільно. Я сказав, що я родом з Криворіжжя, там з 1941 року перебував в підпіллі, а потім в Дніпропетровську.

– В мене там була добра знайома Галина, але там же в Кривому Розі вона загинула від рук гестапо.

– Я знав, – кажу, – її, в неї було чудове псевдо "Калина," я був у неї на вишколі, вона нам читала методи конспірації, але себе не вберегла. Але що ж зробиш, коли в наші ряди затесався агент гестапо і через його підлі дії у Кривому Розі загинув увесь окружний Провід. Пізніше нам вдалось цього негідника знешкодити, але наші втрати були значні.

– Галина з Бродів, була чудова жінка і гаряча оунівка – сказала моя співрозмовниця.

А пізніше, через багато років я взнав, що "Калиною" була Галина Максимець. А коли я сказав, що перших молодих оунівців я перепровадив до Холодного Яру за дорученням "Арсена", вона посміхнулась і сказала:

– Місяць тому через цей пункт зв’язку переходив і "Арсен", як прибув сюди з-під Умані. Я його та і "Леміша" знаю ще з польських часів. Повернешся, юний друже, вітай "Батька," адже після провалу в Рівному він тут в нас переховувався. Звідси він пішов у пекло, на Вінничину. Адже там – бункер фюрера.

Я зрозумів, що ця жінка держить руку на пульсі високих мереж зв’язку в ОУН.

– В тебе, юначе, дуже важливе доручення, ти матимеш нагоду зустрітися з відповідальними особами нашої організації. Треба бути обережним, але ж "Батько" довірив, то я сподіваюсь, що мав підставу. Тут засиджуватись недоречно. Я дуже люблю спілкуватись з людьми, обмінюватись поглядами і ділитись думками, але ж "я дух одвічної стихії".

Вона підвелася, я теж встав. Вона підійшла ближче і тихо сказала:

– Будь щасливий, хлопче, – і осінила знаменем. – Підеш тим же шляхом, що прийшов сюди і враз відпочивай, бо як стемніє – поїдеш.

Я легко наклонився і вийшов.

Штаб УПА в селі Великі Загайці. Роман Шухевич (Тарас Чупринка), "Леміш", "Арсен", "Кропива", "Еней".

Це був початок мого складного і відповідального шляху. Якщо на залізниці був потрібний поліцай-охоронець, то тут, в Почаєві, його роль була непотрібна. Я опинився в іншому середовищі, тут діють інші закони. Ці терени вдень ще ніби контролюють гітлерівці, бо велика перевага надавалась і нашим партизанам, особливо в лісових районах. Вночі майже всюди господарила УПА. Нас з "Осипом" з Почаєва супроводжувало двоє молодиків, один з них одягнутий під святого отця та і був з хрестом на грудях, але було видно й пістоль на боці. Я не знав куди нас везуть, тим більше в темноті. А на околиці Кременця нам замінили все: людей, коней, фірманку. Хлопці, що нас супроводжували, побажали щасливого шляху і один з них сказав:

– Вам не так вже й далеко.

А й справді, чи знав він куди нам потрібно? Мене дуже дивував зв’язок "по ланцюжку" в цих краях. Зійшов над лісом місяць і його рожева куля освітила високу гору біля Кременця, покриту темним густим лісом. Я був вперше в цих краях і не орієнтувався на місцевості, а вправний фірман старших років, сміючись, зауважив:

– А ви, панове, не дуже розглядайтесь на місцевості, а то зав’яжу очі.

А я все дивувався цьому чіткому зв’язку, над яким організація багато попрацювала. Розумно, з умінням діяла мережа підпілля ОУН. Все було підпорядковане одній солодкій меті: боротьбі за нашу самостійну Українську Державу. Ніхто не хотів відмовлятися від жодного, навіть складного і небезпечного завдання, яке перед ним ставила ОУН. Роздумуючи, я і не зоглянувся як ми з’їхали з великого шляху, що йшов з Кременця до Шумська і під лісом, біля якогось села, нас зупинили озброєні люди. На їх вимогу фірман пішов до них і вони враз порозумілися проблемою зв’язку. А вже в хаті, де нас завели погрітись, я дізнався, що це село Шумбор, яке стоїть на березі тихоплинної Вілії. Через годину ми поїхали дальше, але був вже інший транспорт, ми їхали темним лісом. Фірман, одягнений в гарний кожух, сказав:

– Ви, хлопці, не вкладайтеся спати, одягнені ви поганенько, замерзнете. Ви, якщо так холодно, то біжіть за санями, грійтеся.

Скільки ми проїхали, я сказати не можу, але десь через 2–3 години часу нас зупинили окриком:

– Стій! Хто їде?

– Свої – відповів фірман, зупинив коней і пішов до них.

За хвилину нас пропустили. Я побачив добре озброєну стійку з кулеметом. Літній чоловік, що сидів поруч фірмана, потис нам руки, сказав:

– Згідно наказу ви вже вдома. Дійте своїми правилами зв’язку. Я допровадив вас до місця.

І він показав нам будинок, де нам слід зайти.

Зранку, як ми вже поснідали, за нами прийшов зв’язковий. Ми вийшли на сільську вулицю і побачили багато повстанців, що маршували на заняттях. Я звернув свою увагу на те, що всі вони були в однакових одностроях німецької армії, але на голові були гостроверхі шапки саморобного виробу, а на них виблискували тризуби. Одна сотня стояла рівним строєм і було чітко видно, що перша чота була озброєна так званими "фінками", друга – німецькими "емпі", потім були всі з крісами і крайня чота була повністю озброєна скорострілами. По дорозі селом зв’язковий нам сказав, що так добре озброєні є всі сотні "Енея", які щойно повернулись з Рівенщини, були там на якомусь особливому завданні. В кінці села нам вивели трьох коней і ми поїхали до лісу, що був недалеко. Зв’язковий провів нас коло вартових, на пеньку біля них стояв "кольт". Ми в’їхали в ліс. Їдучи, я запитав зв’язкового, чому тут верхом, а він, посміхаючись, відповів, що він сам полюбляє сідло а, окрім того, тут ще нема доброї для проїзду дороги. За півгодини ми були в селі Великі Загайці, яке мов затиснуте лісом, заховалось під його зеленою парасолькою. Недалеко від церкви стояв гарний будинок, над яким задумливо височіли зелені смереки. А дальше, за будинком, тягнувся яблуневий сад, який вже напівскинув з себе зелене вбрання. Ми зайшли до цього будинку і наш зв’язковий пішов повідомити про наш приїзд. Нас завели до кімнати, а через декілька хвилин мені принесли німецькі військові чоботи і сказали, що я маю переобутись. Я зрозумів, що мої черевики незвичайні – вони виконували роль зв’язківця. За годину часу, як ми вже встигли попити гарячої кави, мені повернули мої черевики і сказали приготуватись до зустрічі з команддирами. В простору залу, куди нам було дозволено зайти, ми зайшли в тому ж одягові, що й прибули сюди. За столом, що стояв праворуч в залі, сиділо десь більше десяти осіб і всі вони були одягнені у різну військову форму тих армій, які їм попадались на бойовому шляху. Я переступив поріг і напіввійськово привітався, а "Осип", як подобає військовому, відрапортував. Із-за столу підвівся і ступив крок нам назустріч військовий, вище середнього росту, чисто поголений і з гарною хвилястою зачіскою на голові. На ньому був гарно підігнаний мадярський військовий мундир.

– Друзі командири, – звернувся він до присутніх, – це прибулі, посланці з загону УПА–Південь, що діє на теренах Київщини та Вінничини. Вони щойно від "Батька", давайте послухаємо їх. Повідомлення з цього загону як і з підпілля на Вінничині приніс нам друг "Степовий", – сказав Командуючий, вказуючи на мене. З-за столу підвівся ще один військовий і звернувся до Командуючого:

– Друже Чупринка, вони обидва мої давні знайомі. "Осипа" я знаю з Уманьщини, а "Степовий" виконував мої особисті доручення підчас формування перших загонів УПА в Холодному Яру.

Я теж пізнав його, це був "Арсен" (Петро Дужий).

Мені надали слово і я розповів все, що знав від часу евакуації з Наддніпрянщини і до Вінницького підпілля. А, крім того, за якийсь місяць я побував в відділі "Остапа", що діяв в Знаменських лісах, а також відвідав відділи "Костя", що перебував в лісах під Казанкою і "Сталевого" під Уманню. Тепер, з наближенням фронту, там спостерігається велике скупчення німецьких військових частин, навіть по селах, і з ними майже щоденно доводиться вести перестрілку. В загоні накопичились великі запаси зброї, набоїв до неї, гранат, мін і все це треба перепровадити в надійні місця. Дуже потрібні транспортні засоби. Я розповів взагалі про становище в загоні "Батька", яке там забезпечення зброєю, одягом, харчами, ліками адже надходила зима.

Командуючого цікавило, як ведуть себе окупанти з місцевим населенням, чиї є там карні загони, які стосунки з червоними партизанами, які там появились з літа 1943 року. "Осип" розповів більш детально про відділ "Сталевого", в якому теж було багато зайвої зброї.

– Друже "Кропива", – сказав Командуючий, – негайно зв’яжіться з "Бистрим", а я думаю, що це справа не одного дня , але й часу гаяти не слід, організуйте транспорт і негайно – в дорогу, в загін до "Батька".

Я сидів на стільці, трохи в стороні від столу, на якому лежали військові мапи. Один з військових, десь 30-ти чи більше років, так зацікавлено поглядав на мене, а потім запитав:

– Яке маєш, юначе, військове звання і освіту?

Я підвівся з стільця, всі присутні звернули увагу чи то на таке запитання, чи хотіли почути мою відповідь.

– Село, де я народився,– недалеко від міста Кривий Ріг. Мої батьки – селяни, останні десять років були колгоспниками. Там же я закінчив 10-ть класів напередодні війни. Мені видали атестат про середню освіту, причому я мав високі показники по всіх шкільних предметах . А що стосується військового звання, то я мушу сказати, що я його не маю. Але ж зважте на час. Я в 1941 році був прийнятий членом ОУН і я вважаю, що це саме високе, на сьогодні, військове звання. Всі присутні засміялись, я зрозумів, що вони задоволені моєю відповіддю.

–Так, – сказав все той же військовий, – член ОУН, на сьогодні, високовідповідальний військовик.

В розташуванні Штабу Командуючого ми пробули ще одну добу. Перед від’їздом він мене з "Осипом" прийняв і розмова була виключно щодо можливості транспортування зброї і набоїв до неї. Але Тарас Чупринка між іншим цікавився і питанням про ставлення населення Київщини до тих загонів УПА, які там діють, особливо коли наближається фронт. Його цікавило, які можливості мало підпілля в тилу більшовиків та розширення мережі ОУН. Які там є великі лісові масиви, як вони віддалені один від одного? Накінець він сказав, що про цю нашу розмову обов’язково передати "Батькові", тим більше, що в нього тепер зібралися великі сили, – хлопці, які були в підпіллі ОУН далеко на Сході України.

Вдруге я побачив генерала Тараса Чупринку вже в 1944 році десь в районі Чорткова, але то був самий тривожний час, ми були в очікуванні зміни окупанта. Перебуваючи в таборах ГУЛАГа, в одній з українських радянських газет, я прочитав їх задоволене повідомлення, що в двобої із спецзагоном енкаведе був убитий Роман Шухевич, відомий як Тарас Чупринка. Далі ця газета добавила, що з діяльністю ОУН і УПА на Україні покінчено. Але сьогодні, оглядаючись назад, скажу, що той висновок газети був неправдивий. Ще довго і довго світились революційні вогні, запалені повстанцями на всіх теренах відмираючої червоної імперії зла.

Падав густий сніг, накриваючи білою ковдрою землю. Морози були слабенькі. Мені здається, що зима в західних областях України наступає раніше, ніж в нас. Завдання відбути в розташування куреня "Бистрого" було терміновим і відповідав за це вже друг "Кропива". До будинку, де ми з "Осипом" спали цієї ночі, прийшов "Кропива" з якимось чоловіком, якому сказав, що ось цих друзів слід одягнути по-зимовому і в немалу дорогу. Сам "Кропива", невисокого росту, міцної статури, був одягнений в кожушок темного кольору і в гостроверхій шапці, зробленій майстринями Волині, підперезаний паском, на якому був пістоль "Парабеллум". На грудях все та ж невід’ємна зброя всіх командирів УПА, так звана "фінка". Ми пішли з тим чоловіком, який нам назвав себе – господарчий "Орест". Він завів нас до сусідньої хати і одягнув в гарні і теплі кожушки. По розміру мені дістався світлорожевий, а "Осип" свобідно одягнув чорний.

– Ось і добре, – сказав "Орест", подаючи нам чорні гостроверхі шапки, – тепер вас легко буде відрізняти.

Коли ми повернулись до тієї хати, де ночували, там ще був "Кропива". За столом біля нього сидів теж хтось з командирів, якого я вчора бачив у Штабі Командуючого. Ми привітались і "Кропива" нас познайомив:

– Це командир "Еней", а то ці двоє, що вчора прибули від "Батька". – Сідайте, друзі, до столу, – сказав "Кропива". А потім додав:

– Ми з командиром "Енеєм" узгодили наш терміновий, так званий малий рейд в сторону Рівенщини і вже сьогодні відбудемо.

"Еней" чомусь підвівся. Це був міцний козак вищесереднього росту, з розпушеними чорними вусами. Він був одягнений в чорний кожушок, підперезаний широким паском і в кобурі – пістоль системи "ТеТе", на правому плечі звисала "фінка". На відміну від всіх, в нього на голові була мазепинка і на ній виблискував Тризуб. Його так зблизька я бачив уперше.

– Юний друже "Степовий", але ж я прийшов, щоб ближче побачитись і поговорити з Вами. Ми дещо земляки, а тому я цікавлюсь, кого Ви знаєте зі складу керівних діячів ОУН там, на Дніпропетровщині?

– Перш за все, вчора в командуючого був присутній "Арсен".

– То-то ж я і почув, що ви двоє знайомі з тих теренів.

– Районовим провідником я був призначений в 1942 році Провідником Криворізької Округи, – але "Еней" не дав мені докінчити те, що я мав сказати, а добавив сам:

– Це був "Олесь".

– Так, саме "Олесь", – сказав я, – він же мене, рятуючи від арешту гестапо, відправив в Кам’янське.

– До "Кобзаря", – додав "Еней". – Я був знайомий з "Веселкою" (Ліда Дудко), "Гордієм" (Василь Бондаренко), "Художником" (Василь Худенко). Я всіх їх добре знаю, а "Веселка" була при мені зв’язковою. А чи чув ти таке ім’я – "Роман"?

– Чув, мені казали, що до мого приїзду в Кам’янське, був обласним Провідником "Роман".

– Так, властиво, тим "Романом" був я. Як бачиш, друже, ми – земляки.

А потім прийшов вістовий і доповів "Кропиві", що все готове, треба їхати.

Дорога з "Кропивою" на Дубенщину. Курінний "Бистрий"

Ми поснідали і вийшли на вулицю. Нас проводжав "Еней", побажавши щасливої дороги. На перших санях сиділо четверо автоматників з куреня "Енея", а на другі сані сіли "Кропива", "Осип" і я. Коли ми їхали на Рівенщину, то мали змогу говорити на різні теми, а тим більше, що властиво тут народилась атмосфера довіри.

– В Штабі були всі здивовані, – сказав мені "Кропива", – тим, що ти, двадцятирічний юнак, із східних областей, а вже став не тільки членом ОУН, а й був призначений Районовим Провідником. Їх дивувало те, що "Батько" дав тобі таке важливе й відповідальне доручення.

Я, в свою чергу, розповів про свій шлях в ОУН.

– Я теж рано долучився до членства ОУН, – сказав мені "Кропива", – дуже хотілося піти з похідними групами на Велику Україну. Але Іван Климів ("Легенда") мені відмовив, а послав на Кременеччину. Там червоні, відступаючи, залишили по лісах велику кількість зброї. Її всю слід було прибрати до наших рук, створити там перші відділи самооборони. А ось тепер така нагода – поїхати на Велику Україну – появилася.

В розмові потім я дізнався, що Командуючий приїздив на Рівенщину з інспекторською перевіркою загонів УПА, та побував. Це було на Першій Конференції поневолених народів Східної Европи та Азії в листопаді 1943 року. Разом з ним прибув сюди відомий організатор УПА Клим Савур (Дмитро Клячківський), та один з організаторів цієї Конференції Ростислав Волошин ("Павленко"), властиво це той самий, що поцікавився моїм військовим званням. Тих ще трьох, що прибули з Командуючим, я не знаю. Курені "Енея" охороняли цю важливу Конференцію, курінь "Бистрого" теж був задіяний на всяк випадок.

В деяких селах ми зупинялись, аби перепочили коні, але сигнал "по ланцюжку" летів вперед і в селах, де ми дальше заїздили, вже до нас долучались потрібні сані. Ми заїхали в невелике село під лісом, в якому нам сказали, що до колії і станції Верба вже тут рукою подати. Там поїзди рухаються тільки вдень і то спереду їде платформа, навантажена піском. Німці були налякані можливим замінуванням залізниці, яку щодобово охороняли незначні групи калмиків. Як тільки стемніло – наш транспорт із сорока саней проскочив колію південніше станції Верба. Ми вирвались на простори партизанської Дубенщини. Ось там, в нічний час, нас зустріла кінна розвідка курінного "Бистрого", яка і допровадила до будинку лісничого. "Кропива" і "Бистрий" тепло привіталися, я зрозумів, що вони добре знайомі. Як видно, вони всі питання з’ясували, а потім "Бистрий" подав команду прибулим повечеряти і йти відпочивати до ранку.

Ми встали рано. Курінний "Бистрий" запросив всіх командирів на нараду. Він був вищесереднього росту, мав гарні, привабливі риси обличчя, ходив чуть сутуло, ніби рахуючи кроки. Був одягнений у військовий мундир старших радянських офіцерів, у кобурі – пістоль польського виробництва "Фабрики броні ВІС".Один з його помічників розіслав на столі мапу. Прибуло десь за двадцять командирів, і як вони всі всілися, курінний, дивлячись на мене, сказав:

– А Ви, молодий друже, можете показати на мапі місце постою загону "Батька"?

– А чому ні! – Я показав село південніше міста Літин. "Бистрий", підвівши голову, сказав:

– Адже ми вже там були дещо раніше. Тільки тепер інше буде в нас завдання, про яке і скаже нам командир "Кропива".

Так всі дізнались, що має відбутись рейд на Вінничину за зброєю та набоями до неї.

– Це завдання дуже термінове, – підсумував "Кропива", – і на нього відведено мало часу.

За добу було все приготовлено. Вийшли проводжати всі мешканці села: старші люди, молодь, діти. Відбувся урочистий мітинг, грали сільські музики. Нам всі побажали щасливої дороги і успішного повернення. Транспорт рушив.

Рейд на Південь. Сутичка з мадярами коло села В’язовець. Поранення "Кропиви".

Місцеві патріоти про все добре розвідали і колію Львів-Рівне ми переїхали без перешкод. Більше сто саней, на яких їхали повстанці куреня, розтягнулись майже на кілометр. Добре накатаної дороги не було, тому вперед пустили кінотників, десь зо три десятки вершників, а за ними їхали менш завантажені сані. Найбільш небезпечною була для нас колія Тернопіль- Шепетівка, адже всі північніші залізниці блокувалися партизанами, а тому по цій колії був інтенсивний рух, особливо вдень. Тут були і сильніші охоронні відділи калмиків. При допомозі місцевих активістів рух по цій залізниці був розвіданий. Було прийнято рішення переїздити колію в двох напрямках. Сотня "Довбуша" перетинала залізницю південніше станції Ланівці. Охоронець-калмик, що чергував на колії і знаходився за 300 метрів від переїзду, побачив в темноті транспорт, що рухався до залізниці, і відкрив стрілянину. Але вже було запізно, наші розвідники вже в той час оточили будинок на переїзді і примусили там сонних калмиків підняти руки догори, а їх старшого зобов’язали позвати охоронця сюди. Коли цей охоронець надійшов до переїзду, то і йому нічого не залишалося, як здати зброю. Він пояснив, що прийняв цей транспорт за червоних партизанів, яких боїться, а тому і стріляв. Щоб не накликати на калмиків гніву їх старших командирів, було рішено забрати в них тільки всі набої. Сотня "Довбуша" переїхала через колію без перешкод і зникла за лісом.

В цей час північніше Ланівців першою переїздила колію сотня "Чорноморця", в якій перебував і командир "Кропива". Сотня "Боруна", в яку я на час цього зимового маршу був призначений політвиховником, їхала позаду на віддалі майже кілометра. Одна і друга сотні переїхали залізницю без перешкод. Але, як тільки показались перші санні екіпажі в напрямку села В’язовець, від містка через Горинь довгою чергою вдарив ворожий кулемет. На передніх санях впала вбита конячина, застогнали перші поранені, почалось замішання, стали повертати назад. В нічному небі засвітились трасуючі кулі. Як потім з’ясувалося, що передня, ведуча чота, сподіваючись, що небезпека може бути тільки на залізниці, а тут вже небезпеки нема, не вислала вперед розвідників, і як наслідок – шестеро поранених, двоє тяжко.

В тих наших тяжких умовах страшної партизанської війни реакція на стрілянину, тим більше, якщо її не сподіваєшся – моментальна. Тим більше в командира, який несе відповідальність за всі пригоди, а за поранення своїх бійців – особливо. Так сталося і на цей раз. Почувши стрілянину, "Кропива", захопивши з собою "фінку", ступив в напрямку стрілянини декілька кроків і його ногу пронизала гаряча біль. Його підхопили, піднесли до саней, а той страшний кулемет, захлинаючись, продовжував сіяти освітлювальні кулі вже в темне нічне небо.

Почувши шалену кулеметну стрілянину, сотня "Боруна" різко повернула вліво поза селом і там з другої сторони чота автоматників "Сокола" пішла в атаку з тилу. Селяни їм повідомили, що в будинку сільської школи зупинились на ночівлю мадяри. За лічені хвилини автоматники оточили приміщення школи і примусили всю бродячу групу мадярів скласти зброю. Переляканого вартового роззброїли першим і погнали до моста припинити стрілянину. По мосту проїхала сотня "Чорноморця". В цій ситуації дуже знадобився "Осип", як перекладач. На вимогу "Бистрого" старший серед мадярів капітан Кармош вишикував своїх підлеглих. З’ясувалося, що відсутній військовий лікар Дордєш і його санітар.

Лікар Дордєш.

А лікар Дордєш зі своєю фірманкою Червоного Хреста зупинився в селянській хаті. Наші вершники все з’ясували і повідомили "Бистрому", що лікар Дордєш разом із своїм санітаром надає допомогу пораненим. Там і наш фельдшер "Корона". Стало відомо, що двоє стрільців мали тяжкі поранення: один в голову, а другий в груди, їм потрібна була кваліфікована допомога. Ще троє мали поранення, але не такі тяжкі. Не з легких було і поранення "Кропиви". Всі поранені мали значну втрату крові. Тепер вся відповідальність за проведення операції лягла на плечі курінного "Бистрого". Він приймав рішення, діяв рішуче. Він наказав "Осипу" знаходитися при тимчасовому шпиталі, а лікарю Дордєшу передав зробити все, аби поранені почувалися краще. А всю відповідальність за безпеку його життя беруть на себе українські партизани.

Слід віддати належне лікареві Дордєшу. Він був з пораненими до кінця і зробив все, щоби вилікувти командира "Кропиву". Він був з нами в рейді аж до теплої весни. До нього всі ставились з глибокою повагою і в селах, де ми відпочивали, до нього йшли хворі і він нікому не відмовляв. Перед тим, як мали прийти червоні на зміну коричневим, лікар Дордєш попросився в "Батька" відпустити його. Вони обоє говорили німецькою мовою і "Батько" подякував йому за все і відпустив разом з санітаром. Було це десь в районі Чорткова.

Літом 1945 року я прибув етапом на приїск Ґорького в Маґаданську область. То був лагерний пункт №1. Десь через дві неділі каторжної праці наглядач повів групу хворих до медпункту. Я налякався і одночасно зрадів: фельдшером в цьому медпункті був лікар Дордєш, а завідував медпунктом фельдшер Безкровний, якого я знав по Лук’янівській в’язниці м. Києва. Цього дня мене звільнили від роботи. А потім мені лікар розповів про все, що з ним сталося. Вони фірманкою добралися десь в район Стрия і їх там перехопили червоні, а серед них був особіст з контррозвідки "Смерш".

– В нас забрали коней і фірманку, мене поставили в стрій до полонених. Я старався пояснити, що я лікар, а той особіст штовхнув мене в груди і вульгарно сказав:

– Фашист ти, а не лікар.

Через два тижні відбувся суд і йому дали 15 років. В 1955 році з таборів почали забирати іноземних політв’язнів і того ж року пішов на етап і лікар Дордєш.

Справедливе покарання мадярських грабіжників

Але повернемось назад. До села повернулись п’ятеро вершників, які відшукали сотню "Довбуша" і передали наказ курінного зупинитись на відпочинок у селі Ільківці і чекати там до підходу основних сил куреня. Селяни прийшли зі скаргою. Мадяри вступили в село по обіді, староста в селі відсутній. Мадяри повели себе не з кращої сторони. В них сорок осідланих коней та десятеро запряжених у фірманки. Вони стали брати в селян без дозволу фураж і сіно. Стали брати продукти харчування і вимагати самогон, а один селянин повідомив, що в нього зі стайні зникло троє гусей.

Курінний "Бистрий" наказав всю групу мадярів взяти під варту. Їхньому командирові "Осип" перевів, що їх дії сумісні з грабіжництвом, а тому їм прийдеться відповідати по суворих законах військового часу. Було вияснено, хто почав стріляти з кулемета без попередження, а ними були два напідпитку солдати, які налякали селян силою зброї і взяли дві пляшки самогону та закуску. Їх доля була вирішена службою безпеки. Відстань до залізниці була всього 6 – 7 кілометрів і залишатися тут довше ми не могли. Могли наскочити каральники, тим більше, що в силу обставин наш рейд затримався. З іншої сторони наша сторожа затримала десять саней з дровами. Їх супроводила боївка самооборони із десяти осіб під керівництвом сільського старости. І якби не були присутні місцеві люди, то і тут могла би бути жахлива картина. Але тут знайшли порозуміння. Все, що належало групі злочинців, було конфісковано, особливо зброя. Пістолі і автомати дістались сотні "Чорноморця", а набої, кулемети і кріси передали сільському старості для боївки самооборони.

Сотня "Буруна", захопивши полонених мадярів, відбула до села Ільківці, в якому перебувала сотня "Довбуша". Туди ж відбув і курінний "Бистрий". В селі В’язовець ще залишалась сотня "Чорноморця" під загальним керівництвом "Яструба", заступника курінного. Було домовлено, що сільська боївка підпорядковується "Осипу" до повернення куреня назад. А лікар Дордєш пообіцяв всіх поранених за цей час поставити на ноги.

Прохання "Кропиви". Продовження рейду.

А на другий день, коли сотня "Чорноморця" зібралась відїжджати, залишаючи тільки поранених, "Кропива" запросив до себе "Чорноморця" і "Яструба" і умовив їх взяти його, бо в нього є особливе доручення від "Чупринки" до "Батька". Лікар згоди не дав, але, як видно, не устояв перед намаганням "Кропиви", і попросив вже нашого фельдшера робити через день перев’язку і промивати рану спецрозчином.

День видався похмурий і сотенний повів свій транспорт по сліду накатаної дороги. За те, що взяли в таку далеку і тяжку дорогу пораненого "Кропиву", замкурінного "Яструб" і сотенний "Чорноморець" одержали суворе попередження від "Бистрого". Тепер в курені було вже більше ста вершників. Тому тут же, в селі Ільковці було виділено окремо сотню кіннотників-автоматників, а командиром було призначено "Яструба". В невеличкому містечку Базалія до підходу основних сил куреня вже господарювали наші кіннотники, вони заготовляли харчі, фураж, ліки. Місцева влада і поліція розбіглись, хто куди. Ми перетнули ріку Случ, що тече на північ до Прип’яті, і зупинились у якомусь невеличкому ліскові, перед залізницею Проскурів–Староконстантинів. Наші розвідники там добре провели операцію. З двох сторін були виставлені кулеметно – мінометні сторожі . І коли їхав якийсь паровоз місцевого значення з трьома вагонами, завантаженими тюками пресованої соломи, – зупинили його. Залишати хоч і без зброї, але голодних, майже шістьдесят полонених мадярів, було небезпечно. І їм було наказано сідати в ці вагони, а за цей час увесь рейдуючий курінь перетнув залізницю. Потім паровоз відпустили і він щосили помчав у сторону Проскурова, відвозячи непотрібний нам вантаж.

Після перепочинку ми вступили до села Кудинка, а в нім переїхали по містку через невелику річечку, яка текла вже на південь – до південного Бугу. Це була ознака того, що ми вже є недалеко від мети нашої подорожі. На другий день ми ввійшли до села Микулинці.

Шпиталь в Микулинцях. Наказ Командуючого УПА

Командира загону "Батька" в селі не було. З щасливим поверненням мене першими привітали мої земляки. В цьому селі був добре облаштований шпиталь, в якому перебувало п’ятеро поранених. Шпиталь обслуговували двоє висококваліфікованих лікарів: єврей Давид Лівшиц та Арам Мінасян – вірмен. Першого наші підпільники просто вихопили з рук смерті, з гестапо і перепровадили в наш партизанський загін УПА. Другого врятували наші повстанці в часі, як було захоплено табір військовополонених, він був чудовий хірург. Ось тепер вони і прийняли під свою опіку пораненого "Кропиву". Десь через добу, зранку, за мною прийшов вістовий, бо в село повернувся "Батько". В хаті, де він зупинився, вже були сотенні командири разом з "Бистрим", шеф СБ "Юра", політвиховник "Тугар" та інші. "Батько" в присутності всіх потис мені руку і подякував за виконання цього особливого доручення.

А в цей час оброблялось моє пальто, в якому був зашитий лист від Головного Командира УПА "Чупринки". Пізніше я догадувався, що цим листом Тарас Чупринка інформував про утворення крайової команди УПА-Південь. Омелян Грабець ("Батько") був назначений командиром воєнної округи УПА (Вінниця і Кам’янець-Подільський). Йому підпорядковувались всі відділи УПА на цій території.

Але цей наказ писався десь на Кременеччині, а рейд на Схід вніс свої зміни. Лікарі робили все, аби покращати стан здоров’я "Кропиви". А поки що його обов’язки виконував інший — "Чорноморець" (не плутати з сотенним куреня "Бистрого"), колишній моряк Чорноморського флоту, що втік з полону і, блукаючи, дістався до загону "Батька". Цього ж дня відбулася зустріч в шпиталі командира "Батька" кур. "Кропиви". Про що вони розмовляли, я не знаю, але після того мене запросив до себе "Батько" і сказав пригадати до подробиць розмову з Тарасом Чупринкою. А вже вислухавши, сказав:

– Ми ще зберемо і вивеземо всю зброю. Поїдемо за "Осипом", прогуляємось по Тернопільщині , а потім ще підемо і в підпілля.

Потім я розповів "Батькові" про ту зустріч з "Оксаною" в Почаєві.

– Цікава жінка, – сказав він, – що гарна, що відважна і талановита.

Зустріч з друзями. Напад на німецьку автоколону

А на другий день мене провідала "Веселка" (Ліда Дудко) та чотовий "Запорожець" (Василь Синьчевський) з охорони командира загону, найближчий сусіда з мого села. Василь теж щойно повернувся сюди з "Батьком", на жаль подальшої його долі, після 1944 року, я не знаю. Ліду "Веселку" я знав по підпіллі в нашому обласному центрі. Вона була студенткою факультету іноземних мов, досконало володіла німецькою мовою, але на початку 1942 року гітлерівці інститут закрили, а Ліда стала зв’язковою обласного проводу ОУН. Вона була знайома з "Арсеном" (П.Дужий) та "Лемішем" (В.Кук), які очолювали південно-східну краєву організацію ОУН. Ліда дуже гордилася цим знайомством. А тепер вона очолювала Червоний Хрест в загоні "Батька" , а також була перекладачкою, якщо були якісь стосунки з німцями. А тепер Ліда і Василь запропонували мені поїхати з ними до сусіднього села , це вісім кілометрів на південь. В тім селі в них були невідкладні справи, а в мене там були двоє односельців і я хотів їх провідати.

Я запитав дозволу в "Батька". А він глянув так співчутливо на мене і каже:

– А не відпочивав би ти , хлопче! А то дивись, завтра знову поїдеш на прогулянку.

Це мене насторожило і коли ми їхали до сусіднього села, я сказав про це Ліді і Василю. Ліда, сміючись, каже:

– Цього твого повернення "Батько" дуже чекав. "Чомусь довго не повертається "Степовий"?" А потім добавляв:"Це ж ти, Юра, називаєш його щасливим, що народився в сорочці, так що будемо упевнено чекати."

Ми поїхали транспортом із п’яти саней, з нами був рій з чоти автоматників "Сокола" з двома кулеметами. Там , в селі було заготовлено м’ясо на час приїзду куреня "Бистрого" та значна кількість смачних яблук. На півдорозі нам назустріч їхало дев’ять німецьких автомашин, покритих брезентами. Вони чомусь з’їхали в глибоку балку, яка вела до містечка Літин. Але ж там було бездоріжжя, присипане снігом, і машини ревли, пробиваючи собі дорогу. Ройовий "Ярий" подав команду всім звернути в чагарник і повстанці залягли, поставивши два кулемети на 30 метрів один від одного. Як тільки машини стали під’їжджати навпроти нас, наш кулемет дав попереджувальну коротку чергу. Німці зупинились і стали вискакувати з машин. Вони залягли між колесами і відкрили шалений автоматний вогонь. Але в балці, на білім снігу, вони були всього- навсього гарними мішенями. У відповідь вдарили два наших кулемети. Було вбито їх старшого і декілька поранено. Німці підняли руки. Наші хлопці пішли туди, примусили скласти зброю, перевірили вантаж. Німці везли хліб та інші продукти харчування, ліки, набої, одяг, радіостанції армійського зв’язку. Вони їхали з Молдавії в напрямку Вінниці, але заблудились. Ми поповнили свої запаси і, як над’їхала нам допомога, поїхали дальше. В тім селі ми впорались скоро, вирішили всі питання і до вечора повернулись. Пішли до шпиталю, але лікар турбувати ранених не дозволив. Давид сказав нам, що кризовий стан "Кропиви" пройшов, йому стало краще і тому він міцно заснув. В цю важку дорогу його брати було не слід, але головне, що в нього міцний організм, хоча поранення не є легке.

Подорож на Уманьщину

На другий день зранку мене викликав "Батько".

– Що ж, друже, раз ти залишив "Осипа", то поїдеш з сотнею "Довбуша" на Уманьщину до "Сталевого" сам.

Шеф СБ "Юра" жартома кинув:

– Він не може сидіти на місці.

А "Батько" вже серйозно пояснив:

– Його там уже всі знають, так що успіх буде неминучий.

Я повіз туди наказ і якісь розпорядження, що були вшиті в мій одяг. Транспорт майже із 40 саней за три доби подолав відстань до Уманьщини і ми зупинились в лісі недалеко від села Ропотуха. В село пішло нас двоє , озброєних пістолями та гранатами. Була темна ніч, але ми легко відшукали зв’язкового і він нас вивів на "Сталевого". Тепер це вже був знайомий мені командир. Але трохи відступлюсь назад.

Ще в середині жовтня 1943 року "Батько" послав мене під Кіровоград, а потім сказав побувати в Умані. В тих краях вже діяла наша партизанка, але була також боєздатна і мережа ОУН, тим більше, що до Умані на той час приїхало багато оунівців з Донбасу.

Почувши, що вже ідуть бої на Дніпрі, один зв’язковий зрадив і перейшов до червоних партизанів, які мене й захопили на квартирі зв’язку. Вони сказали, що допитувати мене будуть в якомусь штабі, в лісі. Вони сіли вечеряти, господарка хати подала їм самогону, а потім ще. Я потихеньку відхилив двері і став між хатами втікати. Стріляти в селі вони не могли, а догнати мене молодого і тверезого їм було вже не під силу. За селом – ліс, і я – був такий! Але ж куди далі? Серед ночі мене затримала наша боївка, а вони вже знали, що той зв’язок є зраджений. Тому там, у своїх, я був ще цілу добу під арештом. Я мав пароль особисто до "Сталевого" від "Батька". Ним я і скористався, як прибув туди "Сталевий". Але такі жарти бувають і поганими. "Сталевий", років 35-37, невисокого росту, в мові дуже відчутний діалект Підкарпаття, на голові ріденький, аж з залисиною, чуб. Одягнений був у форму німецького офіцера і, як і всі командири, був при зброї, з "фінкою". На паскові збоку висіла граната, яку ми тоді називали "лимонка".

Посилаючи мене сюди, "Батько і мав на увазі цей епізод, сказавши, що мене тут тепер всі знають.

А цього разу "Сталевий" вже зустрів мене привітно. В нього був не такий вже великий відділ – десь 80 – 100 партизанів, половина з них були з Дніпропетровщини. Тут я зустрів обласного Провідника Юнацтва ОУН Юрія Федорука – "Лемка". В обласному центрі ми часто зустрічались в часі підпілля.

Через три години ми завантажились і під вечір вирушили назад. Я зрозумів, що привіз наказ "Сталевому" перебазуватись на Вінничину. Але "Сталевий" сказав передати "Батькові", що вони тут добре прижились і пропускати через себе фронт будуть під Уманню. З нами поїхало декілька оунівців з підпілля і серед них "Лемко".

До свого загону ми прибули на четверту добу. "Батько" дав нам час на відпочинок. Харчуватись було чим: три машини були завантажені консервами і одна – печеним хлібом.

А в цей час, як я "гуляв" шляхами гайдамаків, сотня "Чорноморця" під Вінницею була завантажена зброєю і відбула в зворотній рейд на Крем’янеччину. З нею поїхали поранені і в тому числі командир "Кропива", а також лікар Давид Лівшиц.

Рейд на Захід. Несподівана зустріч з "Кропивою"

З різних причин, ми тут затримались ще на тиждень. Зима розгулялась не на жарт, вітер завиваючи, крутив снігом. Стали збиратись в далеку дорогу і ми. Були довантажені всі сані. Командир турбувався, аби все забрали, але щоб і коням не було тяжко. Ми тепло, але з сумом прощались з тими оунівцями, яких "Батько" залишав у підпіллі, але вже під новим окупантом. Їм залишили зброю, нові документи, паролі. З цією групою до Вінниці відбув Михайло Климчук – "Хмара".

Ми їхали не швидко, бо транспорт був перевантажений, набої мали велику вагу і коням було тяжко. На дорозі виникали збройні сутички, в одній з них ми мали втрати: було двоє вбитих і поранений "Аркадій", якого потім прозвали "Недобитим". З цього моменту "Батько" підсилив кінну розвідку, підпорядкувавши її референту СБ "Юрі". Десь через десять днів ми в’їхали в село Білозірка, від якого було не так далеко до залізниці. А перепочивши, ми увечері перескочили залізницю і зупинились в Вишгородку, – це невеличке містечко сільського типу.Час був напружений, в небі ревіли літаки воюючих сторін, було чути далекі вибухи, а тут люди прикрашали ялинки, готувались зустріти новий, 1944, рік.

– Будемо тут відпочивати – сказав "Батько", – тут зустрінемо новий рік, а як сотні замаґазинують зброю та набої, поїдемо і прогуляємось по Галичині.

На другий день мені сказали прийти до політвиховника загону "Тугара". Я зайшов до будинку і був дуже здивований: за столом сиділи "Тугар" і "Кропива". Я привітався, ми потиснули один одному руки і я тут дізнався, що в цім ось містечку був шпиталь, в якому перебували всі наші поранені. Тут же я зустрів "Осипа". "Тугар" запропонував мені бути на час південного рейду політиховником куреня "Бистрого". На це "Батько дав згоду…

Сотні розвантажувались по черзі і магазинували набої десь в лісових зарослях між Кременцем і Шумськом. Вони знову повертались і везли сюди листівки, звернення до червоноармійців і червоних партизанів. Ми тут пробули Новорічне свято і під Різдво, в захурделену снігом зиму, поїхали на південний схід Галичини. Це було 55 років тому!

Але не можна не згадати, як ми розмовляли в тім будинку, де перебували "Тугар" і "Кропива", ці два відважні командири УПА, мудрі і сміливі оунівці. З "Тугаром" я був знайомий з часу підпілля в 1942 році, він ставився до мене, молодого оунівця з великою повагою. В нас були сусідні райони і з його району до нашого надходила література. Виконуючи обов’язки районового Провідника, він офіційно був перекладачем в ляндвірта і дуже часто приходив нам на допомогу. Добру увагу я відчував і від "Юри", шефа СБ, а також зв’язкової Ліди Дудко -"Веселки". Нас всіх тоді єднало те відчуття небезпечного підпілля ОУН. І тепер, сидячи за чашкою кави, ми повели розмову про недалеке минуле, згадували друзів, які загинули в застінках гестапо. "Кропива" ще накульгував і спирався на ціпок, який йому зробили в шпиталі. Він згадав:

Почувши стрілянину, я схопився з саней, ступив 2-3 кроки і відчув страшну біль в нозі… Я – поранений….

Пропаґандивний рейд на південний схід Галичини

Ми поїхали з пропагандивним рейдом . Ми роздавали літературу і цікавились настроєм і відношенням населення до майбутнього нового окупанта. Скупчення німецьких військ було велике. Вони без кінця рухались то в напрямку Проскурова, то назад, а тому виникали бойові сутички, а часом і тяжкі, затяжні бої. Тяжкий бій відбувся на станції Підволочиськ. Там ми захопили завантажені вагони на залізниці і все, що могли, забрали собі. Потім брали Скалат і Гримайлів, а в селі Мала Лука захопили штаб якоїсь німецької частини. Німці вже були не ті, що в 1941 році. Вони піднімали скоріше руки, аніж слухали накази своїх командирів.І увесь час цього нашого важливого маршу вів нас по мапі та по компасу* ще не зовсім вилікуваний Начальник Штабу УПА–Південь "Кропива". Аж через багато років, а точніше 55-ть, я через газету "Шлях перемоги" дізнаюсь справжнє ім’я цього командира – Василь Процюк.

Наш шлях повернув на захід, ми йшли в ліси під Бучач. Вже тягнуло під весну, почав танути сніг, шуміла вода в Сереті, через який нам треба було перебратись. Ми наскочили на якусь незначну групу німців, що ніяк не хотіла пропускати нас через ріку. Наші сотні прийняли бій, строчили автомати і скоростріли, рвались гранати і міни. І вже ніби німці відступили, ми кинулись на міст і десь посередині мосту знову застрочили автомати. Ми залягли, але куля зачепила мою руку, я затиснув її і, тримаючи автомат, добіг до другого берега. Там наші автоматники закінчували з тими, що ще чинили нам опір. Там мені надали допомогу, перев’язали, вгамували біль. "Батько" побачив марлеву пов’язку на руці, глянув на мене співчутливо і сердито сказав, що оунівця для підпілля готувати значно складніше, аніж повстанця для простого бою, міг би і не хапати "емпі".

Але ж ми не стримуємось і хапаємо, і так роблять всі, навіть Ви, Друже Командир, – відповів я.

- В тім то й справа, що ми не можемо вибачити ані за муки, ані за кров, пролиту нами, – сказав "Батько".

Наші розвідники донесли, що в Бучачських лісах перебуває багато наших сотень, а тому командир наказав повернути на південь і ми пішли понад Серетом в цьому напрямку. В селах, недалеко від Заліщиків, ми розквартирувались. Я знаходився на лікуванні в Давида в селі Шупарка. Ми в цих селах переждали перехід фронту. Я бачив, як німці втікали за Дністер і там будували укріплення. Тут ми разом з місцевими селянами відсвяткували Великдень.

"Визволителі" прийшли

І десь через тиждень показались напівголодні і неголені "визволителі". Поступив наказ і ми дуже тяжкими шляхами стали повертатися назад, на північ. Ми залишили увесь транспорт, коней і йшли пішки, несучі на собі набої та харчі. Цей ворог був для нас ще добре не вивчений, але страшний. На весь загін, в якому було за п’ятьсот осіб, мали троє осідланих коней. На одному з них їхав "Кропива". Ми довго кружляли по лісах, уникаючи боїв з червоними, але вже насідали енкаведисти та групи, зформовані з червоних партизанів. Десь в середині травня ми перетнули залізницю Тернопіль–Шепетівка і недалеко від Вишнівця зупинились в лісі на перепочинок. Вдень тут ми прийняли бій з енкаведистами. Їх було, як видно, не багато, а тому в ліс вони не пішли. Ми йшли далі і тільки вночі, а вдень ставали на відпочинок. В лісі мене позвав "Батько" і поцікавився, як рука. Лікар мені зняв повязку і я вже не відчував, що поранений. Тут же, в лісі, "Батько" відібрав групу із сорока чоловік і сказав, що з куренем підуть на Рівенщину "Кропива" та "Бистрий", а ми залишимось тут, у нас зовсім інше завдання. Увечері курінь піднявся на марш. Ми тепло прощались і, як видно, назавжди.

На другий день ми в лісі переодягнулись в однострої радянських солдатів і одержали відповідні документи. Я став тепер надовго Рибалко Іван. "Батько" повідомив, що ми відбуваємо в глибоке підпілля ОУН в східні області України. Охорону групи вів "Докс", – цей відважний командир. "Батько" дав мені пароль до Вінниці і в одне село під Літином. Потім кожен з нас одержав відповідні документи на ті місця, куди нас посилала ОУН. Ми розлучилися недалеко від Проскурова. "Батько" побажав успіху, потис нам руки, але ми не знали, що то було востаннє. Ми вийшли на дорогу і нас військова машина підвезла до міста. Мій друг Володя взяв квиток до Києва, а я – до Павлограда Дніпропетровської області. Я їхав виконувати нове важливе доручення. Це був червень 1944 року.

Пройшло півсторіччя

Пройшло півсторіччя, але сподівання мене ніколи не покидали. Я дальше все вірив в те, що я народився в сорочці. На мою долю випали тяжкі, навіть дуже тяжкі випробування. І все ж я пережив катів, я діждався того щасливого часу, коли наша рідна Україна стала незалежною державою. Я переконаний, що Україна стане сильною державою Европи, а український народ буде жити в достатку.

Влітку 1998 року я був делеґатом Третього Збору КУН. В залі засідань ми зустрілись з Михайлом Климчаком – "Хмарою". Ми з ним пройшли через тяжке і небезпечне підпілля в лавах ОУН. Нас зблизив зв’язок з "Батьком". Михайло виконував його доручення в підпіллі Вінниці, а я – в загоні УПА– Південь. Були тут і сини наших відважних і мужніх командирів: Омелян Грабець – син командира УПА–Південь "Батька" та Микола Процюк – син начальника штабу УПА–Південь "Кропиви". Їх батьки відійшли у вічність молодими, аби Україна була вільною і незалежною державою. Вони віддали своє життя в боротьбі з жорстоким ворогом за щасливе майбутнє свого народу.

Слава Їм!

Першотравенськ, Дніпропетровська обл., 1999 р.


| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |