| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

Михайло Дуда "Громенко", сотник

У ВЕЛИКОМУ РЕЙДІ (1)
Спогади

ЗМІСТ

  1. Ранкові постріли
  2. Розпочата грабіж
  3. Повстанський Великдень
  4. Почалися герці
  5. Зустрічі, наради
  6. Нависають хмари
  7. Прощання яке потрясає душу
  8. Наспустілій землі
  9. “Прощання провин” і наша відповідь
  10. За насушним хлібом
  11. Несподіваний бій
  12. На верхах Бескиду
  13. Так умирають повстанці
  14. Шукаємо за своїми
  15. Ой послалась доріженька
  16. Повстанці прощаються з Україною
  17. Перед новими труднощами
  18. Командир Бартель відбився від відділу
  19. Передчуття здійснилось
  20. Обминаючи застави
  21. Останками зусиль
  22. Кінець епопеї

 


1. Ранкові постріли

Весна 1947 року заповідалася напрочуд гарна. Кожний день приносив з собою більше життя й тепла. Вся природа будилася з зимового сну і одягала на себе нові шати. З кожним днем ставало веселіше.

Селяни почали вже на полях весняні роботи. Їм над головами виспівували жайворонки, захлинаючись від радости. Здавалося, що життя в цих гористих околицях пливе нормальним річищем і що ніхто не заколочує його спокою. Однак, уважніше прислухаючись, можна було вичути навколо якусь непевність. Особливо густі ліси Бірчанщини, які колись ховали в своїх непрохідних просторах стада диких звірів, навівали тепер якесь неясно-тривожне почуття.

Але й тепер з проміння сонця, яке викочувалося з-за гір і кидало велику тінь у долину ріки Сян, раділа пташня безтурботно скачучи по гіллі дерев. Її концерт переривали співи пастушків від сторони сріблистого Сяну.

... «Винесу я йому їсти, чи не скаже мені сісти. . .» — заводив якийсь голосок.

Нараз — гримнули два крісові постріли і гучним ехом ударили об гори. За хвилину знову кілька пострілів.

В селі Поруби помітно великий рух. Жінки з поспіхом ховають пoстіль, бiлизну, одежу до заздалегідь приготованих криївок, а чоловіки випроваджують із стаєнь коней і верхи тікають у ліс. Ті, що працювали на полі, випрягають своїх коней і, залишивши плуги й борони, подаються до бору. Дехто виганяє туди з села корови. А в усіх на устах одне і те саме страшне слово: «Поляки!»

З села доносяться крики. Гурма курей пурхнула в глибокий, крутоберегий потік, порослий густими корчами. Повідв'язувані корови, яких не встигли загнати в безпечне місце, позадиравши хвости, самі погнали у ліс, залишивши на полі своїх господинь, які їх підганяли.

Так приблизно виглядала картина, коли на край лісу виїхало двоє озброєних верхівців. Це була кінна стежа УПА. Зупинившись на хвилину, щоб розглядітися, вони потому рванули краєм лісу в напрямі утікаючих селян. Зупинились біля них, перекинулися з ними кількома словами і знову помчали до гори над самим Сяном. Потім знову стали, злізли з коней, які самі зайшли в гущавник, і подалися на шпиль гори, з якої було видно кілька польських сіл, що розтяглися над рікою. Один з них миттю видряпався на дерево і зорив у далековид. Його увагу звернуло село Бара, в якому був помітний рух автомашин і звідки неслись час-до-часу рідкі постріли.

— Це міліція, — буркнув він і зліз з сосни. — Ходи скоро, скажемо людям, хай вертаються до хати, — відповів другий.

По короткому часі селяни ішли вже на свої господарства, а ті, що повтікали з полів, — до своєї роботи.

Стрільці Свірк і Перець, які були в цій стежі, вернулися назад до табору і зголосили про те, що бачили. Після цього вони долучилися до веселого гурту повстанців. Там кухар Редька, усміхнений, немов сходячий місяць, мішав у котлі кашу і тішився з того, що йому вдалося декого обдурити з нагоди першого квітня.

Галас і вибухи здорового вояцького сміху притихли дещо в обідню пору. Тільки стукала часом ложка об їдунку або чулося голосніше сьорбання зупи.

Я саме кінчив читати одержану пошту і, ховаючи записку в кишеню, гукнув до вояцтва: «Хлопці, завтра буде бій!» Як і можна було сподіватися, всі зірвалися з місць і енерґійними вигуками виявляли своє вдоволення.

2. Розплата за грабіж

Над ранок 2 квітня мій відділ маршував у напрямі села Добра Ш. Стрілецький ряд широко розтягнувся в густому лісі. Було ще досить холодно. Ліси і села були сповиті густим туманом, який закривав усе, що було віддалене більше як на 50 метрів, так що нічого не можна було бачити.

Повстанці тихо перебігли гостинець, на якому ще не було жодного руху. Недалеко від нього спинилися, щоби зробити перший відпочинок. Гущавник охороняв нас від ока евентуальних прохожих, тому даю дозвіл на курення. Дехто простелив на землі палатку і ліг на ній, дехто присів біля куща або дерева і приховував у долонях вогонь цигарки. Інші, зібравшися у малу громадку, заводили пошепки розмову.

— Цікаво, де то нині буде празник і гостина? — питав якийсь повстанець. — Чи в Улючі, чи в Добрій, а чи, може, у Брижаві?

— Не будь, хлопе, цікавий, бо скоро посивієш, — обтяв йому якийсь інший голос. — Прийдеш на місце — побачиш.

Після цього запанувала тиша. Тільки пташня виспівувала на всі лади, збудившись з нічного сну.

— Кінець переви. Маршувати! — подаю наказ. І знову понісся по лісі тихий шум від маршуючого відділу.

Задержуємося на краю лісу в гущавниках. Стараюся щось побачити в далековид, але це мені не вдається, бо вся околиця покрита мряками. Десь з-за гори вистрілило проміння сонця і освітило вершки дерев. Хочу вислати до села Добра Ш. розвідку, але раптом на гостинці між Улючем і Доброю розляглося кілька пострілів з пістолі.

Поволі туман підноситься вгору. Врешті розвиднілося так, що ми можемо бачити гостинець. Першим, що на ньому ми помітили, була частина польського червоного війська приблизно з 150 вояків, яка посувалася до села Улюч. За цією частиною їхали на підводах цивільні поляки, які при появі свого війська звичайно подавались за ним на українські села, щоб могти використати нагоду і пограбувати українське населення. Це були напливові асуспільні елементи, на яких опирався тут польський червоний режим.

Валка грабіжників уже була в Улючі, як туман зовсім розступився. Поміж хатами можна було розпізнати військових і цивільних поляків, що кинулися грабувати. При цьому не обходилось без побоїв. Крики й плачі доносились до самого лісу. Між катованими були не тільки селяни, але і їх жінки. Mи бачили, як цивільні бандити тягнули до своїх возів усе, що під руки попало, також не відмовляючи собі приємности бити населення.

Стрілецтво почало нервуватися. «Друже командир, ходім уже!» — наполягали на мене. Одначе згодитися в цей момент я не міг, бо бандити розбрелися по всьому селу і користі з нашого наскоку було б мало.

Тим часом повернулася з села наша розвідка і привела з собою одного поляка-сексота. Він поінформував нас, що Войско Польске (ВП), разом з цивільними бандитами, мають їхати підводами на присілок Доброї — Добрянку по бараболю. Хоча, щоб осягти Добрянки, нам треба було перекидатися на другий кінець лісу, проте цей присілок для зведеня бою був нам догідніший, бо тут могли ми замкнути поляків з усіх боків. Тому негайно перекидаємося всім відділом в належну сторону.

О 11 год. наші зірці повідомляють, що вороже військо і цивільні бандити виїхали вже на підводах з села Улюча і їдуть до села Доброї. На фірманках можна було завважити пограбовані подушки й перини. Частина ще порожніх підвід їде на присілок Добрянку. Незабаром і тут почулися крики й плачі жінок та дітей.

З присілка вийшла ворожа група з 120 вояків і поділилась на дві частини. Одна частина з підводами подалась горбами до присілка Буковина, а друга — до присілка Закутки, де був розташований наш відділ. Задуманий нами плян треба було скоро зміняти, бо крім того, що ворог розчленувався на дві групи, він розтягнувся досить широко.

— Булавний Лоза, на заставу! — даю наказ. — Місце застави — на долині в потоці. Як будуть утікати — бий по задах.

Рій щезає в корчах. Відразу ж висилаю третю чоту на дорогу від Брижави, щоб і там мати одну заставу. Перша і друга чоти займають становища і чекають дальших наказів.

Тим часом ворог підходить уже під хати. Нас ділять лише 100 м. Ворожий підстаршина з кулеметною ланкою підсувається на сам край лісу. Решта польського війська входить до хат і «вітає» господарів славетною грубіянською польською лайкою. Деякі підходять ще потоком, безтурботно гуторячи між собою. Наші кулеметники знову почали нервуватись.

— Вогонь! — падає мій наказ, і рівночасно з ним заграли і кулемети. Кілька ворожих вояків повалилося на землю. В ворожих рядах створилося замішання, бо, мабуть, ніхто з них не сподівався такого привіту. Всі кинулися панічно в розтіч, хто куди міг, кидаючи зброю, шапки, плащі. До клекоту кулеметів і автоматів долучилося з нашої сторони гучне:«Слава, вперед!» Вістун Бук перший добігає до вбитого ворожого кулеметника і, вхопивши його кулемет, приклякає і посилає черги по втікаючому ворогові. Наша розстрільна щосили рвонула вперед, насідаючи полякам на п'яти. Друга ворожа група, побачивши це, залишає вози й коні, а сама в паніці розбігається по полю і втікає, куди очі несуть. — Макаре, бий по них з ґранатомета! За кілька секунд на цю групу летіли вже ґранатометні стрільна. Перше з них упало на підводу і, розірвавшись на ній, викинуло купу диму, перемішаного з гусячим пір'ям. Пір'я це походило від пограбованих подушок і перин. Воно сипалося на поле, немов сніг.

— Гей, хлопці! Поляки сніг випускають! — вигукнув хтось з вояцтва, викликавши загальний регіт.

Тим часом обидві ворожі групи сполучилися і зайняли оборону на горі. Наша розстрільна зупинилася на коротку хвилину. Прийшла черга на кулемети, які відкрили по поляках барабанний вогонь. Рівночасно стр. Макар почав обстрілювати ворожу лінію з свого крісового ґранатомета. І знову наступ. Ворог не видержав. Поспішно залишив свої становища і щез за горою. Напрям його втечі був село Добра. На полі бою залишилося 9 убитих і 15 поранених, які попали до нас у полон. Наші санітари зробили полоненим перев'язки.

— Нас пендзом под карабінем насі офіцеровє, — лементуючи, оправдувались поранені. Після короткої вияснювальної розмови їх усіх звільнено.

Роздратоване вояцтво домагалося далі наступати на село. Згідно з нашою політичною лінією на це не можна було погодитися, бо ворог спалив би село і пізніше використав би це в пропаґанді проти нас. Тому мій наказ звучав: «Маршувати до лісу!»

Тим часом селяни, побачивши нашу перемогу, господарювали вже біля залишених ворогом возів. Кожний забирав назад своє пограбоване добро і з сльозами в очах дякував повстанцям. Вони не поверталися вже до своїх хат, побоюючись поновного грабежу, а відходили разом з нами до лісу.

В селі Добра ворог почав спішно окопуватися. Зі сторони міста Сянік-Мриглод над'їхало на допомогу чотири авта війська з гарматками, які відразу ж зайняли становища на краю села в нашому напрямі.

На краю лісу відділ задержався на короткий відпочинок. Питаю, чи є якісь утрати між нашими, хто поранений, але санітари весело доповідають, що жодних утрат у нас немає. Тут же розподіляємо здобуту зброю й амуніцію, дехто робить ще виміну; решту я наказую віднести до маґазина і заховати.

Веселу гугірку і жарти стрілецтва, які саме почали прибирати на силі, заглушили раптом розриви в лісі гарматних стрілен. Вояки сприйняли це як безсилість ворога і заадресували полякам відповідні епітети. Все таки залишитися в корчах на краю ліса не було доцільно, тому відходимо з цього місця. За кілька хвилин були ми вже в грубому лісі. Тут позапалювали вогні, а кухарі клопоталися варенням чаю для будь-що-будь стомленого дещо відділу.

День пройшов спокійно. Поляки не пробували нас шукати, обмежуючись до рідких пострілів у селі. Над вечір перекидаємося до другого комплексу лісу. На вечерю відходимо до села Ясенова.

3. Повстанський Великдень

Вістка про смерть генерала Сьвєрчевського, віцеміністра оборони, який загинув на гостинці між Балигородом і Тісною від куль відділу к-ра Хріна 28. 3. 47 року, наелектризувала всю Польщу. Комуністи завели велику жалобу, наказали відправляти Богослужби в церквах усіх віровизнань, а на вулицях всіх польських міст по обідній порі відбувалися всякого роду протестаційні мітинґи з прокльонами на адресу УПА. Все військо червоної Польщі на чолі з «маршалком» Жимєрським заприсяглося помститися за смерть свого генерала. З усієї держави стягнено великі сили на терен Балигорідщини, щоб знищити наші тамошні відділи. В довколишніх ґарнізонах нашого терену сила ворожого війська зменшилася. Поважна його сила була перекинута теж у Балигорідщину.

В такій ситуації наблизилися Великодні свята. Передсвяточні дні були спокійні. І ми теж. Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси. Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани. В наші лісові нетрі загостив о. дек. Н. Користуючись його прибуттям, вояцтво по черзі відбувало великодню сповідь.

А весна набрала вже повного розгору. Ліс оповився зеленню і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що і для нас поза лісовим немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею.

У Великодню п'ятницю весь відділ постив, а також ходив у село до Плащениці. Вояцтво заходило рядком у церкву. Лице кожного зраджувало зворушення. Зворушеними були й селяни. Вони з любов'ю гляділи на кожного з нас, а в декотрих жінок текли по обличчі сльози.

В Великодню суботу була гарна погода. Ми заквартиру-вали на краю лісу, щоби могти бачити, що діється довкруги. Звідси було видно, як селяни крутилися по своїх господарствах, роблячи передсвяточні приготування. З комина кожної хати клубочився дим. По полудні, зібралися групами, жінки понесли святити паску до села Явірника Руського.

Коло 17 год. повернулася з розвідки наша кінна стежа. Вістки, які вона привезла, не були надто потішаючими. Довколишні ґарнізони ВП знову поважно поповнилися. Військо їхало з заходу, отже з корінної Польщі. Одна з цих ґарні-зонових частин, в силі одного батальйону, заквартирувала вже на присілку Явірника — Присаді. Всі познаки говорили за тим, що поляки не дадуть нам спокійно святкувати. Що ж, доведеться співати «Христос Воскрес» напереміну з клекотінням кулеметів! Вояцтво немов відчуло ситуацію і мимоволі оглядалося на свою зброю, щоби переконатися, чи вона чиста і чи не відмовить послуху в бою. Воно вдоволено переморгувалось, неначе хотіло цим сказати, що готове воювати.

Але й ворог теж не спав. В терені почала діяти його розвідка. З'явилися підозрілі люди, про яких ніхто не знав, звідки вони і чого хочуть.

Перед вечором заглядаю ще раз у теренову карту і розгадую, які пляни могли б мати ворожі частини. Вояцтво, як можна було помітити, з цікавістю приглядалось на почот, немов би хотіло розгадати, що тут плянується.

Смеркало. Останнє соняшне проміння освічувало вершки ялиць, прощаючися з ними до наступного дня. На поляні зібралася чимала група повстанців, які завели великопісну пісню «Страждальна Мати». Спочатку тиха, тужлива мелодія почала чимраз більше могутніти. «Ой Сину, Сину, за яку провину переносиш нині тяженьку годину», — неслися звуки молитви, відбиваючися глухим ехом у гущавинах лісу. Чомусь якраз тепер слова цієї страждальної пісні промовляли найбільше до душі. По її закінченні дехто, зворушений її словами, закурив папіроску. Меланхолійне враження викликала вона і в мене. Пригадались юні роки, церква повна віруючого народу, очікування величного свята . . .

Звертаюся до свого заступника Лагідного, щоб зарядив збірку відділу. Незабаром черговий підстаршина зголосив, що зібраний відділ готовий до дальших наказів. До виструнчених лав повстанців звертаюся з короткою промовою. Змальовую ситуацію в терені і попереджаю всіх, що, можливо, доведеться нам співати воскресні пісні не під звуки дзвонів, а під регіт наших і ворожих кулеметів. Закликаю вояків збільшити чуйність і обережність, а в випадку бою дати ворогові відчути силу повстанської зброї.

У вечірньому присмерку, який оповив повстанський відділ, можна було вичути, що кожний був готовий дорого розплатитись з ворогом за заколочення святкового настрою. Кожна рука мимоволі стискала сильніше холодну сталь.

— Хлопці, йдемо до села на вечерю. Чейже годиться. Маршувати. Напрям — село Поруби.

В селі було незвичайно весело. Дітвора вибігла назустріч повстанцям і виспівувала різні пісні. З хат, немов з уліїв, повиходили люди і подали нам потрібні відомості. Сказали, що в присілку Присада кватирують поляки. Назвали приблизне їх число. Додали, що ворожі вояки мають тільки легку зброю і що вони нахваляються, що тепер уже виб'ють усіх повстанців.

Вістка про ворожу частину нас не занепокоїла. Вояцтво раділо, що по довшій відсутності було знов у селі, людність якого привітала його незвичайно тепло. Кожний з повстанців мав тут або знайомих, або рідню, а дехто, може, й дівчину. Селяни радісно запрошували вояків до своїх хат». Кожний хотів мати в себе гостей. Всі признавалися, що сподівались нас вітати у себе на свята.

До мене приступила старенька, 85-літня бабуся. Лице її пооране зморшками, нужденне. По ньому котяться струмочками сльози радости. —А де ж мій унук, пане командире? — спитала вона.

Заспокоюю її, що внук її живий і здоровий, а рівночасно висилаю по нього зв'язківця. Внедовзі приходить молодий, стрункий, мов смерека, обсмалений сонцем, 17-літній юнак. Гримнув закаблуками і проказав уживану в таких випадках формулу: «Голошусь на наказ!» Бабуся, побачивши Тараса, приступила до нього. Вигукнувши «О, сину!» — почала обнімати внука, а сльози ще рясніше покотилися по її старечому обличчі. Тарас дістав до 12-ої години відпустку.

Попри святочний настрій села, попри прикрашені хати, вичулося тут приховане пригнічення. Прибрані селяни сумовито зідхали.

Щось не добре буде, — сказав до хор. Соколенка один господар. — Всюди ворожого війська, як комашні. Ой, бережіться, панове! Мабуть, лагодиться на вас наступ. Напевно схочуть віддячитись за Сьвєрчевського.

— Плювати нам на них, — сказав рішуче хор. Соколенко і почав гладити свою плекану борідку. — Як схочуть з нами дуже воювати, то не відмовимо їхньому бажанню. І так уже чоловік задовго засидівся на місці. Жінки тихо заплакали.

Після вечері стійковий попросив мене вийти з хати на двір. Тут почав зголошувати, що від сторони с. Жогатина, де кватирує ворог, його застави освічують своє передпілля різнобарвними ракетами. Здогадуюсь, що, можливо, ворог уже знає про наше перебування в селі. Наказую, щоб застави підвищили свою чуйність, а також переказую службовому по відділу, щоб командир чоти Іменний вислав стежу в напрямі квартируючого ворога.

Ніч однак пройшла спокійно. Вже ранком, о 6 год. були ми в лісі між селами Воля Володзька — Поруби. Довкруги, в польських селах дзвонили дзвони. Тільки в наших, зрабованих церквах було тихо і сумно. Населення і до церкви боялось іти, щоб по дорозі не зустрінутись з ВП, яке кожного забирало на команду. Там придержаних леґітимували, випитували, а при цьому не обходилось без всякого роду знущань.

І цього дня погода себе показала. Коли сонце піднеслось догори і освітило малу поляну в лісі, на ній уже порались інтенданти біля заздалегіть приготованих столів. Службовий рій допомагав їм, кладучи на півколом уставлені столи паски, ковбаси, крашанки тощо. Як уже все було готове, наблизився о. декан Н. і за старим

звичаєм посвятив нашу повстанську паску. Після цього весь відділ засів за столи до спільного свяченого. Дозволяю видати на кожен рій по пляшці горілки.

Святочну тишину, яка звичайно запановує в таких хвилинах, перериває привіт отця декана: «Христос Воскрес!» Він звертається з промовою до повстанців, з'ясовуючи в ній суть сьогоднішнього свята. Зупиняється над його величчю і значенням в українському народі. Згадує про тих, які сьогодні не можуть славити воскреслого Богочоловіка за прабатьківським звичаєм, про батьків і матерів, про ув'язнених і засланих. .. Врешті висловлює надію, що Всевишній змилосердиться над недолею народу і незабаром дозволить йому в умовах свободи славити Його ім'я.

Десь із глибини душі виринули спогади. Перед очима з'явилась картина давних часів у повній своїй виразності. Палаюча вогнями свічок церква, радісний народ, гудіння дзвонів, мушкетне стріляння молодиків і врешті хоровід дівчат, які виводять гагілки. Рідня! Де вона сьогодні? Мабуть, немає поміж нами ні одного, який не згадав би в цю хвилину близьких.

Привітати вояків доводиться і мені. В своїй промові згадую всіх, з якими нам доводилося святкувати за попередніх рокі, особливо тих, які від нас відійшли. Закликаю вояків ще більше скріпити свої зусилля для виборення правди, до якої прямуємо, щоб не були марними жертви, які вже впали в цьому поході.

В міжчасі приглядався я обличчям бійців і командирів. На кожному з них відбивалось зворушення і туга за чимось, чого не дасться повернути. Час-до-часу спалахували погляди, а сильно стиснуті уста евідчили про завзяття.

Коли я скінчив говорити, неначе на команду, вирвалася з грудей коло 200 людей радісна пісня: «Христос Воскрес ... » Вона дедалі могутніла і неслася лісом на поля, а звідти до осель...

Вояцтво вже з апетитом споживало свячене, як на місце постою відділу почали напливати з довколишніх сіл люди — чоловіки, жінки, дівчата. Їх привів сюди наш спів. Прийшли нас відвідати, побути з нами разом і поділитися враженнями. Дехто мав тут синів, братів або знайомих. Також повідомили нас, що звук наших пісень долинув і до квартируючого за чотири кілометри від нас відділу ВП, вояки якого, всі до одного, повиходили з своїх становищ на досить високий горб і прислухались до наших воскресних пісень.

Гостей приміщено поміж повстанцями біля столів. Здавалося, що одна велика родина засіла до великоднього стола. Інтенданти крутнулись поза корчами, і за кілька хвилин на столах знову появилося всяке їстивне добро. Дозволяю почастувати горівкою також гостей, але вже без участи вояків. Святочний настрій почав підноситись. Прийшла черга і на пор. Зоряна — виховника відділу. Він звернувся до присутніх з глибоко патріотичною промовою, під час якої жінки схлипували, а дядьки сіпали вуса.

Пор. Зорян підготовив на це свято виставу, в якій взяли участь повстанці нашого відділу. Вже все було готове, «артисти» ґримувались, як на поляну вийшли повстанці — з скрипкою, гармонією, клярнетом і корнетом. Ця «оркестра» заграла мелодію, а дівчата під її супровід почали співати.

В цей момент приступив до мене, низько кланяючись, господар із с. Жогатина, де кватирувало ВП, і попросив мене набік. Тут, неспокійно оглядаючись на всі боки, він почав говорити, що йому вдалося непомітно вирватися з села і проскочити поміж ворожими стійками до нас. І він теж оповів, що всі поляки повиходили на горб Вар'ятку і слухають, як ми співаємо. Дуже це їх дратує, і вони говорять, що треба «банде розпендзіць».

— Тому вам кажу, щоби ви добре позирали, — кінчив господар, — а як буде до вас гаде лізти, то добре їм шкрабніть. Їх багато нема — щось коло 350.

Я подякував господареві за новину і запевнив його, що на «гостей» ми чекаємо, нехай приходять. Раджу йому, щоб відійшов звідси, доки його ніхто не запримітив, щоби пізніше не мав яких неприємностей від поляків. Незабаром за дядьком тільки в корчах зашуміло . . .

По полудні, о 3-ій годині від виставленої на краю лісу від с. Ясенева застави прибіг зорець з повідомленням, що ворог у силі одної «компанії», яка нараховує коло 100 вояків, зійшов у присілок Нетребку і досить обережно посувається в нашому напрямі. Цього ми, звичайно, ждали. Насамперед доводиться перепросити наших гостей і запропонувати їм відійти з табору, щоб їм «чого злого не сталося». Радимо 'їм відходити на другий край лісу, а звідти розійтися по своїх хатах, бо може бути бій.

Жінки з дівчатами скоренько щезли, наче їх тут і не було. За ними, не виявляючи ані крихітки зденервування, помаленьку пошкандибали господарі, клянучи в сторону ВП. Мовляв, «гади навіть свята хлопцям не дадуть спокійно пересвяткувати». Декілька дядьків, які пам'ятали ще часи «небіжки Австрії» і за неї

воювали, під впливом святочного настрою залишилися разом з повстанцями.

— Будемо разом воювати, — говорили вони рішуче, — може здобудемо якогось «ґвера».

Тим часом висилаю на підкріплення застави хор. Залізняка. з двома роями, а музикантам і решті повстанців наказую грати і співати на повний голос нашу улюблену пісню:

Іди від мене ти, моя кохана,
Зійди з очей, мене не забувай!
Я — син лісів, а серце — партизана,
На мене жде з побідою весь край.

За кожним рядком пісня набирала більшого розмаху. Голоси відбивалися луною в лісі, що завмирала десь у далині. В захоплені співом забувалося, що ворог десь близько, що кожної секунди може впасти постріл і не один з тих, які зараз вливають свою душу в слова пісні, може скінчити життя. Ще не докінчили ми співати останнього рядка, як на краю лісу заклекотів наш кулемет. Пісня ввірвалася, наче на команду.

— Ото, замість дзвонів грають кулемети! — вигукнув кулеметник Слива.

Вояцтво преспокійно чекало наказів. Заряджую поготівля 1-ої і 2-ої чоти, передаю над ними команду к-рові Лагідному, а сам беру 4-ий рій 3-ої чоти і з ним, розсипаним у розстрільну, біжу на допомогу нашій заставі. Вже на бігу кричу назад, щоб у таборі співали далі — і за кілька секунд нас уже супроводить нова пісня.

А на краю лісу вже заходились від реготу наші кулемети. їм у відповідь гуркотіло кілька польських. Прискорюємо біг і незабаром зупиняємося вже біля нашої застави. К-р Залізняк зголошує, що ворог панічно втікає, залишивши на полі бою трьох убитих. Кількох ранених він встиг забрати з собою. З нашої сторони поранено в груди бул. Ворона. Виною в цьому його велика необережність. Він, сам-один, вибіг на чисте поле, бажаючи зловити ворожого вояка живим, але збоку дістав кулю.

Тим часом вояки почали нетерпеливитись.

— Друже командир, атакуймо! Дивіться, як звивають копитами! — намовляли вони мене.

Оглянувши передпілля, яке було вже чисте, як долоня, я заперечив, бо ми могли б мати непотрібні жертви. Бійці рад-не-рад мусіли зі мною погодитися.

Постріли вже цілковито втихли. ВП було далеко. То тут, то там показались групки польських вояків. Вони вертали, немов баби з празника, на місце свого постою. А з нашого табору доносилась уже нова пісня, її затягнули, мабуть, з нудьги, очікуючи дальших наказів.

— «Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є». Гармонія і корнет вторували зовсім непогано.

Я підійшов до пораненого, якому санітари давали укол і перев'язали рану. Бул. Ворон був блідий, як стіна, але не стогнав і не нарікав. Побачивши мене, він усміхнувся і сказав:

— Думав завтра котрусь із дівчат піділляти водою, та ось нині поспішився і, замість дівчини, підляв землю своєю кров'ю.

Що я мав йому на це відповісти? Потішив, що рана скоро загоїться, але й нагадав йому мої давні поради, щоби більше уважав на себе.

— Нічого, друже командире! Скоро загоїться, засохне, викупаюся. Треба мені зашити блюзку... — маячив уже поранений.

Внедовзі прибув доктор Шувар. Він оглянув Ворона і посумнів.

— Скоро закінчить життя, — сказав мені тихо. Наказую к-рові Залізнякові залишитися з двома роями на заставі, а решті роїв з пораненим — відходити до табору. Його обережно поклали на палатку і почали помалу посуватися на місце святкування. Ввечорі мали відставити його на санітарний пункт. В таборі до бул. Ворона прийшов, дуже засмучений, його рідний брат і припав до нього . . . День клонився до сну. Вже темніло . . .

4. Почалися герці

Пораненого занесено до санітарного бункру, а весь відділ відійшов квартирувати в село П.

Десь відразу ж після вечері відкрила наша застава від с. Я. сильний барабанний вогонь. Це знову напоролось на нас ВП. Щоб не наражувати села на небезпеку, наказую вистрілити білу ракету — знак для застави, щоб відступала. За десять хвилин усі вояки на чолі з бул. Калиною були біля відділу. Відходимо під ліс, у малий присілок того ж села і тут запишаємося до ранку.

Другого дня свят, ранком о год. 4,30 перекидаємося в комплекс Делягівського лісу. Хоч день був і соняшний, все таки тіло проймав холод. Тому заходимо в глибоку яругу і запалюємо бездимні багаття — підкидаємо тільки сухе ріща. Невиспане вояцтво полягало навколо вогнів і смачно досипляло минулу ніч. По всьому лісі кружляли наші стежі.

Десь коло 3-ої год. по полудні почули ми сильну стрілянину в тому місці, де вчора відділ святкував Великдень. Повстанці вже не спали і тому почали кепкувати з ворога.

— Ото, вже червоні ляшки зачинають на заяців робити облаву, — гомоніли вони. — Може, на вечерю будуть щось мати.

В міжчасі прибув із санітарного пункту зв'язковий і зголосив, що бул. Ворон помер. Смерть дуже доброго і здібного командира роя пригнобила нас усіх, а найбільше — його рідного брата.

Моє прочуття підказувало мені, що ще цього дня будемо на «весіллі». Щоб не бути несподівано заскоченими, переходимо на гору, що була вкрита грубими ялицями. Це давало нам добре закриття перед літаками. З однієї сторони була стрімка скала, з трьох інших — спадистий терен.

Тому що було ще досить холодно, запалюємо одне велике вогнище, біля якого загріваємо прохололе тіло. Інтенданти витягнули з своїх туго напакованих наплечників ковбасу і ділили її на рівні пайки для кожного роя. Загальна веселість переходила вже в гамір, як прибіг наш підслух і зголосив, що до нас підсуваються поляки. Вже досить близько.

— На становища! — негайно даю наказ, і вмить біля вогнища не залишилось нікого. Все стихло, тільки час-до-часу було чути шелест ожини, якою маскували себе наші бійці.

— Підпустити ворога на 10 метрів, — переходить наказ по лінії.

В долині з'явилася ворожа розстрільна. Простір між нами щораз зменшується. Ось уже тільки 20 метрів.

— Налево, налево... — і як додаток лунає брутальна польська лайка.

— Вогонь! — гостро падає наказ з нашої сторони, і разом з ним розітнувся оглушливий клекіт наших кулеметів і автоматів. Кілька ворожих вояків широко розставили руки і, немов підкошена трава, повалились неживі на землю. Кілька тяжко поранених заверещало з болю. Прикладаю до уст свисток і дму в нього — це умовлений знак до атаки. Могутнє «слава!» сколихнуло бором, і повстанці, як леви, рвонулися в наступ. Ще хвилина — і по ворогові лиш у корчах затріщало.

— Стій! Долів! — кричу задиханий, бо вже й сил не стає бігти. — Вертати назад на старі становища! Шкода ганятись і витрачати сили!

Помалу вертаемося назад. По дорозі хтось із вояків знайшов пістолю і шапку ворожого майора. Це дало воякам привід посміятися з «богатеруф». Здорово, мовляв, утікав сердега.

Прибувши на місце, з якого ми починали воювати, ми спинились на відпочинок. Як годиться по добрій роботі, закурюємо цигарку. Тільки санітари ввихаються біля ворожих поранених, обмиваючи і перев'язуючи їм рани. Нашу увагу притягає польський поручник, поранений в живіт. Кілька наших зближається до нього на розмову. Від нього довідуємося все, що нам було потрібне.

— Ми не хочемо з вами воювати, але що ж зробимо, коли нас женуть під пістолями, — бідкався польський старшина. — За те, що вчора повтікали з поля бою, сьогодні не одержали нічого їсти. А що буде за нинішній день, сам не знаю. Від поручника ми дізналися, що в с. Жогатин і присілку було до полудня сьогоднішнього дня 800 чоловік ворожого війська, в тому дві сотні з тяжкими мінометами; решта мала легку автоматичну зброю. Частиною, яка сьогодні була в бою проти нас, командував майор . . .

В лісі вже темніло. «Хлопці», збившись у групи, весело жартували і ділили здобуту зброю. Відходжу трохи набік, щоби спокійно роздумати над наслідками бою і вістками почутими від ворожого старшини. Безумовно, ворог хоче помститися на нас за свої поразки. Треба буде добре лявірувати, щоб вийти з усієї халепи ціло. Насичення терену значною кількістю ворожих сил віщує нові бої. Може й рішальні на цій землі. . .

— Зробити збірку! — звертаюся до бунч. Соколенка. За кілька хвилин була вона готова. Наказую всім бути якнайбільш обережними і перебувати в повній бойовій готовості, бо в терені є поважна кількість ворога. Він напевно схоче відплатити нам за останні два бої. Зброю належить тримати в зразковій чистоті і не розлучатися з нею ні на хвилину. Кожний має стало перебувати біля свого роя чи частини, до якої належить. Повідомляю, що інтенданти видадуть більшу скількість сухарів і товщу, бо деякий час доведеться нам не заходити до населених пунктів. Крім цього, кожний має поповнити витрачену амуніцію і взяти її ще на запас. Наприкінці питаю, чи має ще хтось які запити; але ніхто не відзивається.

— Маршувати на Волю Володзьку! — і по поляні рознісся тихий шум. До відділу долучались останні стежі і підслухи.

— А що ж зробити з полоненими? — запитав бунч. Соколенко і показав рукою в напрямі віддаленої ялиці, під якою вони сиділи, покулившись.

Ідемо ще до них. Вони не переставали тремтіти за своє життя.

—Ну що, — питаю їх. Як вам подобається наше військо?

—Бардзо ладнє, пане довудцо, — відповів один з підстаршин. — Ми гадали, що ви дійсно якась банда, як нам говорили наші політичні офіцери ще в школі у Познані минулого року, але переконуємось на власні очі, що все це брехня.

Розмову перервали два розриви мінометних стрілен на другому кінці лісу. Після цього затихло. Наші полонені заметушилися, виявляючи цим своє зденервування. Заспокоюємо їх, що ми їм нічого не зробимо і що вони не мають чого боятися, їхнє військо обстрілює ліс на те, щоб нас настрашити. Якщо хочуть, то можуть відійти з нами на край лісу, а якщо ні, то можуть залишитися на місці до завтрішнього ранку, доки їхній «богатер» — майор не прийде шукати шапки та пістолі. Переказуємо майорові, щоб не шукав за своїми речами, бо витратить забагато сил — вони вже є нашими трофеями. Прощаючися з полоненими, кажемо їм вертатися на свою батьківщину і переказати іншим воякам ВП, що УПА не зазіхає на їхню прабатьківську землю, а тільки боронить свою і своє населення перед большевицькими загарбниками. Нехай пам'ятають, що те, що роблять поляки з українським селянином сьогодні, завтра або післязавтра будуть робити з ними большевики.

Полонені слухали все це з розкритими ротами. Робили враження, що не хочуть пропустити ні одного слова. Деяким, які ще не зовсім вірили в своє звільнення, капали з очей сльози. Виховник Зорян залишає їм нашу літературу, писану польською мовою, яку вони зобов'язуються передати своїм товаришам.

Тому, що відділ відійшов уже давно, нам треба було поспішати. Залишаємо ворожих ранених на поляні біля малої ватри, а самі прискорюємо кроку. Уже зовсім потемніло. На хвилинку зупиняємося, щоби поглянути згори на повитий туманом ліс. Було тихо, і наче потепліло. Весняний легіт навівав на душу спокій ...

На краю лісу стояв відділ, чекаючи на нас. Засягнувши розвідку, за годину пізніше ми були вже на квартирах у селі. Всюди вікна були так щільно позаслонювані, що назовні не можна було помітити нічого підозрілого. Господарі жваво вешталися по всяких закамарках, витягаючи з них все те, що протягом дня ховалося від ВП. Ґаздині забирали від них принесене, поралися біля кухні і внедовзі поставили на столі повні полумиски. Щойно тоді зайшла довга розмова з господарями. Селянин, у якого зупинився почот, говорив менш-більш так:

Ну й гадалисмо, жи ниська дилєгівський ліс перевертатся. Боже, то ся цуд робив — гев. Вийшовим з халупи на двір та й позирам, чи не лізе то де гаде, але постоявим мінуту на дворі та хочу іти до халупи. Думаю — надходить вечір, воно нігде не полізе, бо ся ввечір боїть ходити. Ага. А ту в дилєгівський крушильници як не гаркнит з кулеметів. Йой — думамси — Боже! Але, бігме Боже, зараз гадавим, що наші виграют, бо ми сі так пекний сон снив. Ага. А тут моя стара юж зачинат плакати, а тут вам гад так періщит, аж ся курит, а моя стара малощо не вмират зі страху з Мариською. Вона би здуріла, якби, не дай Бог, що сталоси з оцим Борисенком. Воно ся, дурне, залюбило. Не знає, що ниська такий світ, що зараз живеш, а за мінуту юж згниєш. Але по тому всьому щось так заревло і загуло, жи не знам, пане командир, як вам гадати маю. І зараз си подумав — певно наші, бо поляки так не кричат. І помало зачало все втихати. Їсте ту пісню заспівали... Ну, як вона там? Аво, що так співаєте єї, що треба кидати гранати за катами, чи як воно там. І я си подумав, що наші напевно виграли, коли співают. Найгірше боявимсі, щоби наших хлопців бардз вбитих не було. Але, як ви гадаєте, пане командир, що дякувати Богу, ані одного, ну то бардз пєкнє.

Дальше говорення селянина М. перебила його жінка:

«Дай но ти, старий людям відпочити!» Не забула додати, що він її такою балачкою страхає і хоче до плачу довести. Але розмова таки продовжувалась. Ми заторкнули нову чутку про те, що має бути нове виселення українського населення за лінією Керзона, цим разом уже загальне. Селяни цього дуже боялися і на саму згадку постогнували, немов би їм хотіли забрати все найдорожче, що вони на цьому світі посідають.

Наша розмова велася ще досить довго. Потім зголосився службовий підстаршина по відділу і питав за дальшими наказами. Подавши йому пошепки потрібні вказівки, я повернувся до товариства, але всі лагодилися вже до спання…

5. Зустрічі, наради...

Наступного дня вранці, о 5 годині відділ відмаршував у комплекси Борівницьких і Грушівських лісів. Повстанці чулись добре, весело гуторили і розповідали один одному про всякі новини, роздобуті цієї ночі в селі.

Заквартирували на догідному для оборони місці. Ранок, як звичайно в цю пору, був досить холодний, тому запалюємо бездимні вогнища, щоби погрітися. З вогнем треба бути обережним, бо над Делягівським лісом, де вчора був бій, кружляє два ворожі літаки, а простір, який ділить цей ліс від нашого, по повітряній лінії виносить ледве 2,5 км. Коли ранній туман піднісся догори, наші зірці, які були приміщені на найвищих смереках, повідомили, що весь Делягівський ліс оточило вороже військо силою десь понад 1000 вояків. Наші стежі почали працювати дужче. Повстанці, сидячи в таборі, далі не переставали жартувати . . .

День пройшов спокійно. Перед вечором дістаємо від розвідки відомості, що ВП перевело досить солідну облаву, але безуспішно, коли не рахувати їхніх поранених, яких ми залишили, а вони тепер віднайшли. Крім цього, довідуємося, що ворожа частина збільшилася до 1 500 вояків.

На основі даних розвідки припускаємо, що завтра ворог робитиме облаву на обидва комплекси лісів. Нам треба відбитися від цього терену, щоб не попасти в халепу. На вечерю відходимо вже до с. Грушівки. Тут, по вечері наша розвідка донесла, що і в с. Улюч заквартирувало 150 польських вояків Половина з них відійшла в ліс на гостинець Борівниця — Улюч, очевидно, на засідку. Там вони нічого «вполювати» не могли, хіба що якогось нашого зв'язкового, що міг би пройти там удень. Для всіх командирів підвідділів даю наказ, що о 4 год. ранком має бути відмарш.

Поважна кількість у терені ворожих вояків не робила на населення особливого враження. Воно вже звикло протягом чотирьох років до всього. На власній шкурі переносило терор, побої, знущання і негідне людини трактування з боку ворогів. Здавалося, селяни взагалі не думали про себе, а турбувалися тільки нами. Так і тепер 80-літний сивоволосий дідусь Н., зустрівшися з нами, говорив:

— Ай, уважайте хлопці, щоб де на засідку не попасти. Бо вже в лісі, то я знаю, що собі дасте з ними раду, скільки їх там і не було б . . . І звідки то те гаддя назлазилось ? . . .

Господині цілу ніч не спали. Вони знали, що «хлопці» раненько відходять і не хотіли їх відпускати голодними. Кожна, по своїй спроможності, лагодила для них, що лиш могла: яйця, масло, хліб, каву, сало. А при нашому відході не забули нагадувати, щоби «хлопці» добре стереглися і «позирали на тото гаде». Декотрі втирали запасками сльози. . .

Стрілецьким рядом відділ рушив у дорогу. Гостинець будемо переходити між лісом і селом, на віддалі 300 м. від засідки ВП. Припускаю, що ворог найменше буде сподіватися, щоб ми переходили чистим полем. Все таки наказую якнайбільшу обережність і подаю збірний пункт на висоті 427, біля с. Добра. Третя чота під командою Залізняка дістає завдання охороняти перемарш, і тому вона першою підходить до гостинця і займає становища. За нею подалися інші чоти. Перед самою дорогою відділ спиняється, бо з села Улюча доносяться голоси ворожих вояків. Але по короткому часі устійнюємо, що це, мабуть, кухарі, які готовлять сніданок, бо вітер завіває до нас дим. Тому рушаємо далі, поміж розміщеними по обох боках заставами. Перейшовши на другу сторону гостинця, стягаємо застави і мандруємо до заздалегідь визначеного місця в лісі, між: селами Добра і Брижава. За годину пізніше добиваємось туди без будь-яких пригод і затаборовуємо.

День був соняшний і привітний. Над обома лісами, в яких ми квартирували останніми днями, кружляли польські легкі бомбовики і час-від-часу кидали бомби та обстрілювали ліс з важкокаліберних кулеметів. Ми протягом цілого дня вилежувалися на сонці і спали; лише деколи той чи той вояк підводився і, потягаючися, кепкував собі з ВП, що воно безуспішно веде облаву.

Ввечері заходимо до с. Д. на вечерю. Вояки, які походили з цього села і були в нашому відділі, дістали відпустку на час перебування відділу в селі.

Чутки про виселення українців з Закерзоння ставали чим раз упертішими і гучнішими. Ішли вони в народі з уст до уст, а коли ми прибували до сіл, нам скаржились або просили поради. ВП нахвалялося, що повикидає всіх і що залишаться тут тільки пусті терени. Щойно тоді всі повстанці будуть змушені прийти до них з лісу, бо інакше «поздихають з голоду». Хоч поляки бувають чванькуваті, проте таких поголосок не можна було легковажити і треба було серіозно продумати ситуацію, коли б такі погрози були здійснені.

Після вечері скликаю всіх старшин відділу на відправу. На ній розглядаємо всі ці справи в подробицях. На тлі світових подій всебічно обмірковуємо можливості нашої боротьби, а передусім її вигляди на Закерзонні. Дискусія тривала до пізньої ночі. Тому що ми вже довший час не мали жодних інструкцій «згори», рішаємо вислати ввечорі наступного дня зв'язкових до к-ра Байди, щоб він дав відповідні інструкції чи накази. Якщо маємо розгортати якусь акцію, то нехай вона буде в пляні всієї нашої боротьби на Закерзонні. Наостанку я дав ще різні накази внутрішнього характеру і призначив відмарш на 5 год. ранку.

Раненько заходимо до близького лісу і заквартировуємо на порослій старезними дубами і ялицями горі. Це було 16 квітня. Хоч погода була, може, краща, як за попередніх днів, пpотe в атмосфері вичувалася якась непевність. Весна ішла розгонистим походом, ваблячи своїм чаром, ніжними подувами теплих вітрів і щебетанням птиці, але вона була не така, як попередні. Душа кожного повстанця передчувала щось недобре. Повстанські «ворожбити» пояснювали сни, які снилися воякам, і провіщали далеку-далеку дорогу. Тоді ще ніхто не припускав, якою мала бути та дорога і як далеко вона поведе.

В таборі було вже по обіді, як прибула з села розвідка і донесла, що до містечка Бірчі приїхала ворожа частина силою до 1000 вояків.

— Будуть бльокувати села, — довідавшись про це, заговорив д-р Шувар, — якби хоч для поранених постаратися більше нафти, а всього іншого вистачить їм навіть на вісім тижнів.

— Не турбуйтеся, друже докторе! — заспокоїв його к-р Лагідний. — Нафта і все інше, потрібне для поранених, є в доброму місці, відразу ж біля криївки санітарного пункту. Санітарна обслуга про все знає, так що з цією справою все в порядку.

— Алярм! На становища! — пролунав раптом наказ. Все, що було, кинулось на заздалегідь призначені місця і прикипіло до землі. Кулеметники спішно маскувались, а амуніційні з поспіхом витягали з торб стрічки і диски з набоями. Ніхто не знав, що властиво сталось, але виконував наказ так, немов би зараз мали заграти кулемети і вся інша зброя. Тим часом прибігла одна з наших стеж і зголосила, що від сторони Кузьминського лісу підсувається ворожа стежа.

Наказую ще раз провірити, бо не хочеться вірити, щоб це було ВП. Це радше могли б бути якісь наші повстанці. Доручаю к-рові Лагідному взяти кілька осіб з ПЖ (польової жандармерії) і обережно вислідити, хто це міг би бути. Незабаром Лагідний щез у кущах з кількома «пежаками».

І дійсно за кілька хвилин було вже чути веселий голос Лагідного, який повертався разом з к-рами Бурлакою і Крилачем. І ми весело здоровкаємося з гістьми, сильно потискаючи їх правиці.

— Ото, Громенку! Як бачу, пане-брате, ти мав на увазі привітати нас своїми «папахами», — жартував к-р Бурлака. Він був обсмалений, як циганчук. Своєю стрункою постаттю він подобав тепер на якогось степовика.

— Ну, що ж., — відповідаю йому. — Тепер годі розпізнати здалека, хто наш, повстанець, а хто ворог. Всі ми однаково умундировані. Не знаєш клички, — пропав. «Шарахнув» — і все. Тільки вічная пам'ять по тобі зостанеться.

З прибулими гістьми ми вже давно бачилися. За цей час стільки всього змінилося. Проведено багато боїв, відбулося багато пригод як в одних, так і в ругих. Було про що погомоніти.

Питаю обох командирів, чи вони прибули з своїми відділами.

— Ну, певно,— відповів гордо к-р Крилач. — От, перша кляса! — затер руки бунч. Соколенко. — Нехай тепер ВП спробує сюди загостити! Будуть знову шапки губити!

Присідаємо на розстелені палатки і частуємо гостей святочною ковбасою та паскою. З розмови довідуємося, що тоді, коли наша сотня мала бій в Делягівському лісі, оба відділи, Бурлаки і Крилача, перебували в Жогатинському лісі і хотіли з нами зв'язатися.

— Але з огляду на таку поважну кількість ВП, яке ще ввечері того самого дня дістало нове підсилення, я припускав, що ти перекинешся в той комплекс лісу, де ми тепер є, — кінчив к-р Бурлака. —Тому я вже два дні чекав на тебе.

В цей час прибули два відділи. Вояцтво почало щиро вітатися. Повстанці нашого відділу взялися частувати товаришів з інших відділів, бо ані відділ к-ра Бурлаки, ані відділ к-ра Крилача не мали таких свят, як ми. Їм перешкодив ворог.

Ми, три командири відділів, курінний лікар д-р Шувар і дентист куреня д-р Зубченко, відходимо до зваленої бурею ялиці і, примістившись на ній, розгортаємо теренові карти і студіюємо їх. Спільно обговорюємо наше становище і придумуємо способи протидії ворожим акціям. Згодом долучаються до нашого товариства інші старшини. Кожний подає на розгляд якусь проблему, і над нею розгортається дискусія. Не зчулися, як сонце схилилося до заходу.

Тим часом вояцтво зібралося на невеличкій поляні і пів-голосом наспівувало якусь пісню.

— Треба сказати — нехай щось «гахнуть» — запропонував своїм громовим голосом д-р Шувар, особливий любитель пісні і знаменитий бас. — І так уже сьогодні покинемо цей ліс.

— Що ж, пане-брате, я за цим.

— Хай буде! Хай трохи показяться червоні ляшки! — притакували з черги командири.

А повстанцям не треба було двічі про це говорити. Отримавши дозвіл, усі три відділи збилися густіше і хвилинку порадившись, заспівали на повні груди: «Що то за прапор лопотить на вітрі під горою...» Могутній мотив нісся далеко-далеко. Приміщені на деревах зірці подали, що з сіл Брижава, Добрянка і Ляхова повиходили селяни і слухають. І тоді ще раз могутньо залунало: «А місяць стелить їм дорогу, співає з ними ліс і гай».

— Приготування до відмаршу! — впав наказ по закінченні пісні, і повстанці заворушились, немов муравлище. Тихо, без зайвого гамору, збирали свій виряд і приєднувались до своїх роїв чи чот.

Наш і к-ра Бурлаки відділи відійшли на вечерю до села Ліщавка, а відділ к-ра Крилача — на присілок Кам'янки.

О 4 годині ранку всі три відділи зійшлися на шосі, на половині дороги між Кузьминою і Ліщавою Горішньою. Звідси всі ми подалися до комплексу лісів між сс. Лімна, Крайна, Трійця. Тут ми мали сполучитися з відділом к-ра Ластівки ;і командиром нашого куреня Байдою.

В усіх довколишніх селах: Тростянець, Розтока, Грозьова, Горішня Ямна, Риботичі та інших квартирувало ВП, по 200-500 вояків у кожному селі. Бльокада терену ставала з кожним днем тісніша.

Розташувавшись в маленькому ліску над с. Ліщава Горішня, просиджуємо в ньому спокійно цілий день. Ввечері «розходимося по селах. Ми здержуємося в с. Лімна на вечерю, а к-ри Бурлака і Крилач відходять із своїми відділами до Долішньої Грозьови. Крім цього, к-р Бурлака перебрав на себе завдання пов'язатися з відділом к-ра Ластівки.

І дійсно, наступного дня ранком, згідно з попереднім договоренням, усі чотири відділи були вже в лісі над сс. Трійця і Крайна. З відділом к-ра Ластівки прибув наш курінний, к-р Байда і члени надрайонового проводу ОУН. Таким чином усі відділи нашого оперативного терену були разом. Відразу ж по прибутті на місце всі старшини і теренові провідники подалися на спільну нараду.

Вояцтво чулося в своєму «сосі». «Тож нас тепер сила! Хай би но спробували тепер поляки на нас напасти!» «Котрийсь заговорив, що йому вже «папаха» розкалібрувалась, а правий черевик треба до музею віддати. Йому на відповідь хтось виклав і свої «потреби». Деякі чистили зброю, сподіваючися, що внедовзі, мабуть, доведеться випробувати її, чи не застоялась. Інші направляли чоботи, латали штани, сорочки, дехто могутньо хропів, розтягнувшись під деревом, а ще дехто скинув з себе сорочку і робив з неї «млинок» над вогнищем. Наблизившись до цих останніх, можна було б почути, як тріскали злітаючі з сорочок воші.

Коли сонце піднеслося до полудня і почало пригрівати досить добре, кухарі винесли з глибокого потоку зварений обід. Запах зупи рознісся на цілий ліс. Потім кожний вояк підходив за чергою з своєю їдункою до кухаря і одержував їжу, яку собі бажав: «Давай, брате, зверху масного, а зі споду густого.» З виповненою їдункою вояки сідали: хто на пеньок, хто просто під деревом — і смачно сьорбали зупу.

А на недалекому горбочку все ще сиділа громада старшин і теренових провідників, завзято обговорюючи всі справи. Про політичне становище в світі інформував пров. Тарас, про терор ВП і УБП (Ужонд Безпеченьства Публічнеґо) і нашу реакцію на нього говорив пров. П. К-р Байда з'ясовував усі військові справи, а також накреслював завдання організаційного, тактично-бойового і постачального характеру. Наприкінці пров. Г. схарактеризував нашу позицію в боротьбі за УССД, повідомив про пляни ворожої верхівки і вказав на новий етап виселення українців Закерзоння, який вкоротці наступить. Після цього командири відділів по черзі звітували про свої бої з ворогом і говорили про інші, зв'язані з повстанськими відділами, справи. На цьому відправа скінчилася. Командирам відділів було сказано не зводити покищо зачіпних боїв, а закидати ворожі війська літературою і летючками. Кожний відділ мав відійти назад на свій оперативний терен і на ньому залишатися, доки це буде можливе, і очікувати дальших наказів.

Ввечері всі командири сердечно розпрощались, і кожний відійшов із своїми повстанцями в указаному напрямі. До нашого відділу прилучився к-р Байда, курінний капелян о. Кадило і курінний дентист д-р Зубченко, а з ними і весь почот курінного штабу. З цього ми були дуже раді.


Вип. 2,    осінь 2000    «Літопис»
При використанні наших публікацій посилання на журнал «Літопис» обов’язкове.
© «Форум дослідів історії УПА»

| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |