| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

Михайло Дуда ("Громенко"), сотник

У ВЕЛИКОМУ РЕЙДІ (2)
(Спогади)

6. Нависають хмари

Цілу ніч, аж до білого дня, відділ знаходився в марші. На день заквартировуємо в лісі біля сіл Котів і Рудавка, а ввечері сходимо в с. Ясенів на вечерю. Населення тут уже заскучало за нами і було врадуване при нашій появі незвичайно. Довідуємося про різні новини з цієї околиці, зокрема про подробиці після бою в Делягівському лісі. Отже наступного дня по бою, від самого ранку, ліс був оточений ВП. Ходили поляки по лісі до 3 години по полудні. Там відшукали своїх ранених. Один з них уже помер, а решта далі сиділа при вогні.Дуже хвалили повстанців.

— Вони є спритні вояки, — говорили вони. — Ми їм ніколи не дорівняємо, хоч воюємо з ними великою масою.

Частині майора, який загубив шапку і пістолю, протягом трьох днів не дали нічого їсти, крім кави.

Перед вечором 2З квітня прибула з терену наша розвідка і зголосила, що до с. Добра Ш. приїхало з Сянока 600 вояків ВП, до Улюча — 450, Брижави — 350, Добрянки — 200, Крецова-Крецівської Волі — 600 і П'яткової — 200. Крім цього, в Жогатині, Присаді і Руському Явірнику стоїть частина ВП в складі 1 500 вояків, а завтра вранці мають прибути відділи ще до сіл Гути, Ясенова, Порубів, Володжа і Селиськ. Над нами кружляли вже ворожі літаки, хоч досить високо.

Ситуація ставала для нас цілковито несприятливою. Розстеливши карти, вивчаємо з к-ром Байдою можливості лявірування. Узгляднивши всі за і проти, устійнюємо, що, коли не хочемо мати непотрібні жертви, мусимо вибратися з цього терену і перейти на польський. Щоби не заходити до сіл, треба буде взяти з собою запас харчів. Кличу бунч. Соколенка і наказую, щоб сотенний інтендант видав бійцям заховані в криївці сухарі і видобув бочку м'яса. Вечерю будемо варити в лісі, а до с. Гута вишлемо рій, щоб він назбирав потрібну скількість печеного хліба. До 10 години цей рій мав повернутися.

Після вечері роблю збірку відділу. Коротко з'ясовую воякам, що ворог буде бльокувати села, що в терені діяння нашого відділу нараховується ціла дивізія противника і що через це нам треба буде пробратися через Сян на польські терени. Там мусимо бути дуже уважні, щоб нічим не викрити себе. Особливий натиск роблю на конспірацію і скріплення чуйности.

З села повернувся рій з хлібом. Вояки були сильно стомлені, бо принесли понад сотню бохонців хліба. Коли розділювано принесене між вояків, а змучені відпочивали, ройовий Рубач розповів про те, що чув у селі. Найцікавішим було те, що цивільні поляки з польських сіл переказували нам, повстанцям, щоб ми протягом кількох днів були дуже обережними, доки не минуть облави, які заповідаються на широку скалю.

Відділ прибув над ріку Сян вночі. Місяць зійшов уже високо і освітив усю долину. Ріка, срібно виблискуючи, гадюкою вилася по долині. Насамперед вибравши добре місце для переходу, вояцтво роззулось і, підкасавши штани вище колін, коло 3 години ранку почало переправлятися стрілецьким рядом на другу сторону ріки. Хворих на ноги, особливо тих, які мали чиряки, перевожено на конях, що були при нашому відділі нерозлучними товаришами.

24 квітня заквартировуємо в лісі, оточеному кільцем польських бандитських сіл: Вара, Невістка, Кремінна, Казимирівка та інші. Колись це були українські села. Сьогодні в них господарювали поляки. Половину українців вимордували польські банди, спеціяльно зорганізовані урядом безпеки, частину вивезли большевики в 1945 р. до УССР, а мала горстка втекла на українські села по цей бік Сяну, бо там уже діяла УПА і давала потрібну охорону.

В згаданому лісі відділ спокійно пересидів до 27 квітня. Саме цього дня щось незвичайно часто почали курсувати літаки на лінії Перемишль-Динів-Сянік. З них хмарами летіли летючки і падали на українські села. Трохи порадившись, рішаємо перекинутись назад у наші ліси. Припускаємо, що ворог перевірив уже всі ліси і тепер сидить на селах.

Ввечері підходимо на край лісу в тому місці, де круто завертає ріка Сян. Через неї негайно переправляється розвідка і підсувається до с. Воложа. По короткому часі вона повертається і доносить, що в селі ворожого війська нема. Переходимо ріку всім відділом і йдемо в село на вечерю.

В селі рух. Жінки голосять, а дядьки похнюпились і тільки постогнують. Показують нам летючки, що їх скидали лікати. В них говорилося таке: польський уряд повідомляє, що він переводить переселення українського населення, яке вже довший час страждає від терору лісових банд УПА. Уряд Польщі співчуває українському населенню і бере його під свою охорону і опіку, завдяки чому воно уникне надалі всіляких репресій і терору банд УПА. Уряд такий добрий та ласкавий, що забирає все населення в Східню Прусію, де воно буде собі спокійно жзсти і працювати. Наприкінці в летючці було звернення до повстанців, щоб вони складали зброю і голосилися до штабу дивізії ВП. Всі, за виїмком командирів, будуть помилувані і кара буде дарована. Летючка була писана українською і польською мовами.

Читаємо ще раз і з дива не можемо вийти, бо безличність ворога досягла вершка. Ще кілька місяців тому, перед виборами, виписувано подібне до польських підпільних рухів — АК, ВіН та інших. Тоді говорилося, що все польське підпілля матиме амнестію, всім дарується кара і що тільки «бандам УПА» нема і не буде ніякої пощади. Сьогодні, коли польське підпілля вже зазнало гіркого розчарування, вони увихаються коло нас і «дарують провини». . . Цим разом ворог помилився в своїх розрахунках, бо український повстанець не брав до рук зброї на те, щоб пізніше ганебно капітулювати перед ворогом.

Новини, які до нас наспіли, і зміст летючок був темою наших нарад з к-ром Байдою протягом майже цілої ночі. Над досвітком вирушаємо до лісу між селами Воля Володзька і Грушівка. Нам, командирам, цікаво було дізнатися про настрій вояцтва, з якого кожний уже знав або й читав скинені летючки. Але ніхто не міг би дошукатися у них навіть найменшої зневіри або заламання. Що вони? На те є командири, щоб рішати.

Коли вже сонце піднеслось догори, кладемося з к-ром Байдою досипляти минулу ніч. Перед сном він висловив ще думку, що треба буде сьогодні вислати зв'язкових ”догори” по нові накази. Стаємо на тому, що вони відійдуть ввечері.

По полудні вернулася від сторони с. Грушівки наша стежа і зголосила, що стрінула з цього села дядька, який сам утік до лісу. Він розказував, що сьогодні раненько ВП оточило села Улюч, Грушівку та Яблоницю і повикидало всіх мешканців з хат, хто в чому був. Потім повкидали всіх на вози, які привезли з собою, і під охороною вивезли в напрямі Сянока. Хто ставив якийнебудь спротив, того тяжко били, навіть до непритомности, і також забрали з собою. В порожніх селах заквартирувало військо, яке має, правдоподібно, виловлювати тих, які повтікали, і відставляти їх до вивезених.

Ці вістки нас заскочили, бо ніхто навіть припускати не міг, що виселення набере такої форми. К-р Байда наказує негайно вислати зв'язкових, і вони зараз же відходять.

Уже присмерком висилаю до с. Грушівки стежу. По якомусь часі доноситься до нас з сторони села стрілянина, а потім повертається і сама стежа. Вона наткнулася на ворожу заставу, вступила в коротку перестрілку з нею і відступила. На щастя, жодних жертв не було.

Тим часом повернулись інші стежі, завданням яких було провірити терен у різних напрямах. Одна за одною зголошували вони, що всі села, які дотепер були вільні, зайняли ворожі війська. Крім цього, вже цілковито забльокований Делягівський ліс, а Борівницький і Грушівський ліси починають бльокувати.

Ситуація починала бути грізною. Тоді як кухарі безтурботно варили в глибокій ярузі вечерю, а вояки відділу, порозлягавшись на землі, покурювали і тихо розмовляли між собою, ми обмірковуємо з к-ром Байдою біля маленького вогнища наше становище. Розглядаючи карту терену, доходимо до висновку, що найкраще буде нам перекинутися до Кузьминського лісу, бо тут знаходиться заповажна сила ворога. Майже з певністю можна було сказати, що завтрішнього дня буде тут облава; тому нам треба було бути якнайбільш обережними.

Подали вечерю. Пшоняну кашу з м'ясом. Вояцтво заворушилось. Попоївши, вирушаємо в дорогу. Скріплюємо забезпечення маршу і посуваємося берегом Борівницького лісу, а потім переходимо в Брижівський ліс. Місяць світив яскраво, і було видно, як вдень. На краях лісу видніли свіжо викопані окопи.

— Це підготова до облав, — сказав хтось із старшин. Припускаємо, що між Брижавою, Буковиною і Ляхавою може бути ворожа засідка, тому обминаємо цей підозрілий терен кружною дорогою. Вже над ранок приходимо під присілок Ропа. Тому що боюся надто виснажувати вояцтво, ми зупиняємося на квартирування в маленькому ліску.

День пройшов спокійно. Село Добрянка було вільне від ворога, і я рішаюся зайти туди на вечерю. Тут зустріли нас пригноблені селяни. Завтра вранці мають бути повідомлені про час свого від'їзду. Це вперше зустрічаємось ми з таким явищем: щоб селян повідомлювано про виїзд. Звичайно цього не було. Селяни журились нашою долею і плакали, як малі діти. Зжилися з повстанцями, неначе з рідними. В завзятій і нерівній боротьбі ці висунені далеко на захід українські селяни ділили з повстанцями долю і недолю. Не один з них зазнав знущань за те тільки, що переночував або нагодував виснаженого повстанця. Проте ніхто з них не заламлювався. Навпаки — такими методами ворог тільки зміцняв ненависть до себе.

Слухаючи жалі селян, нам довелося пережити сильну внутрішню боротьбу, їхні болі були нашими болями, їхнє горе було нашим горем. Хотілося чимось розважити цих бідних людей, чимось потішити, але мова фактів була сильнішою за наші слова.

Над ранок зазнаємо ще одного розчарування. Повернулись наші зв'язкові, які мали принести накази і інструкції згори. Вони прийшли з нічим, бо зв'язок був перерваний. Всюди — велике насичення польським військом, яке починає вже квартирувати і в лісах. По дорозі вони стрінули боївку Орлика і від неї довідались, що в усій нашій окрузі має бути 75 тисяч ВП, тобто ціла армія ген. Сьвєрчевського.

З болем серця прощаємося з селянами. Вони кидаються нам в обійми, розціловуються з кожним повстанцем і з сльозами в очах провожають нас у незнану дорогу . . .

Коли ми наблизились до гори 671 біля с. Ляхава, наше чолове забезпечення дістало з флангу густий вогонь.

— На становища! — падає команда, і все блискавично залягло.

— Розстрільна вліво і вправо!

Кілька секунд пізніше всі чоти були вже готові до бою. Наказую не стріляти. В міжчасі долучилися до відділу чолові розшуки і зголосили, що це, здається, ворожа застава. Вони були дуже близько від неї, але полякам, мабуть, затявся кулемет, бо стріляли тільки з автоматів.

В цю мить відізвався і ворожий кулемет. Били з самих запальних і розривних куль. Приглядаюся з-за дерева в далековид і бачу, що ворог приміщений в окопах. Крім цього, до нього поспішає підсилення. Дивлюся на годинник і . . . роблю великі очі. Ще нема 6-ої, отже як довго ще до вечора! З ворожої сторони почало вже грати більше кулеметів.

— Іменний! — гукаю до чотового. — Своєю чотою ви охороняєте наш відступ.

Друга чота відкрила вогонь. Ворог відразу змовк. Мабуть, думав, що ми готуємося до наступу. Використовуємо цей момент і, зсунувшись у глибокий потік, якийсь час біжимо ним, а потім скручуємо направо і переходимо в комплекс Кузь-минського лісу.

Сонце вже добре пригрівало, коли весь відділ, не зазнавши жадних утрат і зайнявши вигідні для оборони становища, заквартирував у лісі. Коло 4 години по полудні повернулась стежа, яка вела розвідку біля присілка Кам'янки, і зголосила, що села Добрянка і Кам'янки вже вивезені.

Ввечері відходить нова група вояків для наладнання зв'язку з вищим командуванням. Скоро варимо вечерю, бо будемо відходити. Ворог робить обкруження лісу між селами Добрянка, Ляхава, Креців, Кузьмина і Ліщавка.

Коло 23 години, користаючи з хмарної ночі, непомітно дістаємося на чисті поля, а звідси добиваємося в другий комплекс лісу між селами Котів— Рудавка— Липа— Жогатин. Ці села були вже пусті.

7. Прощання, яке потрясає душу

2 травня відділ знову перейшов у Борівницький ліс. Над вечір підсувається непомітно до с. Ясенова наша стежа. Вона наладнує з селянами зв'язок, і вони обіцяють винести в ліс вечерю. До села зайти всім відділом не можна, бо ним раз-у-раз переїжджають ворожі війська.

Вечір. Довкруги панує напружена тишина. На небо викотився сріблистий місяць і своїм світлом прояснив трохи землю. Недалеко почали змагатися соловейки, а їм у відповідь з річок і ставів відізвалося рохкання жаб.

Повстанський відділ вийшов на край лісу і розташувався на невеликій віддалі від села. Незабаром почали надходити селяни — чоловіки, жінки і дівчата. В кошиках і клунках вони принесли вечерю.

Командний склад відділу обступили дядьки і почали виливати своє горе.

— Що ж ви тепер будете їсти? — говорили вони крізь сльози. — Прокляті комуністи викидають нас з рідних земель, з-під рідної стріхи в багнисті Пруси загибати. Ох, щоб не жінка та діти — плював би на всьо!

В іншому місці, обступивши знайомих і рідних, ридали жінки:

— Хто ж вам білля випере, нагодує, позашиває? Цей плач і ридання рвали за серце. Дехто з вояків нервово ходив по поляні, інші сумовито думали.

— Завтра виїжджаємо вже всі, — продовжували селяни. — Наше село і Володж — останні.

Нам не залишалось нічого іншого, як тільки потішати селян, що все таки прийдуть часи, коли вони повернуться назад на свою землю і могтимуть на ній жити вільним життям. Закликати їх до активного спротиву ми не могли, бо це означало б призначити їх на очевидну загибіль. В ворожих наказах і летючках говорилося, що хто з населення буде ставити при виїзді спротив, того трактуватимуть як вояка УПА. Цей виїзд вже не був як попередні, а відбувався при помочі зібраної з усієї держави військової сили, перед якою

і ми не могли б встоятись у відкритім бою, бо це означало би рішитися на нові Крути або Базар. Але нашою метою не було прикрашати Україну самими тільки цвинтарищами.

— Так судилося, — говорив до зібраних селян к-р Байда. — Ница Москва бачить, що не дасть нам ради, і тому взялася при допомозі найпідліших метод відірвати вас, дорогих нам, від нас, щоб ви не подавали нам своєї помочі. Але це їй і так не поможе, бо поки зброя в руках українського повстанця, то ще не вмерла Україна-Мати.

— Ой так, так, — перервав сивоволосий дідусь В., який, може, востаннє прийшов попрощатися з своїм одиноким внуком. — Не знаю, що я дав би, коли б мені повернулися мої молоді літа. Колись, за небіжки Австрії, мене Бог-зна куди носило. В Румунії бував і над Піявою чотири рази в штурмі був, хоч мені не належалось уже на фронті бути. Але воював. А тепер своїм нічим не прислужу.

Осторонь заливалися слізьми дівчата. Чи побачать вони ще коли веселий усміх на засмаленому лиці, бадьорий погляд, автомат у руках повстанця, перевішену на плечі стрічку з набоями, чи почують бадьору повстанську пісню . . .

Не бійтеся, тітко! — розгарячився в одному гурті молоденький стрілець. — Про нас не турбуйтеся! Як тут нічого не останеться, то ми прийдемо до вас. До Варшави все спалимо, будемо стріляти, куди попаде, за наше вимордуване і спалене село.

А тоді повернемося назад. Не бійтеся, наш командир знає, що має робити! Не знаю, роздумував він над тим, що говорив?. . Надійшла пора прощатися. Мені, як командирові відділу, треба було попрощатися з селянами від нас усіх. При сяйві місяця, в тінях ялиць я говорив до дорогих нам батьків і матерів, які для нас нічого не жаліли, які віддавали нам найдорожче — синів і дочок і терпіли в ім'я єдиної мети — в ім'я УССД. Я говорив, що є чорним злочином викидати з прадідівської землі тих, які на ній виростали, з якою їх в'яже історія, традиція, з якою їх в'яжуть могили предків. Мою мову переривало розпачливе ридання жінок та дівчат і глухе зідхання чоловіків. А я говорив далі. Говорив про те, що завтра наші рідні околиці стануть пусткою і будуть тужити за своїми господарями. Говорив про нашу боротьбу по цей і той бік так званої лінії Керзона, про недолю українського народу, про голод і злидні в «раю». Вказував, що єдиний шлях до волі веде через наполегливу і безупинну боротьбу нас усіх. Прощаючись, я складав селянам низький поклін

і подяку за труди, жертвенність, повні страху і терпінь недоспані ночі і врешті за останню вечерю на прадідній землі. Просив не забувати про нас на чужині і в далеких сторонах згадувати про нас добрим словом.

— Ми тут запишаємося, — скінчив я, — і дамо собі раду, доки ще зброя в наших руках. Будемо боротися, і кожний постріл повстанської зброї буде нести світові вістку, що Україна прямує до визволення. Кріпіться духом і не попадайте в зневіру!

Хтось затягнув тихенько «Плаче-тужить стара мати». Пісню підхопили всі вояки. Плач наростав. Потім пішла друга пісня, що її залюбки співали в тих сторонах:

«Стоїть у полі корч калини,

А на ній листя шелестить;

Вона тобі, дівчино, скаже,

Де твій миленький тихо спить . . .»

Ці слова доводили дівчат майже до розпуки. Мені хотілося, щоб ця тяжка сцена швидше закінчилась, тому я дав наказ готуватися до відмаршу. Але прощанню не було кінця ... А блідолиций місяць приглядався косо з-за вершків ялиць і смерек, як єдиний свідок трагедії.

8. На спустілій землі

3. 5. 47 року вже не було в нашому надрайоні ні одного заселеного села. Цього дня, ввечері долучилися до нас наші зв'язкові, однак і цим разом вони повернулися з нічим. Вони зголосили, що ВП квартирує вже і по лісах, і то переважно по горбах. Мабуть, думають, що в таких місцях знаходяться наші маґазини з харчами.

Щойно тепер почав ворог свій генеральний наступ на відділи УПА. На всіх дорогах і стежках, які вели до сіл, робив він засідки днями і ночами. Крім цього, по лісах весь час ходили частини ВП, роблячи перевірку. Нам довелося добре промишляти і хитро лявірувати, щоб уникнути чолових зустрічей з ворогом. Ми обминали всі місця засідок і завжди старалися виховзнути ворогові на зади. Щоденно переходячи з лісу в ліс, затирали за собою всі сліди. В терені було вже зовсім безлюдно. Пусткою світили селянські хати. В них були повибивані вікна, а вийняті двері валялися на подвір'ях •..

Щоб ворог не користувався залишеним добром, ми висилали ночами групи повстанців в ті села, в яких квартирувало ВП, щоб вони підпалювали хати. В селах звичайно починалась стрілянина, і заграва освічувала далеку околицю.

Бувало, вийдеш на гору. Кругом весна в повній своїй, чарівній пишноті, а людей ніде не видно. Все неначе вимерло. Тільки здичілі вже коти і пси свідчили, що ще недавно нуртувало тут людське життя. Крім цього, можна було часто побачити на полях і на краях лісу багато польських вояків, які сновигали туди і сюди, риючи свіжі окопи. А по лісах робили те саме повстанці.

Лявіруючи поміж гущею ВП, відділ заквартирував 20. 5. 47 р. у Борівницькому комплексі лісу над присілком Явірника Руського — Нетребкою. Тут ще мали ми 3 замаґазиновані бочки м'яса, сухарі і ще дещо, а в присілку знаходилася ще картопля, якої не встигло забрати ВП. При розтаборуванні вибрали на горі догідне місце для оборони, поросле грубими соснами й буками. Командири чот спеціяльно припильновували, щоб їхні підвідділи мали вигідні становища. На всякий випадок вояцтво окопувалось, бо ми знаходились недалеко головної дороги Явірник Р. — Селиська, по якій раз-у-раз їхали авта і вози, навантажені зграбованим збіжжям. Крім цього, недалеко від нас, над краєм лісу, стояли застави ВП, а їхні стежі ходили досить близько таборуючого відділу.

Може дехто з вояків дивувався, чому ми заквартирували так близько від ворога. Однак міркування командного складу зводилися до того, що саме такі місця є найкращі, бо противникові тяжко було припустити, що ми можемо квартирувати йому «під носом». Перевірка лісів відбувалася в середині та на протилежних краях і найменше — біля власних застав.

Ввечорі того ж 20 травня ми вислали до санітарної криївки масло і пшеничні сухарі. Ранених і хворих мали ми ще шістьох. Коли д-р Шувар повернувся від них, він був дуже вдоволений станом їхнього здоров'я. Сказав, що хворі чуються прекрасно, взагалі не хочуть уже перебувати в криївках і сваряться з санітаром Яромиром, щоб той звільнив уже їх і відпустив до відділу.

Над ранок 21 травня повернулися зв'язкові, яких ми висилали до вищого командування. Цим разом їм уже пощастило, і ми одержали інструкції. Найважливішою для нас була вістка про те, що Москва, Варшава і Прага заключили між собою договір з метою знищити УПА на Закерзонні. Цю вістку я відразу подав усім воякам. Вона нікого не стривожила. Радше навпаки — влила почуття себевартости. Бо тільки подумати: три держави виступає проти горстки повстанців! Цілковита депортація населення, щоб унеможливити прохарчування повстанців, кинення найкращих бойових армій на їх знищення — все це говорило само за себе. І я закликав вояків до ще більшої витривалости, щоб гідно виконати ті завдання, які на нас лежать. Тверде «так є» всього відділу було відповіддю на мої слова.

Вечерю варимо ще на місці. Запас м'яса в цьому комплексі лісів уже викінчувався. Те, що ще залишилося, треба було зоставити для хворих. Маємо намір переходити в друге місце, але тому, що на завтра, 22 травня припадає свято, Вознесення Господнє, рішаємо залишитися тут до завтріш-нього вечора. Виховник Зорян вставив був заввагу, що це місце, можливо, вже розконспіроване і чи не схоче ворог зробити облаву на цей ліс; одначе, обміркувавши нашу поведінку в цьому місці, доходимо до висновку, що розконспірованим воно не повинно бути. А якщо ворог схоче нас потурбувати, тоді «шарахнемо» — і по всьому.

Ніч була дуже тепла і ясна. В зроблених з чатиння колибах хропіли вояки. Під розлогим буком примістилися командири чот і взаємно себе натягали. До них долучився ще дехто, щоби гамірно й весело провести цей весняний вечір. Недалеко від цієї громади лягли на розстелені коци к-р Байда і я. Покурюючи скручені з листків тютюну грубі сиґари і випускаючи клуби диму, ми вели розмову.

— От бачиш, — говорив к-р Байда. — Для нас на Закер-зонні настала дуже поважна хвилина. Невже наша боротьба так розвинулась і така небезпечна, що аж три держави роблять проти нас військовий договір? Це тільки проти Закер-зоння змовляються три держави, а що ж зроблять вони проти всього краю? Видно, в світі е поважне політичне напруження, якщо Москва пішла аж на такий крок. Це для неї певного роду компромітація на світовій політичній арені. Кричать, що в них рай, свобода, народ задоволений, — аж тут нараз вилазить шило з мішка.

Дальшу розмову припинило сильне гудіння автомашин, які їхали з Селиськ у напрямі Явірника. Тепер ми вже не могли знати, що перевозив ворог на тих автомашинах.

— Ех, щоби розвідка була і знаття, що вони сюдою поїдуть! — зідхнув к-р чоти Іменний. — От дав би бобу в цьому вивозі між Нетребкою і Рибним. Була б здобич.

— Е, брате, — заговорив у відповідь к-р Залізняк. — щоб то знати, що в куми їдження і гостина буде. Що ти тепер вдієш? Запізно.

Трохи позідхавши та пожалувавши, всі командири розійшлися спати ...

На свято Вознесення Господнього небо було голубе вже вранці. Заповідалася гарна погода. Повстанці милися, голились і приводили себе до порядку. Отець капелян, разом із своїми двома послужниками, готувався біля зладженого з гіляк престола до відправи Богослуження. Хто міг би подумати, що в безлюдному терені, в лісових нетрях, саме тепер повстанський відділ збирається вислухати Богослуження!? В означений час зібраний відділ став тісним півколом біля престола. Отець капелян відправляв читану Службу Божу.

— Свят, свят, свят Господь Саваот... — протяжно проказував служачий, стр. Вуйко. Вояцтво приклякнуло на коліна і побожно схилило свої молоді, буйні голови. Легенький вітерець колихав листям дерев і повстанськими чубами. Хто міг би описати велич і чар цієї хвилини ! . . Наприкінці отець капелян звернувся до вояцтва з короткою, але палкою промовою.

Снідання кухарі винесли на поляну. Була кава і печене м'ясо з печеною бараболею.

Коло 9 години зірець на ялиці повідомив, що на дорозі Улюч—Борівниця—Жогатин появилося дуже багато польського війська, яке розтяглося в лінію, фронтом до нас. Я подумав, що ми будемо мати сьогодні «празник». Наказав зірцеві добре стежити за ворожими рухами і частіше зголошувати. Питаю, чи вже всі поснідали. Бунч. Соколенко дає ствердливу відповідь. Наказую ще перечистити скоро автоматичну зброю і помалу приводити себе до бойового порядку. Надто спішитися нема потреби, бо заки до нас дійдуть, промине з півтори години.

Час волікся незвичайно ліниво. Але з кожною хвилиною наростало нервове напруження вояцтва. Раптом рознісся оглушливий вибух. Зірець подав, що це біля Борівницького костела. Клуби диму піднеслися високо вгору, так що і нам було добре видно.

— Розтягнулися в розстрільну, друже командир, — звітував з ялиці віст. Граб. — Ой-ой, скільки їх є . . . Від Деля-гівського лісу і певно аж по Сян, до с. Улюча. А густо... на 4—5 метрів один від одного. Помалу, мов раки, починають посуватися в нашу сторону. О! Білі ракети! Мабуть, це початок облави.

ВП ішло з сходу на захід, замикаючи наші комплекси лісів. Мета поляків була ясна: відтиснути нас до ріки Сян, біля якої вони напевно вже мали заздалегідь розташовані сильні застави, і там нас викінчити. На таке ми однак не підемо!

А зірець зголошував дальше, що ворожа лінія дуже поволі підсувається. То лягають, то встають і підбігають . . .

— А автомати так і вилискують на сонці . . . Напевно нові, бо Сьвєрчевський з чимнебудь не вибирався б на нас, — кпив собі холоднокровний хлопець.

— Скільки їх менш-більш буде? — запитав к-р Лагідний. — Чи я знаю? — відповів віст. Граб. — Вони напевно розтягнулися від Сяну, по дорозі Улюч—Жогатин. Ну, а тепер від села до Делягівського лісу. . . Далі мені вже не видно, бо заступає гора. Скільки ж то буде? Мабуть, чотири кілометри з гаком. Півтори тисячі їх напевно є. — Таки буде, — промовив бунч. Соколенко. Час тягнувся нестерпно поволі. Я і к-р Байда заглядаємо ще в теренові карти і обмірковуємо становище.

— Найкраще буде вийти з цього кутка і перекинутись у глибину лісу, а там буде видно, — сказав по хвилині к-р Байда.

Стаємо на тому, що іншого виходу немає, як тільки проривом вибитися з обкруження на ворожі зади. Наказую стягнути забезпечення і маршувати на другий горб. Там розподілю завдання між поодинокими чотами.

За чверть години ми були вже на місці. ВП вже, мабуть, підходило до покинутих нами становищ. Скликаю весь командний склад відділу і наказую, що мусимо пробитися. Перша і друга чоти йдуть у лінію, а третя з почотом і ПЖ — в резерву. Підпускати близько і стріляти щойно на свисток. Збірний пункт — у Брижівському лісі на Чертіжі. Друга чо-та маріпує попереду, потім іде перша, а за нею — решта-Впевнившися, що всі зрозуміли свої завдання, наказую маршувати далі в глибину лісу... По дорозі всі повстанці закасували рукави, немов готувалися до тяжкої роботи. До нас уже доносилися польські крики. Розібрати було годі.

Відділ зайшов на рівний терен лісу, де були грубі буки і граби, які могли дати добру охорону перед ворожими кулями.

— Друга чота, займати становища! Повстанці вмить прилягли, маскуючись зеленим віттям. — Перша чота, вирівняти вправо! Скоро!

Резерва залягла теж. Польські крики стали вже дуже виразними. Ворожа розстрільна сунула густою лавою вперед. її ліве крило підсунулося значно ближче, так що перша чота під командою к-ра Бартля не встигла вся розчленуватись. Кожний залягав, де попало, аби тільки не викрити себе передчасно.

Разом з к-ром Байдою приміщуюся біля другої чоти. Повторюю наказ, що вогонь відкривати тільки на свисток. Біля мене лежать бул. Лоза і кулеметник Крук.

— Ну, Крук! — відзиваюся до кулеметника, — ані одного набоя не смієш, брате, випустити надармо.

Молоденький, але кремезний, мов боксер, кулеметник тільки підсміхнувся, наче б хотів сказати: «не журіться, я своє зроблю» — і тихо, але твердо вимовив: «Так є!»

Недалеко від нас, біля бука, лежали к-р Байда з к-ром Лагідним і спокійно розмовляли.

«Праве скжидло, напшуд!» — доносилася до нас команда ворожих командирів, перемішана з лайкою.

Вирішальна мить наближається. Ще раз клякаю на одно коліно, щоби побачити, як розташована наша лінія, і заобсервувати ситуацію. На віддалі 20 м. з'явилася ворожа розстрільна; вояк від вояка віддалений на три метри. — Досить густо, — сказав пошепки Лоза. — Буде м'ясо. Дехто з зденервування злегка зблід. А ворог спокійно підходив чимраз ближче. Кожний ворожий вояк був обмаєний віттям дерев.

Вкладаю в рот свисток і, кинувши погляд на наше ліве і праве крило, з усієї сили свищу. Неначе шалена громовиця струсонула землею . . . Заклекотіли кулемети, автомати і інша наша зброя.

— Ґранати! — кричу чимдуж, і за дві секунди глухі вибухи, перемішані з димом, сколихнули старим лісом.

Польські солдати були заскочені цілковито. Вони навіть не мали часу залягати. Мертві котилися на землю- Два короткі, пронизливі свистки — і могутнє «слава» з повстанських грудей приголомшило противника ще більше. — Вперед!

Немов хорти, кинулись наші бійці . . . По кількох хвилинах перед нами було пусто. Понад ЗО ворожих вояків лежало мертвими, широко розкинувши руки.

— Бігом на ворожі зади! — даю наказ, і вояцтво, подвоївши зусилля, жене розстрільною вперед. Затикаю шапку за пояс, щоб гілля не стягнуло її з голови. Інші роблять те саме. Кожному з чола тече піт. Він змішується з пилом і робить обличчя брудними.

Щойно тепер, після першого приголомшення, ворог спам'ятався і відкрив на нас вогонь з боків.

— К-р Залізняк з своєю чотою криє відступ. Решта — скорше маршувати!

Третя чота миттю обертається і посилає в сторону ворога свої постріли. А тим часом відділ скорим бігом добивається до глибокої долини. Все. Тут уже безпечно. Можна трохи перепочити.

Дивлюся на годинник: перша кляса! Процедура тривала тільки 8 хвилин — і вже знову можемо свобідно рухатися. Весь відділ знаходиться вкупі, і тому можна щось промишляти надалі.

— Які є втрати? — запитав к-р Байда д-ра Шувара.

— Один поранений і четверо вбитих, — спокійно відповів доктор. — Між убитими є інтендант відділу, ст. віст. Глуз.

Всім стало холодно. Це був якнайдбайливіший господар нашого відділу. Ніколи ніхто з вояків не був ані голодний, ані обдертий, бо Глуз умів належно поставити і зорганізувати постачання.

Навіть не довелося забрати тіл поляглих.

— Годі! — сказав к-р Байда. — Де дрова рубають, там тріски летять. Чи трофеї від ворога забрані?

— Не всі, — дав відповідь бунч. Соколенко. — Як поранений, може йти?

— Може, — почувся голос самого раненого. — Нічого поважного. Щось там у лопатці полоскотало . . . Чорт-зна що!

— Даю наказ маршувати на передніше визначений мною збірний пункт. Була друга година по полудні. Сонце припікало досить сильно. Скоро перебігши шосу Улюч—Борівниця, посуваємося в напрямі поляни Чертіж. Біля гори, порослої густими смерічками, наказую зробити відпочинок. Тут знаходилося джерело; струмочком текла вода. Кожний мав змогу відсвіжитися. Рівночасно пораненому зробили перев'язку. Рана була поважна: куля зачепила кість і вирвала великий кусок тіла. Стр. Чуйний терпів сильний біль, але не показував цього. Ні за яку ціну не хотів відходити до санітарного пункту.

— Волію ходити з відділом, як там під землею сидіти.

Над нашим лісом кружляло два ворожі літаки. Нам доведеться бути без вечері, — думав я, — бо палити не можна. Доведеться також покинути цей ліс, а перекинутися в Котівський. ВП напевно знає, що ми знаходимося тут. Сама логіка говорить, що ми мусіли тут опинитись, а не деінде.

Як тільки смеркло, підсуваемося всім відділом на край лісу. Перевіривши довкруги, чи нема чого підозрілого, наказую обережно маршувати далі.

Йшли ми цілу ніч. Лише ранком дійшли до комплексу Котівського лісу. Змучені і голодні повстанці відразу поклалися спати. Над вечір наказую запалити вогнища і зварити вечерю. З присілка Морохів біля с. Липа принесено трохи картоплі, а в декого було ще трохи м'яса. Сяк-так люди підкріпились.

9. “Прощання провин” і наша відповідь

ВП ганялось за нами, немов навіжене. Мета його була ясна: зчепились з нами в чоловому бою, щоби потім оточити нас і розбити. На ліквідацію нашого відділу була призначена ціла дивізія, тобто 8 000 вояків. Це вже не був жарт. Ми добре здавали собі справу з того, яка є наша ситуація. Треба було дуже вміло ввихатися між ворожими частинами, щоб не дати себе заманеврувати. Треба було подвоювати і потроювати зусилля, щоб не довелось нам задорого платити кров'ю. Було тільки те щастя, що погода нам сприяла.

В такій ситуації наблизились Зелені свята. З1 травня ми заквартирували в малому ліску над с. Добрянкою. Лісок цей був сполучений з комплексом Кузьминського лісу. Тут мали ми ще дві бочки м'яса, а в селі була ще картопля. Мали надію, що трохи підживемо.

Ніч була погідна і гарна. Кухарі варили їжу для відділу на цілий день.

1 червня і першого дня Залених свят вояцтво зірвалося на ноги дуже рано. Кожний енергійно потягався, вдихав на повні груди повітря і спішив привести себе до святочного вигляду. А тим часом о. капелян лагодився до відправи Богослуження. На маленькій поляні був уже зроблений з гілляк престіл, застелений гарним вишиваним обрусом. Настрій створився справді святочний. Дехто з повстанців приступив до сповіді. О 7 годині почалось Богослуження. Тісним півколом обступили вояки престіл, слухали служби Божої і молилися.

По закінченні Богослуження кухарі, як звичайно, винесли на поляну гарячу зупу і печені в вогні картопляні завиванці з самої картоплі. По сніданні всі розляглися на малій поляні і відпочивали. Сонце підійшло вже високо вгору і пекло немилосердно.

З краю лісу було видно спустіле село Добрянку. Селянські хати були обшарпані. Не було господаря, який дбайливою рукою привів би все до порядку. Натомість у гості прибували сюди банди цивільних поляків: щоденно, під охороною ВП вони виїжджали з недалекого міста Бірчі до українських сіл на грабіж. Червона Польща дороблялася майном українського селянина, який з діда-прадіда вкладав тут свою працю, сподіваючися забезпечити краще життя своїм нащадкам. А тепер, викинений польськими червоними сатрапами, він їхав у невідоме під сильною охороною ВП. За донесеннями нашої розвідки, ці бідні люди цілими тижнями чекали біля Сянока і Переворська на транспорт. Хто встиг взяти з собою чи, радше, мав чим транспортувати трохи харчу, той ще спромігся сяк-так якийсь час видержати. Але гірше було тим, які не могли зовсім нічого взяти з собою. Бували випадки, що люди примирали з голоду.

Сонце хилилось до заходу, як над нами перелетіли два ворожі літаки. Вони скидали над лісами летючки. За якийсь час одна з них була вже в наших руках. З зацікавленням беремося до її читання. Це було звернення до відділів УПА. Польський червоний уряд закликав усіх повстанців здавати свою зброю і голоситися до найближчих польських команд. Хай повстанці, мовляв видадуть або постріляють своїх командирів — і всі провини будуть їм прощені. Наприкінці летючка закликала поспішати, бо речинець короткий. Після цього реченця, говорилося в ній, не буде вже пощади нікому.

Ще не скінчили ми читати летючки, як вояцтво порскнуло сміхом, перемішаним вигуками глуму і погорди до червоних «покровителів».

— Хай прийдуть! — говорили повстанці. — Хай спробують! Що ж, ми все чекаємо — дорога до нас теж вільна.

На поляні збивалась чимраз більша гурма бійців. Летючок появилось уже багато, так що кожний міг уже мати «свою».

— Нічого, хай скидають щодня! — говорили декотрі з завзятих курців. — Будемо мати в чім крутити цигарки.

Чималий гурток підстаршин і бійців стояв біля густих молодих яличок. Там теж жваво читали летючки, а після цього розгорнулась балачка про їх зміст.

— Диви брате, шляк би їх трафив! Хоче голота, щоби ми своїх командирів постріляли! — нервувався якийсь голос. — Гади прокляті! Вони думають, що в нас буде так, як в їхньому підпіллі. О, брате — ще довго ні! Я сьогодні мав би свого командира стріляти? Я, старий партизан? Третій рік, як я в цьому відділі. Разом ділили долю і недолю, разом, рам'я об рам'я, в кожному бою, і то все в першій лінії. . . А тепер мав би я його стріляти? Це нечувана річ. На таке можуть піти тільки ті, які це оголошують . . .

Всі розмови припинились, коли бунч. Соколенко дав наказ приготовитись до збірки. Незабаром весь відділ стояв півколом у трилаві. К-р Байда звернувся до всіх з промовою, темою якої був зміст летючки. Атмосфера при цій збірці була вільна, і тому повстанці просто сміялися з наївної відозви польського червоного уряду. Кожний з нас добре здавав собі справу з того, що все це — підлий підступ і блеф.

Після к-ра Байди заговорив до вояків і я. Питав, чи хтось хоче звільнитися з відділу, але охочих не було. Жартома запропонував стріляти командирів, але у відповідь гримнуло:

— Не діждуть собаки! Плювати нам на ворожі заклики! Я закінчив словами, що, скільки в нас буде сил, будемо воювати разом, а в потребі спільно наложемо головами. Всі, задоволені, розійшлись.

День добігав до кінця. Сонце вже заховалося за горами. Наказую бунч. Соколенкові вибрати 12 вояків, які мали б тільки автоматичну зброю. Незабаром усі вони стояли в лаві. Передаю командування над цією групою ст. віст. Оленеві з П. Ж. Всі ці вояки були в мундурах ВП. Від к-ра Байди Олень дістав окремі доручення. Вертаючи назад до відділу, група мала купити м'ясо в польському селі Рудавка біля Бірчі. Якби вона нас не знайшла в нашім терені, то мала прибути в оперативний терен к-ра Бурлаки, а там уже нав'язати зв'язок з нами. З'ївши по кілька печених картоплин, група зголосила про свій відхід і рушила в путь.

В досить глибокому потоці кухарі варили вечерю. Цим разом уже саму бараболю, бо м'ясо нам вийшло і в цьому лісі ми більше своїх маґазинів не мали. А тим часом на поляні було досить гамірно. Деякі гуторили, інші притишеним голосом наспівували пісень. К-р Байда висловив думку, що завтра рано нам треба буде перекинутись над Кузьмину. Вирішуємо, що теперішній наш постій може бути розконспірований і тому мусимо звідси вибратись. Устійнюємо, що, поснідавши рано, підемо шукати іншого місця.

Зв'язкові нанесли свіжого чатиння і постелили на землі леговище для почоту. На простелені на чатинні коци лягли к-р Байда, к-р Лагідний, д-р Шувар, виховник Зорян, бунч. Соколенко, я і зв'язковий Перець, Крик і ще дехто. Ніч була дуже тепла. З вечора ще світив місяць, а тепер між гіллям дерев поблимували зорі. Спати не хотілося, тож пішли розмови. Теми були різні: згадували минулі бої і пригоди, обговорювали теперішні обставини...

Кухарі принесли вечерю. Картопляні книдлі або «шрапнелі», як їх називали повстанці. Попоївши, повстанці клалися спати. Ще дехто гомонів, але незабаром сон склеїв очі і над табором зависла тишина ...

Над ранок наказую скріпити стежі й підслухів. Крім того, на означених місцях виставляємо застави, які на день стягнемо. Решта вояків залишається на місці. Не знаючи, що принесе з собою наступний день, не заряджуємо ранньої зорі. Хто виспався, вставав, хто ні — спав, скільки хотів. О 8 годині кухарі принесли на поляну снідання — таке саме, як і вечеря.

Саме закінчили ми снідання, як від сторони с. Ляхава повернулася стежа і зголосила, що з присілка Ропа (с. Брижава) в напрямі с. Ляхава перемаршувала група ВП на 70 осіб. Відразу після цього заряджую в таборі гостре поготівля.

— Будемо мати бій, і то обов'язково, — сказав бунч. Соколенко. — Я мав поганий сон, який ворожить, що буде бій, але для нас він закінчиться добре.

— Ну, то все гаразд, — жартував я. — Хай скорше снідає стежа, бо зараз виходимо з цієї «шийки» в глибину лісу.

В ту саму мить прибігла друга стежа від сторони присілка Кам'янки і сповістила, що на віддалі 150 м. скорим темпом посувається в нашому напрямі розстрільна ВП.

Ситуація була досить погана. Для того, щоб розгорнути відділ для оборони, місце було добре. Алеж до вечора ми не мали б змоги вдержатись тут. Тому конечно треба було вириватися звідси пробоєм. Але виходити пробоєм означало наразити себе на великі втрати.

На довге роздумування не було часу. Треба було діяти, і то якнайшвидше. Хапаю свою машинову пістолю і командую:

— Друга чота — розстрільна! За мною бігом вперед! Решта залишалася в резерві.

Разом з к-ром чоти Іменним біжимо вперед. На бігу вся чота розчленовувалась. Пробігши понад 50 м., ми опинились у місці де «шийка» лісу ставала ширшою. Я хотів розчленувати ще третю чоту, залишивши в резерві тільки першу, але спереду почулась польська мова: «Прендзей! прендзей!» — На становища! — даю команду.

Всі прилягли. Кожний на швидку руч маскував себе, чим міг. Ліс у цьому місці був досить рідкий, але, на щастя, наші становища були легенько під горбок, так що ворог міг нас завважити щойно з віддалі яких 15 метрів. Обидві чоти, які зосталися в резерві, вже сяк-так себе впорядкували. На те, щоб розгорнути їх до бою, не було місця. Лежачи в резерві, вояки й так були надто скупчені.

— Стріляти тільки на наказ! — подаю команду по лінії другої чоти.

Лежав я біля бул. Чумака і ст. віст. Смика, завзятого старого кулеметника, який вмів орудувати своїм кулеметом, немов пером.

— Ну, сьогодні треба їм, гадам, справити добрий баль, — заговорив Чумак.— Замість наших командирів будемо стріляти їхніх.

Нараз виринула густа розстрільна ворога. Всі вояки — молоді, здорові як дуби. Посередині ішов скорим кроком досить молодий польський поручник. — Вже чи ні? — запитав Чумак.

— Ще ні, — відповідаю йому, а сам не зводжу очей з польського старшини. — Смик, дивися, отой бльондин — старшина. Вогонь!

Вмить зчинилось пекло. Командир ворожого відділу тільки замахав руками і разом з іншими повалився неживий на землю. Після цього на кілька секунд усе втихло. Клякаю на коліно і оглядаю поле бою. — Вперед! Бігом!

Немов лявіна, рвонули повстанці. Говорю собі, що виграш буде наш, бо маю змогу розгорнути всі чоти- Подаю руками знак резерві, і за кілька секунд усі чоти вирівнялись у бойовій лінії.

Нараз на нашому правому крилі залящали кулемети. Це розбитки першої ворожої лінії, які розбіглись по лісі, почали нас обстрілювати з крила. А тим часом передні розшуки, яких ми вислали наперед, сповістили, що на нас наступає друга ворожа лінія.

— На становища! — і все падає на землю, квапливо маскуючись.

— Тут уже буде тяжче пробитися так скоро, як у першій лінії, — відізвався к-р Лагідний.

Висловлюю надію, що, може, ні, бо ворог, мабуть, не припускає, що ми пробилися так скоро. Мабуть, думає, що ми зчепилися з його першою лінією, і тому поспішає на поміч своїм.

І справді — стало ясно, що друга ворожа лінія поспішає на допомогу першій, не знаючи, що ми вже її розбили.

— Увага! Не випускати ані одного набоя на дурно! — попереджаю ще раз по лінії.

На становища 3-ої чоти ворог наскочив найперше, і вона змушена була відкрити вогонь. Рівночасно на всій лінії зчинився гураґаннний вогонь. Перестрілка яких 15 хвилин. Ворог дістав скріплення і рушив до атаки. — Приготовити ґранати! — даю наказ. Секудна-дві і два пронизливі свистки дали повстанцям знати, що прийшов час на ручні ґранати. Глухі вибухи сколихнули всією околицею. Серед густого диму, який душив нас своїм чадом, почули ми крики, стогони, плач, прокльони.

Але ворог теж не дармував. Він засипав нас густим автоматним вогнем і своїми ґранатами. Але і цим разом нам щастило. Ми розташувались на маленькім узгір'ї, а ворог був трохи нижче від нас. Його кулі і ґранати нас зовсім не разили.

Кличу до себе к-ра Лагідного і виховника Зоряна:

— Виховнику — до першої чоти, Лагідний — до другої! Як буде два свистки, то це знак до ґранат. Три свистки — це бігом вперед. Зчинити великий крик, щоб вони думали, що нас багато. Ясно?

— Так є! — відповіли обидва.

— Отже до діла, друзі. Я з к-ром Байдою залишаюсь біля другої чоти.

Ворог не припиняв свого кулеметного вогню.

— Ну Громенку! Спішись, пане-брате, щоб не було запізно! — наглив к-р Байда.

Приклякаю знову на коліно і оглядаю становище. Довго не надумуючися, дму два рази в свисток. Знову сколихнув повітря вибух кільканадцяти десятків ґранат. В цей момент від чотового Залізняка прибіг зв'язковий і зголосив, що цю чоту почали обстрілювати ззаду. Там на правому крилі ворог уже почав їх оточувати. Вкладаю в рот свисток і видаю три гострі свистки- Гуркітню кулеметів, розриви ґранат і зойки поранених перервало могутнє повстанське «слава», разом із свистами. Годі описати цей момент. Здавалося, що гори разом з лісами перевертаються.

— Вперед! Вперед! — командували всі командири. Повстанці, з позатиканими за пояси шапками, з розкуйовдженими чупринами, гналися вперед, немов розлючені леви. Пробігали полем, густо застеленим ворожими трупами. Ті з поляків, які залишилися в живих, панічно втікали, губили торби з амуніцією, шапки тощо.

— Забрати зброю і амуніцію!

Утікаючих повстанці брали з коліна на мушку.

Щоб якнайшвидше відв'язатися від ворога, відділ налягав на ноги. Сонце вже підійшло до полудня і пекло, немов навіжене. Кожному з чола котився піт. Від поту промокла вся одежа.Ми мали трьох поранених і бракувало нашої стежі з п'ятьох чоловік. Вона не встигла долучитись.

Нараз, знову таки з нашого правого крила, заграли кулемети. Ворог напосідав і хотів спровокувати нас на чоловий бій.

— Притримувати їх вогнем! — даю наказ по лінії. — Ей, Макар! Давай ґранатомета! Я й забув про нього. Махай з ним до третьої чоти!

Наказую відділові маршувати вперед. Хоч і під ворожим обстрілом, але таки посуваємося. В цей час, один по однім, розляглися два вибухи стрілен ґранатомета. Це повстанець Макар на правому крилі бив по переслідуючому нас ворогові. Після цього постріли затихли, ворог погоню припинив. Зробив він це, мабуть, з певним наміром.

Посуваючися лісом, ми наблизилися до доброго горбка, що через нього або попри нього нам треба було перейти, якби ми схотіли дістатися до більшого лісу. За яких 70 метрів від цього горбка відділ нагло дістав сильний автоматичний вогонь. Відразу всі залягли. Довелося плюнути з пересердя. К-р Байда витягнув хустку і обтирав з лоба піт.

— Напосілася на нас голота, — заговорив він стурбовано. — Аж на третій лінії взяли нас.

— Нехай їх шляк трапить! — вирвалося мені. — Хвилину відпочинемо. Треба зорієнтуватись, де вони мають найбільші опірні гнізда.

На мою гадку, цей горбок треба було нам здобути і посадити там один рій з двома кулеметами і кількох автоматників. К-р Байда погодився з моїми думками:

— Спробуй, — сказав він. — Якщо тут не дасться, то треба буде на них вдарити з нашого лівого крила, бо там їхній вогонь найслабший.

— Перше спробую тут.

Раптом кілька ворожих ґранат розірвалося відразу ж перед нами. На щастя, нікому нічого особливого не сталося. Тільки чотовий Іменний дістав кілька відламків у задню частину тіла. Рани були легкі. Він ходив собі на повний ріст по лінії, не зважаючи на ворожий вогонь. Стрілянина дедалі сильнішала. Прикликаю до себе Макара і разом з ним

прибігаю на середину лінії проти гори. Тут лежали два рої. — Калини й Лози.

— Ну, хлопці мої! — сміючися, звертаюся до вояків. — Цей горбок треба буде прибрати в свої руки. Допоможе вам ґранатометом Макар.

— Все в порядку! — відповіли молоді і завзяті командири роїв.

— Вйо, Макаре, давай! — наказую Гранатометникові. — Тільки цільно, по верху «груника»!

Калина й Лоза готувались до атаки. В цей момент підбіг к-р Лагідний, і я передав йому команду над двома роями.

— Якщо будете вже на горі, то розклинуйте ляхів на дві половини, а тоді ми рушимо з боків. Ясно?

Дивлюся на годинник — пів до дванадцятої. Принаглюю групу. А тим часом Макар вдало обстрілював з ґранатомета горбок, на якому окопався ворог. Ворожа розстрільна на обох схилах гори, замаскована, мовчала. Мабуть, хотіли нас перехитрити, думаючи, що ми підемо відразу в атаку, і сподівалися справити нам «баль» — такий самий, який справили ми їм у першій і другій лінії. Ці ворожі хитрощі ми враховували і тому не пішли в атаку всім відділом.

Енерґійними стрибками, під охороною ожини, Лагідний підбігав з своєю групою до вершка «груника». Ще хвилина, і на ньому розірвалось кільканадцять ґранат, вкриваючи все курявою. На вершку вже господарювали повстанці. Розділивши групу на дві частини, Лагідний спрямував вогонь на ворога у двох напрямах. Між поляками зчинилася паніка. Такого «трюку» вони не чекали.

— До атаки! — наказую відділові і подаю три свистки.

— Слава! — загриміло довкруги, і повстанці рвонули стрибками до ворожих окопів. Але там уже нікого не було. «Богатеровє» розбіглися, немов барани. Вихованці сталінського прихвосня Бєрута показували своє бойове вміння.

— Наліво! — спрямовую нашу розстрільну. — Скорше, хлопці! Ще кілька хвилин, і зможемо зовсім відв'язатись.

Ще трохи побігавши за втікаючим ворогом, зупиняю повстанців. Кожний був мокрий від поту. Декому позасихала на устах піна. Всі були спрагнені. Хочу подумати про кількість ВП в сьогоднішньому бою, але на це нема часу. Треба маршувати далі. Висловлюю думку, що було, мабуть, більше, ніж у Борівницькому лісі.

Попереду маршує перша чота, потім охорона поранених, далі друга чота, а за нею третя, яка мала давати забезпечення. Ззаду половина третьої чоти к-ра Залізняка розгорнулась у розстрільну, а половина ішла стрілецьким рядом. По якомусь часі ВП очуняло і почало далі робити за нами погоню. Не дивно — їх гнали старшини НКВД! К-рові Залізнякові знову довелось завзято відбиватися від ворога. Відв'язавшися від нього, відділ відступав дальше. По якомусь часі ми скрутили направо в комплекс Кузьминського лісу. Постріли затихли.

Шоса Бірча-Сянік, через яку думали ми пробратися на другу сторону, була обложена ворожим військом. Крім цього, по ній їздили панцерні авта. Не було іншої ради, як піти в глибину лісу на горбок і зайняти кругову оборону. Так ми і зробили. Незабаром почали над нами кружляти ворожі літаки.

Припускаю, що до вечора доведеться ще повоювати, тому наказую відділові окопуватись. А тим часом санітари з д-ром Шуваром робили пораненим перев'язку. Питаю бунчужного про наші втрати, але виявляється, що, на диво, вони дуже малі. Маємо вісьмох поранених, які проте можуть маршувати; крім того, п'ятеро вояків із стежі не встигло долучитись до відділу. З такого становища виявив своє задоволення і к-р Байда.

З недалекого потоку принесли води. Кожний був виснажений і мав шалену спрагу. Дві години безупинного бою зробили своє. Тепер, окопавшись, повстанці відпочивали. До вечора, однак, було вже спокійно. Командний склад перевів нараду.

В міжчасі я закликав до себе референта господарки, який мав у цьому лісі 20 захованих літрів меду.

— Друже Кум! — звертаюся до нього. — Підіть з кількома вояками і принесіть той мед, бо не маємо що дати їсти пораненим, та і всі здорові зголодніли.

Група повстанців на чолі з Кумом відійшла і за годину повернулася з медом.

Проблема харчування ставала щораз пекучішою. Вертатися в ті ліси, де знаходилися наші маґазини, було б завеликим ризиком. Ворог уже щось знав про них і бльокував ці місця. Нам треба було вийти з цього лісу, і то найнепомітніше, бо за даними розвідки весь цей комплекс ВП брало в обкруження. Рішаємо перекинутися ввечері в ліс над Сільною Тирявою — Крецівською Волею.

10. За насушним хлібом

Як тільки смеркло, відділ рушив у дорогу. Подаємося в напрямі присілка Ратне (с. Добра), бо там треба нам буде перейти головну дорогу, на якій весь час швендяється ВП. Вийшовши на край лісу, задержуємось. Тут було багато свіжих, глибоких окопів. Околицю освічував місяць, що його час-до-часу закривали малі хмаринки. З глибини лісу доносилися крики пугачів. Якось сумно і недобре стало на душі...

Дорогою з Доброї Шляхецької до Крецова переїжджали час-до-часу валки ворожого війська. Висилаємо стежу, щоб вона добре дослідила дорогу. Решта вояцтва розляглася на землі і відпочивала. Висилаю також кількох вояків на зв'язок до санітарного пункту. Через них районовий референт господарки Кум передає для хорих трохи меду.

По поверненні стежі зближаємося до дороги і за наказом перебігаємо її розстрільною. Потім зупиняємося в глибокому потоці, що дає добре закриття. Цим потоком виходимо в присілок Крецівської Волі і по тяжких трудах, вже за білого дня добиваємось до лісу Тирява Сільна - Крецівська Воля. Голодний і змучений відділ відразу кладеться спати.

По полудні нависли над нами хмари. Почав падати краплистий і густий дощ. Зчинилася громовиця. Над вечір лити перестало. Інтенданти беруть з кожного роя вояків і відходять на присілок Крецівської Волі по картоплю.

З к-ром Байдою радимося над тим, що маємо починати. Він дає пропозицію перерейдувати в Карпати, бо там, може, нема такої сильної бльокади, як тут. Зустрінемося з тамошніми відділами і при їх допомозі пов'яжемося з к-ром тактичного відтинлу Реном. Він напевно вже матиме нові накази вищого коман-дування для всіх відділів. Думка к-ра Байди мені подобалася, але я додав до неї доповнення: щоб туди добитися, нам треба витратити принайменше три ночі, а проблема прохарчування відділу стає дуже трудною. Там будемо мати до діла з чужим тереном, на якому мій відділ не оперував, тож звідки черпати харчі? Щоб, добившися до інших відділів, посилати людей до наших маґазинів, нема навіть мови. Висилати їх звідси - теж недоцільно, бо втратимо мінімум дві ночі, а нам чекати на одному місці теж неможливо. Висуваю думку, що може б нам перейти на той бік Сяну, вступити до першого-ліпшого польського села і зареквірувати харчів на яких 2-3 дні. Очевидно, за них треба буде подвійно заплатити. Тоді поза містом Сянік зможемо добитися в Карпати. Хоч і ризиковним буде цей крок, але все таки краще йти так, ніж пустими українськими теренами, де напевно всі ліси і села забльоковані і де наше просування буде з боєм у голоді.

К-р Байда з моєю думкою погодився, тільки наказав, щоб швидше готовитися до маршу, бо ще цієї ночі нам треба буде перекинутися до лісу «Солонне». Крім цього, наказав вибрати людей, які відійшли б на зв'язок до Бурлаки та інших командирів. Після вечері ці люди мають бути готові до відходу. Долучившись до к-ра Бурлаки, вони там і залишаться.

Тим часом над лісом заліг уже порядний туман. Кухарі взялися до варення бараболі. Інші заліплювали діри в баняках. Ці баняки зазнали у вчорашньому бою найбільше ран від ворожих куль. Кухарі сердито лаялись, бо що заліпиш одну діру, то в другій глина відлетить. З тяжким трудом, а таки вдалося зварити сяку-таку вечерю, якою треба було заспокоїти голод хоч частинно.

Біля окремого вогню порались санітари біля поранених. Троє з них мали тяжкі рани. Ст. віст. Гудимові перервало на правій руці дві жили, віст. Назарові зачепило праву легеню, а ст. стр. Каштанові перебило кість вище ліктя. До санітарного пункту вони відходити не хотіли. Я носився з думкою все таки залишити їх у санітарці, але в районі пров. Ігоря.

О годині 23,30 відділ був уже готовий до відмаршу. Зв'язкові до відділу Бурлаки вже відійшли, тож і ми рушили з місця свого денного постою. Йдемо в напрямі Солонного лісу, що простягається між селами Тирява Сільна - Семушова - Голучків - Тирява Волоська - Ракова - Пашова.

Марш був тяжкий. Розмокла земля наліплювалась до взуття і додавала тягара. З краю лісу висилаємо стежу, щоби перевірила дорогу Тирява Сільна - Семушова - Голучків. З-за хмар виринув місяць і освітив місцевість. Відділ був на горі, з якої було видно, як у глибокій долині простягалася з заходу на схід дорога. Біля неї пливла річка, над якою навис тепер туман.

«Ой, вийшов місяць із-за хмари
І всю долину освітив,
А, освітивши всю долину,
Він знов за хмари заходив . . . »

Це якийсь тенор наспівував тихенько пісню, яка так пасувала до краєвиду.

- Чи то ти співаєш, Грабе, чи то так тобі в шлунку гуде? - іронізував над співаком його товариш. - Ех, брате, дав би тобі кілька печених бульб, але, правду кажучи, сам не маю.

Повернулася стежа і зголосила, що дорога вільна. Глибоким потоком відділ рушив дальше. Перейшовши дорогу, ми вийшли на семушівські поля. Праворуч від нас лежало село Тирява Сільна. Тут була копальня нафтової ропи, в якій і тепер блимало світло і стукали машини.

Добившися до краю лісу, відділ задержався. Наказую вислати кількох повстанців до с. Семушова, щоби принесли бараболі, яку ми могли б ще до ранку зварити. На жаль, вояки повернулися впорожні.

- В цілому селі не знайшли ані одної бульбини, - доповів бул. Ґонтар. - Мабуть, червоні поляки все повивозили.

- Нічого, хлопці! - заспокоюю вояків. - Хай тільки зійде сонце. Тут повинні бути гриби. Поживемо день грибами.

Світанком відділ подався далі. По дорозі повстанці збирали гриби, яких, на щастя, було тут досить багато. Зайшовши в глибину лісу, відділ заквартирував на догідному для оборони місці. Але, на нашу біду, тут ніде не було води. Іти на край лісу і розкладати там вогнища було неможливо, бо по полудні приїхало до Семушкової і там заквартирувало ВП. Тому довелося нам до вечора переспати, нічого не ївши. Я сказав, що взагалі доведеться нам перебути ще одну ніч і день без харчів і щойно в польському селі Ліпша, може, щось зорганізуємо. Поляки цього села награбували по українських селах багато майна. Після цього перекинемося за Сян і там матимемо змогу трохи підкріпитись.

Повстанці розуміли ситуацію, і тому не було чути від них жадних нарікань. Для ранених залишилося ще трохи сухарів та топленого масла. Це була остання, «залізна» порція д-ра Шувара, яку він спеціяльно для них тримав.

5 червня відділ заквартирував між польськими селами Ліпша - Дембна. Був гарний літній день. В селах обходили свято - латинське Боже Тіло. По костелах дзвонили дзвони. Віруючі разом із ксьондзами робили обхід костелів. Над ними повівали хоругви і зносився спів: «О, злітуй сен над намі . . . »

Змучені цілонічним маршем, повстанці спали твердим сном. Коли не рахувати тих, які виконували службу забезпечення відділу, то не лягали спати тільки к-р Байда і я. Розклавши теренові карти, ми обмірковували наші ближчі і дальші марші і зв'язані з ними пляни. Кидаю перебіжний погляд на к-ра Байду і стараюся уявити собі, як виглядаю я. В нього глибоко запалі очі, лице змарніло і почорніло, а уста потріскали від спраги і спеки. На обличчі - журба.

- Тільки через цей комплекс лісу буде найкраще нам переходити, - відзиваюся по довгій мовчанці, показуючи пальцем на зелену пляму карти. - Ворог ніколи не подумає, що ми зважились на таке ризико, Найгірше з харчами. Але лягаймо продріматися трохи, бо я вже ледве сиджу, а там щось надумаємо.

Зв'язковий попросив нас на приладжене леговище, і ми незабаром запали в глибокий сон.

Сонце піднялось до полудня і пекло немилосердно. До Сяну наблизилась гурма дітей і, розібравшися, з криком і вереском скочила в воду купатися. Шосою Сянік-Мриголод час-до-часу проїжджали вантажні авта з військовою охороною, підносячи велику куряву. Коло 4 години по полудні на гостинці залунав сміх молоді, яка проходжувалася сюди й туди. Потім весь гурт подався до с. Дембна. Звідти почала доноситись музика. На якомусь подвір'ї, в тінях розлогих каштанів та акацій, танцювала польська молодь, захоплена ритмом музики, вдоволена з гарного дня, рада з своєї юности.

- Пані вибєрайон. . . Пара за парон. . . Панна Геля провадзі... - горував сильний голос якогось розпаленого молодця.

- Ууу... А шляк би тебе! - зірвався з місця роєвий Рубач. - Друже командир! Дозвольте мені загостити туди з моїм роєм! Хоч би не вигукували так і не дразнили чоловіка, коли йому кишки марша грають.

- Що вони вам, друже Рубач? - стараюся його заспокоїти.

- Ми до них нічого не маємо. Хай танцюють, поки змога. Сьогодні танцюють, а завтра будуть плакати та проклинати свою долю. Це ж засліплена маса, яка не бачить, що довкруги їхніх ший щораз дужче затягається петля.

Сонце схилилось до заходу. Повстанці носили з потічка воду і милися до половини. Потім мочили ноги. Дехто голився, а ще інші очищали білля від усякої погані. Щойно тепер можна було помітити на людях наслідки триденного голоду! А проте настрій між ними був добрий. І нічого в ньому не було штучного, силуваного!

- Хлопці, мені треба кількох охотників! - відзиваюся до гурту вояків.

Зголосилось понад половину відділу. Стільки я не потребував. Цілком вистачало десятка людей. Закликаю до себе бул. Петю і наказую йому взяти зформовану групу повстанців і піти з ними в долішній кінець села Лішна.

- В цьому селі є половина худоби, зрабованої в українських селян у час виселення, - пояснюю йому. - Ви підете в село, і в кого є чотири штуки худоби, в того заберете по одній. За кожну штуку заплатите по 3000 зол. - з тим, що кожний господар, у якого будете купувати, мусить обов'язково підписати вам квит на гроші. Польська пропаґанда не сміє мати підстав, що ми грабували. Мусите добре уважати, бо в селі е якась частина ВП, а також квартирує ОРМО. Щоб вам не довелося залишити всього по дорозі! Вірю, що впораєтеся якнайкраще. Все ясне?

- Так є! - гримнув закаблуками ройовий, навіть оком не моргнувши.

Додаю йому ще, що відділ перейде в ліс по другій стороні ріки. Переправа буде тривати досить довго, тому ми почнемо її зараз же. Петя з групою має долучитись до нас. На нього чекатимуть зв'язкові на краю лісу. Після цього бул. Петя зголосив свій відхід.

Наказую вислати на другу сторону ріки підслухів, які мали б зголошувати про те, що діється на шосі. Переправа відділу не сміла бути поміченою абсолютно ніким. Петя мав звернути увагу ворога на Солонний ліс, і тим самим відділ дістав би змогу маршувати поміж польськими селами в карпатські ліси.

В повітрі було дуже душно. Кожному до тіла прилипала сорочка. Повстанці відчували більше або менше ослаблення. Поранені чулися досить добре. Трохи гірше було тільки з стр. Каштаном. Його рука сильно спухла і докучав йому сильний біль. Але мужній повстанець навіть не кривився. Ніхто не чув від нього нарікань.

З недалекого села Дембна далі доносилися вигукування гуляючої молоді і звуки танґа.

- Буде дощ, - сказав д-р Шувар. - Аби тільки після такої спеки не було тучі або слоти. А то протягом трьохчотирьох тижнів можемо мати поважну кількість босих вояків.

- Безперечно, це було б дуже погано, - відізвався о. капелян Кадило. - Але я тепер думаю про інше. Мені просто дивно, як цей Каштан терпить. Направду подивугідна твердість ...

- Тррр. o. - нагло перервав його мову кулемет у селі Лішна.

- О, мабуть, наших завважили! - сказав бунч. Соколенко. - Щоб, до лиха, яких утрат не було! .

До першого кулемета приєдналося ще кілька, а одночасно мчали вгору червоні і білі ракети. Стрілянина дужчала. Я чомусь був тієї думки, що з нашою групою все в порядку. Прислухаючись уважніше, ми почули, що ніхто не відстрілюється. Значить, наших не завважили. Вони напевно вже в лісі. Стріляє тільки ворог. Потім на якусь хвилину затихло. В місці, де була забава, музика вже не грала, молодь не вигукувала- По всьому селу лунали свистки, трубки, крісові постріли. Алярм. В Ліпшій знову заграли кулемети й автомати. Їм відповідали постріли в усіх надсянських польських селах. Виглядало так, неначе зчинився величезний бій.

Саме цього нам і треба було. Завтра будуть ганятися по Солонному лісі, немов пси, думаючи, що ми там, а ми тим часом будемо сидіти тут. Як прийде Петя і щось приведе, то підтягнемося в глибину лісу, може, ще вдасться до ранку щось зварити.

Стрілянина не вгавала. А за якої півгодини прибув до нас і бул. Петя з усією своєю групою, яка вела з собою три штуки худоби.

- Чи бачив вас хтось при переході ріки і гостинця? - ставлю йому питання. - Це найважливіше.

- Ні! - відповів задоволено Петя. - Все в порядку.

- Добре є! - відізвалися разом о. капелян Кадило і д-р Шувар. - А тепер розкажіть, як там було.

- Нічого особливого, - відповів Петя. - Командир добре передчував, коли послав нас саме в долішній кінець села, бо в горішньому повно ВП. Підійшовши під першу хату, ми відразу ж дізналися, що в селі є 150 польських вояків. Селяни не догадалися, хто ми такі. Думали, що ми - вояки з ВП. А коли ми їм сказали, що ми повстанці, то вони почали квапливо питати, що нам потрібно. Просили, щоб ми швидше виходили з села, бо боялися, щоб ми не перестрілися в селі з ВП. Грошей за худобу ніяк не хотіли брати, але я не був фраєр. Заплатив, а тоді кажу: «Покажіть, дядьку, документ і тут, на квиті мені підпишіться». Таким чином дістав підписи. Крім цього, добув трохи хліба, масла і молока для поранених. Щойно тоді, як ми були вже на краю лісу, хтось доніс до ВП, що ми в селі. Для нас була сприятлива обставина: в селі влаштовували забаву, і все там танцювало. Як дійшли ми до краю лісу, ВП почало стріляти. Думаю собі - жарнути вам, гади, але потім роздумав. Шкода набоїв. Ходім, кажу, хлопці скорше, бо там нас чекають. Ще не знати, як далеко доведеться нам сьогодні маршувати.

Після розповіді Петі і після того, як його група трохи відпочила, наказую рушати- Але тепер довелось нам послуговуватись тільки картою та компасом. Це вже були зовсім чужі для нас терени. Ніхто з нас тут ногою ще не ступав.

Далеко на заході почало гриміти і блискати. Незабаром небо вкрилося густими хмарами. В лісі стало дуже темно, і тому ми були вимушені посуватися дуже помалу. Вояк вояка тримався за спину, «щоб не загубитися». Відділ маршував до самого світанку. На постій зупинились ми на вершку якоїсь гори. Вояки відразу взялися за різання худоби. Щоб якнайшвидше заспокоїти голод, який занадто вже допікав, почали насамперед варити кров- На жаль, близько нас не було води, тому варення м'яса відклали ми на вечір.

Наповнивши сяк-так шлунки, відділ відпочивав. Досить часто перепадав дощ, але по полудні перестав. З міста Сянока доходив до нас гуд моторів вантажних автомашин, а з Солонного лісу доносилися глухі розриви мінометних стрілен. Значить, ВП робило там облаву. Треба гадати, безуспішно!

- Але які ж вони запальні! Як до свого «краков'яка», - сміявся дотепний кулеметник Слива. - От будуть собі голови сушити, коли нас там не застануть.

О годині 6,30 наказую розкладати вогнища і пекти м'ясо. По воду треба було йти далеко, тому не хочу витрачати забагато часу. Повстанці того тільки й чекали. За хвилину палахкотіли великі бездимні багаття, а кожний вояк, настромивши добрий кусок м'яса на загострений патик, смажив його на вогні. Обертав його на всі боки, щоб трохи припеклось, і починав їсти, вкладаючи тим часом у вогонь другий шматок.

- Живемо, як культурні татари, - знов озвався Сли-ва. - Обсмалиш, припечеш і давай - як бузько жабу! Тільки слинка котиться. - А звертаючися до сусіда, який, присівши біля нього, теж пік м'ясо, сказав: - Ти, хлопе, так довго не тримай його в вогні. Бачиш, як лій стоплюється. Шкода!

- Таж сирого не їстиму! - відповів сусід.

- Алеж лій, чоловіче, лій! Чи ти знаєш, що то є лій?

- Ну певно, - це коров'ячий смалець.

- Так, так. А тепер, «коров'ячий дідо», їж скоро, бо отот відмарш буде, то їстимеш зовсім сире.

Подібні розмови, дотепи і жарти можна було чути біля кожного вогню. Здавалося, повстанці уже забули, що ще кілька годин тому вони були зовсім ослаблими фізично.

Почало темніти. Вечерю закінчено. Наказую готуватися до нового відмаршу. Сьогодні маємо непомітно перескочити через гостинець Сроге-Фалєювка і перейти в ліс над с. Костаровце. Повітря знову стало душним і парким.

З картою і компасом у руках ішов я на чолі відділу. Мандрувати довелосся нам цілу ніч. Уже ранком зайшли ми в ліс над с. Кустаровце. Всі були дуже втомлені. Ледве волікли ногами. Коли ми зайшли в глибину лісу, я наказав виставити сильне забезпечення. Решта повстанців відразу поклалася спати.

Десь кого 10 год. ранку почав падати сильний дощ. Він перешкодив дальшому спанню. Тоді кожний рій зробив собі з палаток шатра, і під ними повстанці прокуняли до вечора. Про нормальне спання не могло бути мови. Над вечір дощ трохи перестав. Кухарі взялися за варення м'яса, яке ми несли з собою.

Коли добре стемніло, відділ був уже готовий до відмаршу. Дійшовши до краю лісу, ми задержались, а я, командир Байда і охорона з ПЖ подалися на горбок, щоб оглянути терен. По долинах була густа мряка, і годі було щонебудь бачити. Тільки в напрямі с. Одрехова мерехтіли світла. Розклавши карту і присвічуючи собі батерійною лямпкою, остаточно визначаємо наш маршрут. Найкраще виглядало, щоб перетяти штреку і податися попри с. Пакошівка, потім попри с. Дудинці - і в Дудинський ліс. Маршувати до нього доведеться до самого ранку. Хоч він і малий, все таки, може, вдасться нам у ньому пересидіти. До Одрехівського лісу нам ніяк не пощастило б дістатися, бо дорога мокра і маршувати було б тяжко.

- Напрям добрий і поважних перешкод не повинно бути, - закінчив нараду к-р Байда. - Ну, ідемо! Шкода часу.

Переднє забезпечення, діставши напрям і вказівки, рушило вперед. За ним рушив і відділ. Перейшовши залізницю, ми вийшли на великі сіножаті. Тут була висока трава. Щоб не робити великого сліду, наказую маршувати широкою розсипною. Перейшовши луки, ми вибралися на польову доріжку, яка вела до с. Пакошівка.

Знову почав падати дощ. До взуття прилипало болото і відривалось від нього великими клаптями. Марш з кожною хвилиною ставав тяжчим. А дощ неначе сказився - лив, як з відра.

- Коли б хоч поранені не промокли, - висловлюю вголос свої думки.

- Ні, не промокнуть, - відповів зв'язковий Перець, який разом з Криком не відступав від мене ні на крок. - Мають по дві палатки, ґрунт, що Каштан добре чується. Каже, що рука так дуже вже не дошкулює йому.

- Ну, то слава Богові! Сердега, стільки натерпівся! Алеж і твердий він на біль!

Перед с. Дудиньце відділ спинився. Висилаю туди розвідку в польських мундурах. За пів години вона повернулася. В селі все спить. Нікого не зустріли. Навіть цивільної варти немає. Не дивота - ВП хвалиться, що всіх нас уже вибито; отже чуються спокійними, навіть варти не виставляють.

- Думаю, що ми зможемо тихцем перейти через село, - сказав я до к-ра Байди. - Дорога добра, паде дощ, ніхто нічого не почує. Обходити село - дуже погано, до того на полях збіжжя. Слід великий залишиться. А як нас хтось помітить, то заграємо «грека», що ми - ВП, і вони не зорієнтуються.

Дощ не переставав падати. Відділ рушив далі і безшелесно, як нічні духи, перейшов польським селом, яке преспокійно спало. За селом задержалися на кілька хвилин відпочити. Тут дорога вже була таки дуже погана. Болото чіплялося взуття цілими брилами, а сили покидали нас щораз відчутніше. Кожний з нас промок уже до нитки.

- Маршуймо далі, - наказав к-р Байда. - До лісу ще не цілий кілометр, а там запалимо вогні, і, може, вдасться сяк-так висушитись.

За пів години ми з тяжким трудом добилися до лісу. На сході вже світало.


Вип. 3,    осінь 2000    «Літопис»
При використанні наших публікацій посилання на журнал «Літопис» обов’язкове.
© «Форум дослідів історії УПА»

| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |