| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

Михайло Дуда ("Громенко"), сотник

У ВЕЛИКОМУ РЕЙДІ (3)
(Спогади)

11. Несподіваний бій

Зайшовши в глибокий потік, ми запалили вогні і почали сушитись біля них і пекти м'ясо. Дощ, на щастя, перестав. Над лісом навис густий туман, так що диму не було видно. Була неділя 6 червня 1947 року.

Цілонічний трудний марш дуже вимучив повстанців. Посушивши свою одежу, вони відразу ж клалися біля вогнів спати. День був хмарний і холодний. Повітря було насичене вогкістю.

Я і к-р Байда спати не лягали. Сівши біля вогню, ми розглядали карти.

— Чую, що не доведеться нам тут спокійно всидіти, - сказав я по довшій мовчанці до к-ра Байди.

- На якій підставі можеш таке говорити? - запитав він.

- Передчуваю. Аби тільки не зараз, бо це було б для нас фатальним. Кинь оком

на лісок, в якому ми тепер. Це ж яких 2 квадратні кілометри і ніяк не більше. А якщо дове-деться відступати, то треба буде йти чистим полем півтора кілометра. Коли б довелося воювати десь коло 4 год. по по-лудні, то було б ще пів біди, але гірше виглядала б справа, якби це сталося ще перед полуднем.

К-р Байда висловив думку, що, може, будемо мати спокій, хіба що нас завважили в селі. А проте додав: «І тобі, і мені треба трохи поспати, бо чорт його знає, як ще буде».

Мені починає докучати рука. Аби тільки біль не посилився, а то доведеться віддати комусь автомат.

Десь коло 3-ої по полудні ніхто вже не спав, бо було надто холодно. До голоду долучилася негода. Наше м'ясо вже скінчилось.

- Треба буде сьогодні знову послати за якимсь м'ясом, - завважив бунч. Соколенко. - При мені зосталося ще кілька тисяч грошей, тож не будемо їх квасити.

- Обов'язково, - кажу йому. - Якщо нас у цьому селі ніхто не завважив, то під вечір треба буде туди таки скочити. Нема ради...

Була 4 година по полудні. Нам треба було підтягнутись на край лісу, щоб оглянути терен і визначити трасу нашого маршу. Кажу бунчужному заповісти збірку до відмаршу. За кілька хвилин відділ був уже готовий. Вийшовши по пів-годинному марші на доріжку, яка провадила на південний схід, відділ спинився недалеко від краю лісу. Сюди доносилися співи і вигукування пастушків. По долинах то підносилися, то опадали на землю клуби сірого туману.

На всякий випадок наказую зайняти трикутник оборони і відпочивати. З долини знову почувся спів: «Як то на воєнце ладнє, кєди улан з коня спаднє. . .»

Договорившись з к-ром Байдою, що я піду на край лісу розглянути ситуацію, звертаюся до відділу: - Хто піде зо мною на край лісу? На охотника. Зірвались усі, як один. Бачачи це, д-р Шувар зареготав-ся своїм громовим голосом:

- О, хлопці-молодці! А з ким ми тут залишимося? Га? Файна то мені робота. Ви всі хочете йти з командиром, а ми тут хіба гриби будемо збирати, що?

Взявши трьох з ПЖ, свого зв'язкового Перця, к-ра Ла-гідного та вих. Зоряна, я, відходячи, зажартував:

- А в разі чогось - залягайте і періть, скільки влізе. Тільки вважайте, щоб нас не постріляти, коли будемо до вас долучатися.

До краю лісу нашій сімці довелось маршувати недовго. Тут ми зупинилися в густих корчах, щоб нас не завважили пастухи. Вони стояли гуртами біля своїх стад і в щось гралися або говорили. Біля них були пси.

З другої сторони, в напрямі с. Волиця, стояли дві малі хатини, біля яких також паслися великі стада різної худоби. Нашу увагу звернула більша кількість озброєних мужчин, які там стояли. Відклавши від очей далековид, передаю його Зорянові:

- Подивіться, друже виховнику, на людей, які стоять між тими двома курними хатками. Це ОРМО. Мають зброю і жовті опаски на рукавах.

Виходило, що ворог пильнує худоби, але це стояло в зв'язку, мабуть, з нашою появою в терені. Значить, нас уже «розшифрували». Група, яка стояла біля хат, нараховувала 23 особи.

Далековид ходив з рук до рук. Кожний хотів побачити «богатеруф», але раптом звідти, де ми оставили відділ, за-грали кулемети. Всі стрепенулись. Мені відразу пригадалась моя ранкова ворожба, що сьогодні без бою не обійдеть-ся. З пересердя, що мені захотілося йти на обсервацію, я го-лосно закляв. Негайно пустилися ми в дорогу до своїх. До відділу треба було добитися за всяку ціну. З готовою до по-стрілу зброєю біжимо в тому напрямі, де вже клекотів ве-ликий бій.

Нетерплячка гнала мене наперед. Поруч мене біг Перець з автоматом в одній руці і ґранатою в другій, к-р Лагідний і вих. Зорян; решта - за нами. Кожному з нас піт заливав очі. Я був дуже зденервований і кляв себе за те, що залишив відділ.

- Не журіться, друже командир, - заспокоював мене задиханий Лагідний. - 3 ними є к-р Байда.

Саме тому мені треба було чим скоріше добитися до відді-лу, бо я не смів перевантажувати його своїми обов'язками. Він і без цього мав досить своїх клопотів.

Мені йшлося про те, щоб устійнити силу ворога, а далі про те, щоб наші не відступили, втративши з нами зв'язок.

- Думаю, що будуть тримати оборону аж до вечора, - докинув вих. Зорян. - Мусять зачекати, доки ми не вернемося. Ви маєте з собою всі карти цього терену, і вже тому наші будуть змушені чекати.

А тим часом бій шалів. Ліс гудів від розриву ґранат і клекоту кулеметів. Як гарно було вслухатися збоку в цю пекольну музику!

Вже було чути крики наступаючого ВП.

- Напшуд, перунє ясни! Гура! Гура!

Але це «гура» заглушили розриви ґранат, - мабуть, з нашої сторони. І на хвилину все затихло. Тільки шум та лоскіт покотився по лісу. Недалеко від нас залунали зойки і прокльони польською мовою. Затримую групу, а сам з Лагідним висуваюся наперед. Ставши на грубу звалену сосну, диви-мося пильно в той бік, звідки доносилися зойки.

- Тут не дасться прорватися до своїх, - говорю до Лагідного. - Загуста розстрільна. Крім цього, будемо мати трошки під гору, то можуть нас вибити, як зайців. Треба буде пробувати в іншому місці.

До нашого відділу було недалеко - всього яких 100 метрів. Перша невдача нас не збентежила. Ми мусіли знайти місце, в якому могли б продістатися до своїх без утрат.

- Тепер, Друзі, сміло! Без жодного вагання. Вони нас уже помітили, - наказую групі, бо побачив, що ворожі вояки звернули на нас увагу. - Ми всі в польських уніформах. Вони тому так скоро не зорієнтуються. Йдемо назад.

Ми завернули і почали обходити ворожу лінію з противного боку. А тим часом бій розгорівся знову. Кулі, як оси, дзижчали над нашими головами . . .

- Зависоко беруть наші, - почав я сердитись.

- А чи не є це добре саме для нас? - відповів Лагідний запитом.

Я мусів признати йому рацію. Але нам не довго довелося маршувати на повний ріст. Треба було прилягти до землі, бо майже перед нашими ногами почали густо і з розтріском падати кулі.

- Хвилину відпочинемо, - кажу до друзів. - А то мені вже сил не стає.

Найбільшою моєю турботою було те, щоб ми не мали поважних утрат. Непокоїло мене також те, як наші прийняли бій. Виховник Зорян нагадав, що ми залишили відділ на доброму для оборони місці, і тому немає чим журитися. Але цей аргумент я мусів йому збити:

- А придивіться но, виховнику, добре до терену. Мені здається, що ворог витиснув наших із становищ.

- Дійсно, - потвердив мені Лагідний. - Але не набагато.

- Слава ! . . - розлігся нараз могутній рев і урвав нашу розмову.

- Ого, наші атакують! - і ми зриваємось на рівні ноги.

- Гура !... - ще дужче розляглося з ворожої сторони. Цей рев заглушила серія ґранатних вибухів. Вони були так сильні, що я заточився і присів. В вухах задзвеніло, а ліс неначе здригнувся. Після цього на кілька секунд настала тиша. Було чути тільки стогін і крики конаючих ворожих вояків. В повітрі сильно запахло свіжою кров'ю. І тоді я помітив, що стало душно і гаряче. Нагло і погода зміни-лася...

Після короткої перерви кулеметна симфонія поновилась.

- Направо від нас вогонь, здається, є найслабший, - звертаю увагу компаньйонів. - І то, здається, по обох сторонах.

Хвилинку всі прислухались, а потім мені притакнули. Не гаючи часу, ми рушили з місця в цім напрямі. Користаючи з прикриття грубих буків та грабів, ми бігли, немов хорти на полюванні. По дорозі натрапили на столочену стежку, яка вела вниз, до потока. Вся вона була закривавлена. Здогадуємось, що нею ворог стягав своїх убитих і ранених.

Пробігши ще яких 150 метрів, ми зупинилися, щоби тро-хи відпочити і наново зорієнтуватися в ситуації, як нараз почулася, близько і виразно, наша мова:

- Уважати, ворог знов лагодиться до наступу!

Це бунчужний Соколенко повідомляв командирів підвідділів, щоби були готові

до відсічі. В нас відразу вступив інший дух.

- Перець! Мороз! Бігом наладнати зв'язок, - наказую з поспіхом. - Зніміть шапки!

Жваві юнаки миттю щезли в корчах. Нас охопила гарячка. Щоб хоч ще перед атакою бути при своїх! Раптом виринула з густих корчів постать Перця:

- Друже командир! Ходіть скоро! Тут, на цьому відтинку поляків нема.

Ми кинулись бігом за Перцем і врешті опинились в колі нашої оборони. Відразу на душі і серці стало так легко - ми між своїми! Від утоми навіть сліду не осталось.

Уже темніло. Побачивши нас, повстанці дуже зраділи. «Командир долучився», - понеслось по лінії. Всі почали окопуватись ще завзятіше.

На відтинку 1-ої чоти знову заграли кулемети. Ворог намагався пробити там нашу лінію і розчленувати нас.

- Макаре, чому мовчиш з своїм ґранатометом? - накидаюся на Макара, який навинувся мені під руку.

- Не маю вже ориґінальних набоїв, - відповів той. - Бий з самого пороху.

Я починаю запалюватись. Наказую не відступати ні на крок. Питаю, де є к-р Байда. Бунчужний відповів, що недалеко першої чоти. Біжу до нього. - Ну, як? - питаю к-ра Байду, підповзши до нього. - А шляк би їх трапив, червона ляшня, - відповів він стомленим голосом. - Здорово тиснули. І вже в перші хвилини витиснули нас з становищ. Це якийсь спецвідділ КБВ. Всі хлопи, як дуби. Добре убрані. І мають большевицьких старшин. Я сам чув, як один по-російському кричав на них і матюкався. А другий лежить недалеко, в тих корчах. Ма-буть, капітан.

- Є з нашої сторони якісь утрати?

- О, брате!. Чотовий Іменний . . .

Мені заперло віддих і сльози підступили до очей. Наш найкращий чотовий!

- ... кулеметник Слива, - продовжував гірким тоном Байда, - і ще двоє вояків. Власне, коли б не Слива, то ми мали б багато більші втрати. Це він своїм кулеметом задержав перший сильний наступ. Як поставив кулемет на зрубану ялицю, як почав жарити, то комуністи падали, немов мухи. Але сам, бідолаха, загинув. А все через необережність. Запалився, як лев. Погано було йому з коліна, і він встав собі, та й по них. Аж котрийсь збоку його кропнув.

Далі к-р Байда не міг розказувати, бо на всій лінії знову закипів бій. Один по однім розлягалися глухі вибухи нашого ґранатомета.

- Уваґа, бандеровци пшиґотовуйон сен до натарця! - почули ми голоси з ворожої лінії.

Блискавично запрацювала думка. Треба використати ситуацію. Миттю прискакую до вояків і передаю по лінії наказ: «Маркувати наступ!» Хвилину підождавши, щоби він дійшов до всіх, вкладаю в рот свисток і дму в нього два рази.

- Вперед! Слава !. . . - заревіло довкруги. Половина відділу почала свистати на пальці. Трохи послабла стрілянина заскаженіла знову. Здавалося, що гори от-от заваляться.

КБВ таки не витримало. Ворожі вояки, «задерши хвости», зникали в глибоких потоках. Згодом затихло. В лісі було вже зовсім темно . . .

- Друже бунчужний, - звертаюся до Соколенка. - Призначіть скоренько кількох вояків, щоби приладили для поляглих могилу.

Сам підходжу до вбитих, які лежали один біля одного, накриті гіллям. Мені було тяжко.

- Іменний також поліг через свою необережність, - перебив мовчанку к-р Байда. - Хто ж таке бачив: стріляти на атакуючого ворога з стоячої постави?!

Незабаром спільна могила була викопана. Похоронили в ній всіх разом. «Не жди свого коханого, вже могила сира . . .» Вже не заспіває своєї улюбленої пісні командир Іменний, не буде наганяти на ворогів страху кулеметник Слива, не бу-дуть зриватися до атаки їхні два бойові товариші . . .

Такої сумної хвилини ніхто в нашому відділі ще не переживав. Минулими роками бувало, що дві наші чоти розбивали цілі батальйони ВП. Три наші сотні атакував цілий полк 9-ої дивізії ВП, що стояв у Перемишлі, а ми його розганяли, мов горобців. Тоді теж були втрати по нашій стороні, але чомусь таке пригнічення ніколи не налягало на душу.

Над могилою поляглих товаришів ми поклялися віддячи-тись ворогові за їх смерть. А потім - потім треба було думати про те, що перед нами. Що сталося - пропало. Питаю, чи всю зброю забрали від ворожих убитих. Повстанці притакнули. Деякі ще шукали амуніції. Треба сказати, що наша вже вичерпувалась. Наказую лагодитись до відмаршу, бо маємо перед собою ще порядний шмат дороги. Рух і жвавість, які запанували між повстанцями, вплинули на мій настрій. На душі стало легше і трохи веселіше.

Порадившися з к-ром Байдою щодо нашого маршруту і обсади 2-ої чоти новим командиром підходжу до зібраного відділу.

- Командир Лагідний перебирає командування над другою чотою по поляглому командирові Іменному, - даю наказ. - Так є! - стукнувши закаблуками, відповів Лагідний.

- Порядок маршу: друга чота маршує першою, потім іде перша і третя. Збірний пункт - на всякий випадок - покажу, як вийдемо на край лісу. Ним буде одна гора.

Небо випогодилось і було ясне. На ньому мерехтіли зорі. Відділ вийшов на край лісу. На південь від нас майоріли вже гори - середній Бескид. Вказую всім на найбільшу як на збірний пункт.

Треба було переходити шосе Новотанєц- Волиця, яке, на нашу думку, мало бути обсаджене ворожим військом. Скріпивши наше забезпечення і додержуючи якнайбільшої тиші, підсуваємося до шосе чимраз ближче. З заходу знову над-тягалися густі хмари і почало гриміти. Незабаром люнув густий дощ. Підійшовши під гостинець, відділ задержався, щоб дати змогу передньому забезпеченню належно його пе-ревірити. В селі Новотанку був помітний рух. Крики і гавкання псів давали підставу думати, що КБВ розташовується, мабуть, по квартирах. Передня стежа, перевіривши шосе, повернулась і повідомила, що воно вільне. Розчлену-вавши відділ у розстрільну, наказую проскочити шосе бігом.

Коли ми вже були на якихось сіножатях, в Новотань-цах залунало кілька пострілів, а в повітря вилетіла пара білих ракет, які яскраво освітили всю околицю. Відділ був примушений прилягти до землі. Але незабаром підриваємося знов і вже спокійно ідемо полями, через збіжжя і іншу рістню.

Кожний з нас промок уже до нитки, а дощ лив і лив далі, немов навіжений. Йдучи з картою поперед відділу, я спо-чатку хотів вести його в напрямі с. Токарня, але пізніше роздумав. На карті були позначені копальні, до яких вела добра дорога. Вона йшла до самого лісу. Рішаю йти цією дорогою. Будемо бодай трошечки менше змучені.

Хоча дощ перестав падати, зате повіяв холодний вітер, який пронизував до костей. Прискорювати маршу не можна було, бо всі були дуже стомлені. Десь коло 3-ої години ночі добились ми до великого комплексу бескидського лісу. На його краю, під деревами ми трохи відпочили. Потім рушили вглиб, щоб запалити вогні, а при них погрітись і посушитися. Вже світало, коли ми зайшли над якийсь потік. Негайно розклали вогні. Наші інтенданти повитягали з наплечників куски м'яса і якісь кості. Кожний з полегшенням віддихнув. - О, бодай трохи росолу поп'ємо, все таки буде інакше, - почулися задоволені голоси.

М'ясо дали пораненим, а кості розділили поміж роями. Приглянувшись збоку до повстанців, можна було помітити наслідки кількаденного голоду і виснаження. Всі без вийнятку, як командири, так і бійці, були чорні, мов земля. Глибоко запалі очі світились, як вуглинки. Змарнілі обличчя, вистаючі вилиці, густа щетину заросту. Кожний ходив, немов сонний. Але духом повстанці були ще міцні. Посу-шившися біля вогню, вони почали натягати один одного. Найгірше дісталось ст. Воробцеві, який після бою забув взяти добрий кусок м'яса. Бідний Воробець відгризався, як міг, але не дав усім ради і відійшов набік.

Д-р Шувар робив при вогні пораненим перев'язки. Вони держалися дуже добре. Навіть стр. Каштан з розбитою кісткою руки почував себе досить можливо. Ще й жартувати пробував.

- Це дійсно герой, - сказав мені к-р Байда. - Така дошкульна рана, а він навіть не зойкне. Його треба подивля-ти. Як стрінемо десь відділ Хріна чи Біра, обов'язково тре-ба буде залишити його на санітарному пункті.

Сидячи при вогнищах, повстанці попивали гарячий росіл; ті, кому припали ще й кості, старанно їх обгризали.

- Бодай, хлопе, душу трохи розігрію, - з задоволенням говорив до сусіда стрілець Тарас, викінчуючи свою порцію. - А то, брате, вже і кишки до ребер поприлипали. А тепер можу знову трохи повоювати. Але вже буду пильнувати, щоби якийсь ладований наплечник здобути у поляків. Ці гади з КБВ не так по-жебрацьки випосаджені, як ВП. В них є все потрібне.

Далі Тарас почав розказувати, як він одного під ялицею «шарахнув»; а коли був маркований наступ, він таки не видержав і підбіг до вбитого. Був хлоп, «як дуб» і все на ньому було нове, хоч і поганенької якости. На превеликий жаль Тараса, в наплечнику його була тільки одна мала консерва; але Тарасові «аж слинка з рота покотилась». Під час нічного маршу він «сам проковтнув кусок», а решту поділив між хворими.

12. На верхах Бескиду

Сонце підвелося вже на висоту чоловіка, як я наказав гасити і маскувати вогнища і приготовлятись до відмаршу. Повстанці почувались уже досить добре. Трохи посушились і підкріпилися, тож могли маршувати далі. Була надія, що завтра-післязавтра зустрінемося з відділами, які оперували на цьому відтинку, - а тоді вже все поправиться.

Відділ рушив. Тут гори були більші, як у Бірчанщині, тож не дивота, що коли ми видряпались на верхи, стало досить холодно. Почасти тому, що ми були втомлені переходами і боями.

Перед доріжкою, яка провадила хребтом гори, ми трохи задержалися, щоби спочити. На цій доріжці було багато сві-жих слідів, валялися недокурки. Треба було думати, що ще недавно тут переходило КБВ.

- Тут така сама пустиня, як у нас на українських селах, - кажу до к-ра Байди. - Напевно всіх виселили, а тепер роблять бльокади і облави як по селах, так і по лісах. Сьогодні маємо понеділок - тяжкий день. Якби хоч сьогодні обійтися без бою, а то, пане-брате, доведеться цілий тиждень воювати.

- Треба ходити обережно, - відповів к-р Байда. - Зайдемо десь у добрий відтинок лісу, пересидимо до вечора, а потім рушимо знов. Найдалі завтра ми повинні зв'язатися з котримось із наших відділів. Ну, а його командир вже буде знати, де знаходиться командир відтинка. Головне те, що я знаю, де зв'язковий пункт. Але маршуймо, бо тут зоставатися недобре. Це перехідне місце. А то дідько ще КБВ наднесе!

Відділ рушив далі, завертаючи на схід. Ми бачили внизу довколишні села. Цивільних людей в них не було видно, натомість сновигало багато ворожих вояків.

По якійсь годині маршу переднє забезпечення нагло по-дало знак задержатися.

- Долів! - даю команду, і весь відділ щез у траві та по корчах.

Приклякнувши на коліно і приклавши до очей далековид, оглядаю передпілля нашого маршу.

- Дідько би вас взяв! - заскреготів я зубами. - Не мала холера деінде заквартирувати! Просто нам на дорозі! - Що там таке? - запитав к-р Байда. Кличу його до себе і показую йому рукою перед себе. Мабуть, КБВ. Було його коло трьох соток. Одні сиділи, другі стояли, а ще інші робили якісь вправи.

- О! Дивись, брате, як вони себе добре почувають, - оглянувши ворожу частину, заговорив Байда. - Ех, якби так зо два міномети. . . Ото звивали б копитами!

Не було іншої ради, як завернути і взяти напрям на с. Вислок Горішній. Може, хоч там спокійно пересидимо.

Я і к-р Байда ішли поруч. В розмові я висловив своє побоювання, що і в Вислоку квартирує ворог. А якщо ні, то ввечорі спробуємо принести звідти трохи картоплі. Звичайно, якщо її ще не забрали поляки.

- Чорт його, брате, знає, - сказав Байда. - Як вийдемо на край лісу, то побачимо Вислок. Будемо спостерігати, які в селі рухи.

З хребта відділ зійшов розстрільною, щоб не залишати по собі сліду. Потім ми знову скрутили наліво і повільним маршем вийшли за годину на гору, покриту грубими соснами і молодими яличками. Нараз погода цілковито змінилася. Сонце почало пекти так, що годі було витримати. Вояки сховалися від спеки в тінь сосон і ялиць. Кожен був охлялий і випивав трохи не по пів ведра води відразу.

Бул. Рубач, скинувши черевики і повісивши на шию далековид, скоренько, немов вивірка, видряпався на найвищу ялицю, що стояла біля нас. Його завдання полягало в тому, щоб оглянути всю околицю, а головну увагу звернути на с. Вислок. Рівно о 12 год. Рубач зліз з дерева.

- В селі, друже командир, є військо, - зголосив він. - Ходять теж по полях. Ворожі фірманки щось возять по всьому селу. Крім того, на дорозі Вислок - Карликів так само швендається весь час вороже військо. Це, мабуть, ті самі, що ми їх завважили вранці.

Я подякував Рубачеві і порадив йому відпочити, що вже робив весь наш відділ. Дехто з вояків спав, інші робили «чистку» в сорочках. О, та погань почала дуже докучатиі

Коли ми з к-ром Байдою знов розгорнули карти, нам стало невесело. Довший час ми приглядалися їм мовчки. Що робити?

- Обов'язково треба, не чекаючи вечора, рухатися дальще, - врешті перебиваю мовчанку. - До Вислока не підсунемося, бо там стоїть КБВ. Тому треба цим пасмом лісу, понад Вислок - Карликів тягнути під Команчу. Тут вийдемо над с. Репедь і зорієнтуємося, де нам перейти шосе, штреку і ріку Ославицю - попри Репедь, чи попри Явірник.

Свій плян я обґрунтував тим, що в селах, попри які ми мали б проходити, може, вдасться роздобути щонебудь з'їсти, бо без їжі ми довго не потягнемо. Вояцтво занадто виснажене. Не дай, Боже, зчепитись сьогодні знов! Це було б фатальним. Найтяжче буде нам перейти дорогу Вислок - Карликів, яка веде через ліс і по якій вештається вороже військо. Було б чудово, якби вдалося проскочити непоміче-ними. Штрека та ріка - це вже дурниця. Там пройшли б ми несподівано.

- Плян добрий! - відізвався Байда. - Тільки чи не зарано ти думаєш рушати? Не вірю, щоби при переході дороги ніхто нас не спостеріг. Мусиш, Громенку, взяти під увагу те, що і для нас, і для них це - переходове місце, якого вони бережуть, немов ока в голові. Вони добре знають, що тут завжди може попастися їм в руки хтонебудь з наших - з відділів, зв'язку тощо.

Все таки я своєї думки не попускаюся. Бо коли ми за-держимося тут довше, - говорив я,-то не встигнемо до-кладно розпізнати про те, що діється в Репеді і Явірнику. Прийдемо за ночі і нічогісінько не зробимо. А проблема роздобути бодай трохи бараболі є дуже гостра. Тому заздале-гідь, ще за дня, нам треба бути під цими селами: якби нам не відпав Вислок, тоді не було б чого спішитись. А так - нема іншої ради. Братцтво вже пару днів майже нічого не їло, а тут високі гори, і їсти хочеться навіть тоді, коли люди-на сита.

- Я думаю, що за півгодини таки треба буде рушати, - скінчив я свої міркування. - Чорт їх забери - амуніції ще трохи маємо, і я вірю сильно, що братство буде воювати завзято. Зрештою про це нема чого говорити.

Байда важив одні і другі арґументи. Треба було оминати зустрічі з ворогом, але проблема прохарчування була теж дуже пекуча. - Ну, йди, йди! Побачимо - сказав по хвилині надуми.

Сонце не переставало пражити. Приклавши їдунку з свіжою водою до губ, я спорожнив її наполовину. Захотілося курити, тому підходжу до Перця.

- Витрушуй кишені, Перець. Може, щось знайдеш, бо курити ще більше хочеться, як їсти.

На моє здивування, Перець подав мені капшук з тютюном. Відразу зібралася довкруги нас ціла компанія - д-р Шувар, Зубченко й інші. Кожний хотів покурити.

- Розум є добра річ, тільки його треба мати, але ще краще, коли хтось має щонебудь закурити, - пожартував д-р Зубченко. Всі вибухнули сміхом.

- Докторе! Ви б, до лиха, замовкли, - відізвався к-р Байда. - Я й сміятися не годен. В мені всі кишки позлипалися докупи, дух ледве теліпається, а вам жарти в голові.

- Раджу, друже командир, видудлити цілу їдунку свіжої води - і вони розліпляться. Знову загальний регіт.

Але жартувати довго не довелося, бо треба було виру-шати в дальшу дорогу. Наказую готуватися до відмаршу. Відділ заворушився. Повстанці помалу вставали, поправляли на собі виряд і зброю. Сонце далі пекло немилосердно. На небі зрідка перебігали кучеряві хмаринки.

- Знову буде дощ, - завважив бунч. Соколенко. Аби тільки не злива; тут, у горах таке часто буває. Ці дощі нароблять нам великих труднощів.

- Що це є супроти вічности? - докинув вих. Зорян. - Нам і так море по коліна.

- Ну, братство, махаймо далі! - говорю до старшин. - Тільки через дорогу треба буде переходити обережно!

Даю вказівки. К-р Лагідний машрує з своєю чоток) позаду і забезпечує нам боки дороги. Третя чота маршує як перед-нє забезпечення. Збірного пункту не подаю, тому наказую тримати між собою тісний зв'язок. Подаю до відома командирам чот, що моє місце - на чолі відділу, при третій чогі. Чи має хтонебудь якісь запити?

Діставши відповіді, що завдання ясне, наказую маршувати.

Взявши відповідну відстань один від одного, повстанці тихим і обережним маршем посувалися вперед. Ліс був то рідкий, то порослий густими корчами, продиратися крізь які було тяжко. Але найгірше дошкуляла сильна спека. По тілу спливали струмки поту. Доріг або стежок тут не було. Довелося вести все братство за азимутом.

За годину ми були вже недалеко від небезпечної дороги Вислок - Карликів. Спинивши весь відділ висилаю стежу, щоби провірила місце, де ми мали перейти дорогу. За кілька хвилин вона повернулась і зголосила, що на дорозі є багато свіжих слідів. Недалеко від місця плянованого переходу знаходиться велика поляна, на якій стоять шатра, але біля них нікого не видно.

Я і командир Байда, нашвидку порадившись, устійнили, що через дорогу треба буде пробігати чотами, і то розсипною і якнайшвидшим темпом. Звернувшись до Лагідного, я наказав виставити тільки підслухів, які негайно мали б повідомити, коли б щось завважили. Вони не сміють алярмувати пострілами.

Внедовзі все було готове до перемаршу. З третьою чотою к-ра Залізняка підходжу до дороги. Вона досить широка, її боки досить стрімкі. Зліва і справа від нас були закрути. Ліворуч дорога тягнулась догори.

- Третя чота, бігом!

За кілька секунд вона була вже по другій стороні, у великому лісі. За нею подалась перша чота, а з нею весь почот, к-р Байда, я і поранені. Лишалося перебігти другій чоті.

Саме тоді, коли вже половина цієї чоти була по другій стороні дороги, а решта ще на дорозі, вище і нижче виринули групи КБВ і відкрили по наших вогонь. Сталося це так раптово, що останні рої, з якими біг і к-р Лагідний, не мали змоги відповісти ворогові вогнем. Вчепившися шкарпи, вояки вскочили в ліс. На дорозі залишився важко поранений інтендант Гупало: наші не встигли забрати його з собою. Крім нього, ворог поранив к-ра Лагідного. Цей дістав кулю в ногу. Вона застрягла в м'язах.

Отже весь наш відділ був уже по другім боці дороги. Треба було якнайскорше відв'язатися від ворога, і тому наказую другій чоті розсипатися в розстрільну і прикривати наш марш. Решта посувалася стрілецьким рядом. Принаглюємо темпо маршу. На ходу питаю к-ра Лагідного, як він чується.

- Нічого поважного, друже командир, - була його відпо-відь. - Чуюся добре, куля осталась майже під верхом, дурниця!

- Ну, то уважай добре. Якщо будуть пхатися, бий, брате, щоб аж курилося. Я біжу наперед, щоб там чогось не сталося, ну і напрям треба тримати.

КБВ, зорієнтувалося, в якому напрямі ми пішли, відразу почало за нами погоню. Остання чота почала вже відстрілюватись. Бачу, що без бою не обійдеться. - Бігом на гору! - даю наказ.

Вояцтво відразу збагнуло, про що йдеться, і чимдуж кинулось у вказаному напрямі.

Мене мучила спрага. Рот пересох. Якби хоч краплину води!..

Коли відділ видряпався на верх гори, наказую спинитись. Відразу беруся до порядкування чот до бою. Мені до помочі стає бунч. Соколенко. Командири чот зайнялися розміщуванням своїх роїв. К-р Байда обсервував передпілля, де гна-лося КБВ. Все грало, як у гармонії. Кожний знав і своє місце, і що має робити. Тим часом к-р Байда дістав нову ідею.

- Давай сюди, Громенку, кількох кулеметників, а решта нехай залишаться на місцях. Дивися, звідси буде добре їм сипнути.

На вид доброї позиції я навіть здригнувся.

- Давайте, друже бунчужний, кількох сюди, - звертаюся до Соколенка, - а решту командири чот нехай порозміщують на всякий випадок по певних місцях.

Вмить, немов шуліки, примчали кулеметники: ст. віст. Хитрий, Смик, Крук, Коваль, віст. Дуб, Грім, Швейко і ст. віст. Чорний. Разом з ними були їх амуніційні. О, вони орудували своїми кулеметами, немов школярі олівцями! Вони ніколи не випускали надармо ні одного набоя.

Прибігши, ці «косарі смерти» швидко зайняли становища. Тут для них було, де розгулятися. З долини доходили до нас крики КБВ. Воно йшло за нашими слідами. А сонце пражило, немов би хотіло перетворити нас на печеню.

Ось на малу полянку, що лежала перед нами, висунулась ворожа стежа, розглядаючись на всі сторони. Нас не помітили. Завважили тільки наші сліди, які йшли попід гору. Вони власне заманювали їх до дальшої погоні. Половина наших кулеметників скерувала свої кулемети на поляну, а друга половина - на свіжо протоптану нашу стежку.

- Стріляти як подам наказ, - пошепки передаю кулеметникам.

Ворожа стежа почала сміло посуватися вперед. За нею тягнувся довгий ряд польського війська.

- Треба вже починати, поки не вийшло їх з цього потока забагато, - шепчу до Байди.

- Так! - відповів той. - Подай знак, щоб відкрили вогонь.

Я відтягнув рукоятку замка своєї автоматичної пістолі і націлився. Те саме зробив бул. Петя з своїм автоматичним крісом. Кулеметники вже були готові посилати свої черги. І ми вчинили пекло.

Ворог загубився. Несподіванка була завелика. Залишивши кільканадцять трупів на місці, поляки розскочились по близьких яругах і потоках . . .

Ми навіть не помітили, що небо нагло покрилось густими хмарами. Зчинилася громовиця; немов з цебра, люнув дощ.

-Тепер є нагода відв'язатися, - говорю до Байди. - Використовуймо її швидше.

Заки вони очуняють і позбираються, ми зробимо добрий кусок дороги.

- Так! Маршувати, і то скоро!

Залишивши попередній порядок маршу, наказую негайно рухатися. Скорим маршем, при добрім забезпеченні, яругами і глибокими потоками відділ посувався на схід. Повстанці йшли обережно, з готовою до пострілу зброєю в руках, щоб кожної хвилини можна було привітати ворога. Я при-глядався до їх облич. На жадному з них не можна було помітити не то що страху, але навіть тривоги. Тільки голод і виснаження зробили своє . . . А дощ, як навіжений, лив далі.

За пів години ми зробили вже понад два кілометри від місця нашої сутички з ворогом. Кожний з нас промок до нитки. З одежі вояків виходила пара. Вони подобали на струджених коней. Наказую уповільнити темпо маршу. Видно було, що кожний віддихнув з полегшею.

Ліс був тут досить рідкий. Нам треба змилити ворога, щоб не насідав нам на п'яти. Завернувши відділ на захід, наказую робити за собою великий слід. Відтак, коли проминув якийсь час, розвиваю відділ у розстрільну і наказую не залишати тепер по собі жодного сліду. Потім завертаємо назад і йдемо в потрібному нам напрямі.

Помалу дощ перестав. З-за чорних хмар знову появилося сонце і почало пекти з попередньою силою. Над маршуючим відділом підносилась густа пара.

Незабаром над комплексом лісу, в якому ми були, появилося троє ворожих літаків. Вони почали низько кружляти.

- Літак - крийся! - залунав мій наказ, коли вони помчали понад верховіттям. Вояцтво миттю розскочилося і поховалося під деревами.

В ту ж хвилину з двох розвідчих літаків посипалися жмути летючок. Скидали їх, мабуть, над усім простором лісу. Зміст летючок був нам відомий.

- Хоч буде в чому курити, - сміялися повстанці, ховаючи під шапку (це було єдине сухе місце) жмути надрукованого паперу.

Після цього відділ рушив далі, вже досить повільним маршем. Повітря було млосне, кожний з нас відчував млявість. Губи висохли, дошкулювала спрага. З огляду на здоров'я забороняю пити воду. На щастя, по дорозі натрапляли ми на ягоди, які до деякої міри гасили нашу спрагу.

13. Так умирають повстанці

Коло 4 год. ми вийшли над с. Репець і розтаборувалися на одній, добрій для оборони горі. Повстанці знімали з себе штани й сорочки, щоби викрутити з них воду і тим самим прискорити їх висихання, а потім натягали їх, вогкі, на себе. Але незабаром насунули знову чорні хмари, які віщували, що нашому промоканню ще не кінець. Проте цим разом ми вже краще собі зарадили: кожний рій зладив для себе з палаток шатро, в якому міг заховатися перед дощем.

Цим разом був уже не дощ, а страшна злива. Громи били, мов на команду, безперервно. Виглядало, що от-от настане потоп. Здається, що Бог на якийсь час забув про цю околицю нашої рідної землі. Кругом було чути тільки гуркіт громів і шум дощу, а очі осліплювали блискавиці.

Хоч ми були і в шатрах, проте посидіти на землі не довелося. Вода підходила і під шатра. Треба було підводитись і сідати навпочепки. Але і так не можна було довго витримати: ноги терпли і відмовляли послуху. В рою Лози повстанці затягнули пісню:

«Як засвітяться світла нічних ліхтарень, Всюди тихо, всі вулиці сплять, - І тоді з закамарків темряви ночі Повиходить вся нічная брать Він до сонця не звик - в темноті цілий вік, Щоб побачити ворог не зміг. Він не знайде ніде співчуття, ні жалю, Лиш пістоля все вірна йому. . . »

Тужно стало на душі від звуків цієї пісні. А проте в її словах було щось таке, що кріпило дух, будило завзяття і наказувало витримати. Ця пісня була однією з найбільш улюблених мною. І мене потягло пристати до веселої, хоч і голодної братії співаків. До нашого гурту приєднався ще д-р Шувар, підтягуючи своїм славним громовим басом.

. . . Де ж ті гарні часи, що так скоро пройшли, 
Де ж та пісня могутня без слів . . .

Гарна, ніжна, мов органи, мелодія зливалася з шумом дощу і перекотами громів.

. . . Де ж ті ніжні слова, що плили з твоїх уст, 
Де чарівні дівочії сни?
Все пройшло в сіру даль, а у серці лиш жаль,
Що ці хвилі не вернуть до нас. 
А що серце болить, забуває на мить, 
Що так скоро пройшов любий час.

- Грррах! - ударив десь близько нас грім. Всі підскочили.

- Алеж гатить, мов навіжений, - пробурмотів д-р Шувар.

- Скоро перестане, - подав кулеметник Крук. - Дивіться, вже вияснюється.

- Ага! Дав би Бог, а то я вже своїх ніг не чую, - сказав бунч. Соколенко. - Треба буде масаж робити, щоби їх до ладу привести.

- Добре, що маємо доктора, - кинув хтось з гурту. - Дістане роботу за своїм фахом.

- Ти, чортів сину! - з уданим гнівом накинувся д-р Шувар на дотепника. Як я дам тобі такі масажі разом з «сухими окладами», то після цього твої ноги вже ніколи не затерпнуть.

Всі вибухнули здоровим, перекотистим сміхом. Це був сиґнал для дальших жартів, тож посипалися всілякі анекдоти.

Дощ знову перестав падати. Знову показалося сонце і освітило всю околицю. З-під шатер вилазили повстанці і випростовували затерплі члени.

- Ну, може, хоч тут дещо зорганізуємо, - заговорив к-р Байда, заглядаючи на карту. - До села Репедь буде не більше, як один кілометр, до шосе і штреки - не далі, як два кілометри. Було б дуже добре, коли б ще сьогодні ввечорі ми спекли якоїсь картоплі. До ранку будемо в селі Туринське. Там теж трохи підживимося, бо це село було досить заможне. Знаю ці околиці, бо минулого року я тут проходив.

Я висловив думку, що нам треба перейти на сусідній горбок, бо там, здається, буде для нас краще. Там був близько потік і готові, нарізані дрова. К-р Байда погодився.

Перейшовши на другу гору, ми переконалися, що місце тут було справді незле, зокрема з огляду на оборону. Звідси було видно і село. З однієї сторони до гори прилягала широка поляна, на якій були вже поскладані копиці свіжого сіна. Здогадуємося, що тут господарюють уже польські селяни, користуючись українським майном. З трьох інших сторін тягнувся ліс.

Відділ зайняв кругову оборону, виставивши забезпечення. Повстанці зійшлись на маленьку поляну, що була по середині нашої «території», щоби могти погрітися проти сонця і обсушитись. Дехто сидів, інші витрушували з кишень рештки тютюну і курили; а ще інших присипляло сонце, і вони куняли.

В год. 17,15 з того боку, звідки ми прийшли прибіг виставлений нами підслух і зголосив, що до нас підсувається КБВ.

- Я їх завважив, коли вони сходили з тієї гори, де ми були. Ішли нашими слідами, - говорив старший віком, завзятий гуцул віст. Рубаха.

Ця вістка ніяк не могла нас порадувати. Замість подбати про поживу будемо змушені в голоді й холоді воювати далі.

- Добрий понеділок, пане-брате, чорти б їх забрали! - пробурмотів я злісно до Байди. - Як продержать нас до 9-ої, то й амуніції не вистарчить. Ну нічого, постараємось їм тут справити баль і відібрати всю амуніцію, яку ми досі вистріляти. Або мене шляк трапить, або їх, гадів.

- Чекай, не скачи, не гарячись, - заспокоїв мене к-р Байда. - Помалу зробимо все. Вони від поляни напевно не будуть наступати, тому треба буде залишити тут тільки один рій і ПЖ, а решту кинемо туди, звідки можна буде ждати найбільшого тиску.

На цьому і стаємо. До моменту перших пострілів залишалось ще трохи часу, отже була змога краще зорієнтуватися в ситуації. А тимчасом я покликав до себе командирів чот і повідомив про головне завдання. Воно було коротке, і я закінчив його такими словами:

- Сьогодні або ми, або вони пани. Амуніцію мусимо здобути. Ясно? - Так є! - Ну, то на становища!

Повстанці залягли, мов послушні діти. Кожний добирав собі краще місце, з добрим полем обстрілу, окопувався і маскувався. Я вибрався оглянути нашу лінію і приговорював до бійців:

- Спішіться, хлопчики! Вони вже близько. За дві-три хвилини будуть тут.

З долини вже виразно доносилася до нас команда польських старшин.

-Тшимай, перунє ясни, одлєґлосьць! Уважаць!

Дійшовши до чоти к-ра Залізняка, беру його з собою, і ми вдвох висуваємося по той бік лінії на обсервацію. Причаївшися за грубими деревами, ми слідкували за ворожими рухами. Потім, ховаючись за пеньки зрубаних дерев, долучились до нашої лінії.

- Стріляти зблизька! - передаю наказ по лінії.

Перед нами вже виринули постаті ворожих вояків. Якийсь грубий старшина командував сильним басом:

- Розцьонґнонць сєн в тралієркен на лєво і право.

Замигали постаті ворожих вояків, розтягаючися в розстрільну чолом до нас. З долини підходило їх щораз більше.

- Вже чи ще ні? - почувся по нашій лінії зденервований шепіт.

- Ще ні!

- Стаць! Вирувнаць лінієн! - чуємо нову ворожу команду.

«Ну, вже пора!» - подумав я. Поглянув ще на годинник - пів до шостої. Ох, до 9-ої, тобто до вечора ще далеко. Три і пів години!

Ворожа розстрільна почала посуватися вперід.

- Вогонь ! . . - і неначе грім з неба, ударила вся наша зброя. Мов снопи, покотилися перші вбиті і поранені поляки.

З долини підбігала свіжа розстрільна: доповнити ряди ворожої лінії. Вона стрибками підсувалася до нас чимраз ближче.

«Еге, - подумав я, - сьогодні нам так легко вже не випаде. З нами зчепився, можливо, якийсь спецвідділ».

Ворог приступив до бравурного наступу. Найбільший натиск зробив він на відтинку 3-ої чоти к-ра Залізняка. Мабуть, коло сотки ґранат розірвалося перед нашими становищами, а після них - ще стільки ж. Гуркіт оглушив нас цілковито.

- Гурааа ! . . - і ворог рушив в атаку.

Ситуація ставала дуже прикрою. Дим в'їдався в очі, нічого перед собою ми не могли бачити. Здавалося, що от-от вони нас виб'ють з лінії. І я вкладаю в рот свисток і пронизливо свищу два рази. Відразу по цьому полетіло від нас кілька десятків ґранат і розірвалося між наступаючими лавами. Нам було трохи краще, бо нас охороняли зрубані дерева і пеньки. Ну, а ворогові було трохи гірше, тож не диво, що таке спершу грізне «гура» відразу почало притихати, а натомість почулися зойки і стогони. Над полем бою зносився вгору дим. Стало гаряче. В ніздрі вдарив запах теплої крови.

- Нє уцєкаць! Не уцєкаць, скурве сини!

- Куда? . . . мать! - бушував другий голос. - Впєрьод, а то стрелять буду, как собак!

Мені важливо було знати, яка створилась ситуація, і тому я підводжусь і з-за грубого дерева оглядаю наше передпілля. В ворожих рядах бачу велике замішання. Московська лайка підтвердила мої здогади, що при поляках мають бути песиголовці з НКВД.

- Таки трапить вас шляк, гади! - лаюся з пересердя. - Перець і Крик, до мене!

Юнаки кількома скоками, мов сернюки, опинились уже біля мене.

- Перець до 3-ої чоти, Крик - до 1-ої. Передати чотовим наказ: На один свисток кожний кидає ґранату, два свистки - наступ. Добігти до ворожих трупів і забрати зброю, а головно амуніцію. Крім цього, під час наступу нехай кухарі тарабанять у баняки. Ви оба вертайте скоро на свої становища. Зрозуміли?

- Так є! - і обидва молоді зв'язкові, засмалені, як циганчуки, щезли поміж ялицями і буками.

Ворог відкрив сильний кулеметний вогонь. Тонкі, молоді граби, буки, ялиці падали, немов підрізані. Не одному з нас довелося дістати по лобі від гілля падаючого деревця.

- Всьо на нас. Цілий світ на нас. Навіть дерева! - жартома сказав «старий» Рубаха.

З долини підходили щораз нові підкріплення. Я обсервую їх з-за дерева. Наче муравлище!

- Увага, хлопці! - даю наказ, раптом здогадавшися про намір ворога. - Обстрілюйте злегка, але цільно, бо вони хочуть забрати своїх побитих, біля яких є амуніція.

Перестрілка стала густішою. Час від часу вибухала ґраната. Дивлюся на годинник і ловлю себе на тому, що кручу головою: 15 по шостій! До вечора ще далеко.

- Уважати! Ворог знов лагодиться до наступу! Мій наказ пішов по лінії.

З ворожої сторони вже заграло, може, понад З0 кулеметів. Витворилась така клекітня, що й слова не можна було почути. Уже почали валитись і декотрі грубші дерева.

- Ну, хлопці! - сказав я до своїх, - надходить рішальна хвилина. Крик! - звертаюся до зв'язкового. - Піди до к-ра Лагідного, хай дасть сюди дві кулеметні ланки на підмогу. Скоро!

- Приготовляти ґранати! - кричали на вухо один одному вояки.

Ворог нагло перервав вогонь і з диким «гура» кинувся ще раз в атаку.

- Вогонь! - і ми відповіли йому своїми пострілами, але це його не зупинило. Позад його лінії, мов божевільні, ревіли большевицькі підганячі з наганами в руках.

- Вперьод! . . . мать! Куда удіраєш, сволоч?

Помалу, але вперто ворог підсувався під наші становища. На небо знов насунули чорні хмари і почало гриміти. - Ще тільки цього і бракувало!

- Перець! - звертаюся до зв'язкового. - Заложи білу парашутну ракету в ракетницю і тримай її напоготові.

- Друже командир! - чую кілька збуджених голосів. - Поляки вже близько!

З другої чоти долучилося до нас дві кулеметні ланки і залягли на лінії.

- Ну, Перець, стріляй ракету, але прямо на їхню лінію. Не догори!

В повітря вилетіла вогниста куля. Вона розбилася ще на п'ять світел, які, горіючи, зависли в повітрі, а потім почали поволі спускатися.

Тишину, яка запанувала на мить, прорізав мій свисток - і застогнали сусідні карпатські гори, бо майже рівночасно розірвалося сливе 100 ґранат. Вони так потужно стрясли повітрям, що на якусь секунду нам забило дух. Сила вибуху рвучко піднесла вгору горіючі на парашуті ракети. Дві з них зависли в гіллі дерев.

Я дав два гострі свистки. Неначе рев сотні роздратованих турів, розляглось могутнє «слава» наших повстанців. Кухарі почали бити по баняках, в яких варилася їжа, і свистати в пальці. Бракувало ще тільки несамовитих вигуків. Був би чистий образ з часів татарської навали!

- Вперед ! . . Вперед ! . . За Україну ! . .

Вискакую з-за зрубаної ялиці, а за мною, немов вихор, рвонула перша чота. Третя чота під командою к-ра Залізняка вже поралася біля ворожих трупів, які, немов колоди, лежали покотом, один коло одного.

- Скоро поратись ! . . - кричу я, а потім гукаю до Соколенка:

- Друже бунчужний! Скочте до Залізняка, хай кінчає, щоби мав змогу прикрити нас вогнем.

- Спішися, Громенку, - наглив мене Байда, - бо вони вже прочуняли. Дивися, знову вилазять з потока.

Залізняк з своєю чотою був уже на старих становищах. Треба було забиратись і нам. Ракети ще горіли.

- Командире Бартель, відступати на попередні становища! - даю наказ. - Скоро!

КБВ швидко зорієнтувалося, що нам ішлося про амуніцію, і почало робити наступ наново. І цим разом він був безуспішний. Ми вже були на старих становищах і чулися в них, як у себе вдома.

- Ґрунт, що є чим стріляти! - говорили весело вояки.

Ворог почав нас обстрілювати з кулеметів і автоматів. Але бунч. Соколенко уже встиг обійти всю лінію і менш-більш зорієнтуватися щодо здобутих трофеїв.

- Перша кляса, друже командир! - говорив він задоволено. - Є понад 170 ґранат, кілька нових автоматів і понад 4000 набоїв. Самі світляні і розривні. Декотрі принесли хліб і консерви.

- О, це добре! - перебив я йому. - Хай раненим занесуть!

- Вже їдять! - відповів Соколенко. - І всі кулемети забрали.

«Чорт з ними, з цими кулеметами, - подумав я. - Все одно доведеться їх десь ламати і розкидати, мов сміття. Маємо доволі своїх, не годні вже їх носити».

Пропоную Соколенкові трохи відпочити і говорю йому, що в мене дух ледве держиться. Заки ворог зформується до наступу, промине яких 15 хвилин.

- Мені здається, - говорю бунчужному, - що вони будуть тепер налягати з усіх сторін, нам треба буде розділитися по всіх чотах, щоби піддержати вояцтво. І так треба подивляти, як по-геройськи воно держиться. Чи є якісь утрати?

- Ой, є! - сумно відповів Соколенко. - Двох убито. Оба з Залізнякової чоти. Там натискали найсильніше.

Потім переходимо до обрахунку ворожих сил, які беруть участь у цьому бою, і устійнюємо, що проти нас оперує не менше п'яти соток. Довелося нам пожалувати, що нема ориґінальних набоїв до ґранатомета, а то напевно все виглядало б дещо інакше.

Тим часом перестрілка ставала чимраз сильнішою. Проте ми з бунчужним не переставали гуторити. Я спитав Короленка, скільки, за його спостереженнями, може ворог мати тепер убитих.

- Оскільки орієнтуюся, то понад сорок, - відповів бунчужний. - Але, холера, всі хлопи - як дуби! Вибранці! До КБВ яких-небудь не приймають. А на відтинку 3-ої боти я бачив двох убитих старшин. Зовсім не погожі на європейців. Якісь азіати!

Розмовляючи, ми наблизились до д-ра Байди. Присідаю біля нього. Розглядаючи розгорнену карту, вія сказав:

- Мені здається, що і штреку, і шосе муситимемо проходити пробоєм.

Ніде правди діти, цього боявся і я. Але це було б ще пів біди, якби була змога дати воякам попоїсти. Якщо ж голодування ще потягнеться, то вони і ворушитись не зможуть.

Дощ знову взявся до своєї роботи. Якось сумно стало на душі. Здавалося, що Бог про нас забув.

- Вони тепер схочуть витиснути нас на поле, - знову заговорив к-р Байда.

Д-р Шувар, вих. Зорян, бунч. Соколенко і к-р Лагідний притакнули йому. Але, мабуть, ніхто не вірив, що ворогові це вдасться. Бо ми вже мали так цінну для нас амуніцію. Коли б не вона, то кінець кінцем їм удалося б вигнати нас з наших становищ.

Краплі дощу почали падати дедалі густіше.

- Цікавий я знати, чи ми колись у цих Карпатах висушимося? - запитав д-р Шувар. - Мабуть, мокрому, доведеться і ноги задерти.

- О, докторе, - потішив його хтось з гурту. - Не тратьте надії. Нам тільки б за штреку, а там і погода поліпшає.

- А я мав пригоду, - заговорив бунч. Соколенко, змінюючи тему. - Лежу за пеньком та дивлюсь, чи не видно десь чотирирогатівки. Аж тут нараз як не гахне мене по заді. . . Я аж затерп. Думаю - невже ворог перервав ззаду лінію і мене поранило? Обертаюся і бачу на собі здорову гіляку. Ну, слава Богові, думаю . . .

Соколенко не докінчив свого оповідання, бо з'явився задиханий зв'язковий від чотового Залізняка.

- Друже командир! - зголосив він, - поляки лагодяться до наступу.

- Ну, мої приятелі! - зриваючися з місця, звертаюсь до старшин. - Мусимо видержати, мабуть, найсильніший наступ. Гайда на лінію!

К-р Байда хотів був відходити з нами, але я на це не погодився. «Наказав» йому лежати на місці, бо не можна всім разом наражуватися на небезпеку і заглядати смерті в вічі. Приобіцяв йому повідомляти його про перебіг бою через зв'язкових.

Тим часом перестрілка наростала на силі. Бігцем добираюся до відтинка третьої чоти.

- Сьома двадцять, - дивлячись на годинник, говорю до бул. Рубача. - Витримаємо, друже Рубач?

- О, річ ясна, друже командир, - відізвався завзятий підстаршина. На нашу чоту найбільше натискають тому, що вона ближче до поля. Хочуть тут прорвати нам лінію, але дулю... Головне те, що є амуніція і ґранати, а решта - дурниці.

Я трохи підвівся з землі і оглянув наше передпілля. - Всім змінити становища, - наказую. - Треба висунутися з-під дерев на яких 2 метри вперед. Хай кожний наложить перед собою пеньків.

Наказ виконано хутко. Одні стріляли, другі поправляли становища - і так напереміну.

Між першою і другою чотою ворог відкрив гураґанний вогонь і приступив до енерґійного наступу. Застогнала земля від розриву ґранат і гори задрижали. Забушував бій. Світляні кулі перехрещувались, мов фантастичні джмелі. Об'єктивно беручи, це видовище було гарне.

Знову не пощастило ворогові. Наступ був відбитий. На якийсь час затихло. Тільки час від часу то з одної, то з другої сторони розтинався вистріл. Це кращі стрільці «пробували своє праве око», хоч було вже трохи темно.

Дощ не вщухав. На землі постало болото, але ми мусили лежати. Нас безупинно обливали холодні струї. На додаток повіяв зимний вітер. Кожного підкидало від холоду. Щойно тепер воші почали робити під сорочкою свої маневри і заявляти про своє «я». А кишки безнастанно грали голодне танґо.

Ворог вистрілив кілька білих ракет, які освітили все бойовище. Стало ясно, наче вдень. До нас долинули вигуки ворожих вояків:

- Гей там, бандеровци, як длуґо бендзєцє лєжець? Для чеґо сен не поддаєцє?

- Ходи сюди ближче! Скажемо тобі, Антку, чому не піддаємося, - вигукнули з нашої сторони.

- За цо сєн бієцє?

- За Україну.

- Не бондзь ґлупі. Такей України не бендзє, як ви хцецє. Сталін не допусьці до теґо.

- Ти, дурний цапе чотирирогий, по наших спинах ще Сталін не їздить, а по ваших уже почав. Ще не знати, хто краще виграє - ви чи ми.

Відтак по ворожій стороні залунав якийсь грубий голос, наказуючи, щоби було тихо. Ми також замовкли, бо цікаві були почути, що нового придумають московські прихвосні. Грубий голос почав своє сольо:

- Єст там у вас такі Громенко? Повєдзцє му, жеби сєн с. син поддал, а як нє, то вас вшисткіх до ґодзіни часу розпєпшими.

По нашій стороні вибухнув рев сміху.

- Гей ти, бурмило, - гукнув бул. Рубач. - Заткай собі хавку і завчасу, поки ще живий, задирай копита!

Пересварка не вгавала. З обох сторін лунали щораз уїдливіші епітети.

Мене занепокоїло те, що ворог уже знає, що я командую цим відділом. Питаю к-ра Залізняка, звідки він міг би про це довідатись.

- Мабуть, там на дорозі зловили Гупала живим і він, бідака, мусів сказати, - відповів Залізняк. Знову заграли кулемети.

- Ну, чотовий, - говорю до Залізняка. - Тепер треба здорово триматися. Це, мабуть, буде їхня остання, рішальна атака. Хай вояки заощаджують набої і ґранати. Не дати ворогові підсунутись близько!

З таким самим наказом посилаю зв'язкових до інших командирів чот. На відтинку другої чоти було цілком спокійно. Тут атакувати ворогові було незручно, і тому він залишив це місце у спокої.

- Перець! Біжи до к-ра Байди і зголоси, що ворог лагодиться до вирішального наступу. Решта - без змін. Крик залишиться біля мене.

Поглядаю на годинник - ну, вже восьма. Ще якось видержати годину.

На відтинку наших двох чот, розташованих півколом, ворог сконцентрував тепер понад 40 кулеметів і відкрив з усіх пекельний вогонь. Стріляв він самими світляними і розривними кулями. Впродовж п'ятьох хвилин перед нами не осталось ні одного середньої грубини дерева. Все попадало на землю.

Нашим кулеметам наказав я мовчати. Зрештою в огні не було потреби; крім того, треба було берегти амуніцію. Кулеметну симфонію поляків супроводили ракети, сліплячи нам зір. Але ми заздалегідь наготовили гілля, щоби під час ворожого наступу маскувати себе перед їх ясністю.

А з неба виливалися на нас кухлі огидної води. Вона на спілку з вітром холодила нас до костей. Хоч наш відділ був на нашому оперативному терені найстарший і навоювався вже досить, проте від 1944 р. ще не мав бою в таких умовах, які були тепер - холод, дощ, голод і скрута з амуніцією.

Гураґанний вогонь противника тривав яких 12 хвилин. Нараз усе втихло.

- Увага! Ані кроку назад! - кидаю наказ.

Вояцтво зрозуміло, про що йдеться, і ще щільніше притиснулося до землі. І раптом - жахливий гук ворожих ґранат заглушив нас. По нашій стороні почулись тихі зойки. Бул. Ґонтар і віст. Дуб були поранені в голови відламками ґранат.

- Гуррааа ! . . . - заревіло кругом, і кожному з нас пішло по тілу тремтіння.

- Вогонь! - і наші кулемети заклекотали.

Поляки натискали, мов оскаженілі. Брутальна большевицька лайка і наган ззаду гнали їх вперед. Два різкі свистки, - і коло 100 ґранат, відповідаючи ворожим, розірвалось між лавами наступаючих. Ще два свистки - і за ними пішла друга порція.

Крики, зойки, польську і большевицьку лайку, шум дощу - все це заглушило наше могутнє «слава».

- Уцєкай!

- Не уцєкаць, к . . . а маць, на становіска!

Знову даю два свистки, і третій раз вибух десятків ґранат розшматував повітря.

- Слава !... Вперед за Україну! Бий!

Що діялося в ту хвилину, годі описати . . .

Перець! Біжи до Лагідного, хай з рештою чоти атакує з флангу! - кажу до зв'язкового, а, обернувшись до своєї лінії, кричу: - На становища!

Все спинилось.

- Вернути на свої старі становища! - пішов наказ по лінії.

Лагідний вже атакував збоку. Ворог не розумів, що сталося, і, розгубившись, відступив.

- Крик! Біжи до Лагідного, хай уже зупиниться і вирівняє лінію, - наказував я зламаним голосом. Нерви, розпружились і раптом настало ослаблення. Прийшов бунч. Соколенко.

- Пхаються назад, як свині, - важко здихнувши, сказав він. - Ну, і попам'ятають вони нас, шляк би їх трафив! Знатимуть, куди стежка в горох. Он там, попід буками лежать, як снопи.

- Які в нас утрати? - питаю його.

- Троє вбитих і двоє поранених. Зокрема тяжко ранений в голову бул. Ґонтар. Не витримає. Між убитими - кулеметник Коваль. Мені стиснулося серце. Такі втрати!

Надійшов к-р Залізняк. Я став і сильно стиснув йому і бул. Рубачеві руку за геройську відсіч ворогові.

Наказую відставити ранених на поляну, а двох вибулих кулеметників, убитого і пораненого, замінити кулеметниками з другої чоти. Сам відходжу до к-ра Байди, який знаходився біля Лагідного. Два молоді кулеметники, Крук і Смик, уже бігли до третьої чоти на доповнення.

Ворог відступив не зовсім і вперто обстрілював наші позиції. А дощ далі поливав без перерви.

Бул. Ґонтар і віст. Дуб лежали під шатром. Ми з к-ром Байдою приклякли над ними. В Ґонтаря була над вухом велика рана. Він маячив. Питаю Дуба, як він чується.

- Я, друже командир, чуюсь незле, - відповів він. - Тільки шиєю не можу ворухнути. Але йтиму, поки матиму сили.

- Ой, ой! - закричав Ґонтар. - Командире, батьку мій! Скажіть, нехай віддадуть мені мою пістолю! Чи ж вам приємно дивитися, як я мучуся? Я й так проживу ще годину-дві. Прошу вас, віддайте мою пістолю. Друже командир, прошу вас! Буду на тому світі Бога молити за вас всіх, щоб дозволив вам діждатися самостійної України, а я вже не діжду. Ох, Боже, як шумить... як гуде... Я не знаю. Може, так...

- У нещасного знов починалося маячіння.

Нам на очі виступили сльози.

Наш друг умирав.

Зійшлися всі старшини. Отець капелян Кадило благословив пораненого і проказав над ним молитву. Молитву за доброго і геройського підстаршину УПА.

Маячіння пораненого вривалися і втихли . . .

Десь на відтинку другої чоти гула пісня:

«І похорону не справляють 
Ні батько, мати, ані брат. 
Ніхто не знає, де могила, 
>Де поховає тіло кат. . .»

Я звернувся до виховника Зоряна, щоби він взяв кількох вояків з другої чоти (вона сьогодні воювала найменше) і щоб вони викопали могилу.

Уже доходила дев'ята година. Ворог напевно теж втомився. На сьогодні, мабуть, кінець.

«В бій за славу коханого виряджала стрільця, 
Цілу нічку прощалася, цілувала в уста. 
Прощавай же, коханий мій, не побачу тебе,
Як колись там, під вишнею пригортала тебе . . . »

Наші повстанці виводили нову пісню. Постріли вже не лунали. Крізь шум дощу завивав вітер і сумно шелестів у листі дерев. Уже кінчали копати могилу.

«Дудонить під копитами степовая земля, 
Спів лунає між горами - Україна вільна! 
Чути пісню коханого скрізь по селах, містах, 
Впав Нечай ізранений на гурбанських полях . . . »

- Хай перестануть співати, до ясної холери, бо й так щемить душа, - буркнув сердито д-р Шувар. - Голодні, ледве на ногах держаться, а ще співають.

- Козацька вдача і кров, - заспокоїв його к-р Байда.

До мене підбіг котрийсь із повстанців і зголосив: - Друже командир! Всі поляки в долині. Слухають, як ми співаємо.

- Добре, хай слухають! - відповідаю йому. - Хай знають, як ми вміємо за волю постояти.

Принаглюю з похороном. Всіх убитих поклали в спільну могилу. Отець капелян проказав над ними молитви. Всі ті, що не були на позиціях, віддали героям останній салют. Виряджали їхні тіні в дорогу, з якої ніхто не повертається . . .

- Нам треба відійти з наших становищ якнайтихіше, - сказав я. - Добре, що паде дощ, - не будуть за нами йти. Порядок маршу: друга, перша і третя чота. ПЖ бере під опіку раненого Дуба.

Мов нічні привиди, повстанці рушили забезпеченим маршем до шосе і штреки Балигород-Команьча. Віддалившися на який кілометер від місця бою, ми пережили приємну несподіванку: раптом перестав дощ. Вітер здмухував з неба останні хмаринки. Небо випогодилось і стало ясне, місяць освітив усю околицю і стало видно, немов вдень. Справа переходу шосе, штреки і ріки Ослави, які напевно були обсаджені засідками, ставала проблематичною. До того ми були вимучені, мокрі до нитки, обболочені, наші ноги буквально відмовляли послуху.

Ідучи з картою і компасом на чолі відділу, я мав намір зробити перехід у тому місці, де по обидва боки штреки стояв ліс. Але не так сталось, як бажалось. Недалеко від тих проклятих перепон я спинив відділ і вислав стежу, щоб вона провірила місце переходу. Коли стежа вже була по другій стороні штреки, ми почули перелякані запити: «Стуй! Кто ідзє?». В небо виприснуло кілька ракет. Вслід за тим заграли ворожці кулемети і автомати. Наша стежа з поспіхом повернулась. Без утрат.

Не було іншої ради, як завернути на північ у напрямі станції Репедь. Узбіччя гори, якою ми посувалися, ворог весь час обстрілював. Ми спробували зробити перехід ще в одному місці, але повторилася та сама історія.

Зупинивши відділ, щоб дати йому трохи відпочити, я наблизився до к-ра Байди, щоби порадитися, що нам робити далі. Прийшли до висновку, що найкраще вибратись на чисте поле і пробувати там. Краї лісу напевно сильно обсаджені, а перехід серед поля нам, можливо, вдасться без бою.

Була 12 година ночі. Кінчилося 10 червня 1947 року, день, впродовж якого наш відділ перебув справжнє пекло. Ворожі ракети безнастанно освічували краї лісу. Час від часу сипались туди густі кулеметні серії. Відділ посувався, мов мара. Вояцтво підупало на силах цілковито.

Вийшовши на чисте поле, ми остовпіли. Куди ж тепер? Від сторони Команьчі було чути сопіт броневика, який помалу посувався штрекою. З нього мчали світла рефлекторів і сипали серії тяжких кулеметів. Ворог обстрілював краї лісу, з якого ми вийшли. Блискавкою розтяла мій мозок думка. якщо зараз не перекинемось на другий беріг ріки, нам буде дуже зле. І я біжу на чоло відділу, задержую передню чоту і наказую залягти чолом до штреки. Ступнево укладаю рій за роєм, які розтяглися були, мов журавлі, по лугах і збирали квасець.

- Скорше, хлопці! Спішімось! - підганяли вояків командири.

За кілька хвилин відділ уже лежав в лінії. Враз вибризнули дві білі ракети на парашутах і сильно освітили всю околицю. Правду говорить приказка, що і при несоняшному світлі можна знайти голку. Праворуч, сопучи, як ковальський міх, наближався броневик. З-за шкарпи зняли клекіт ворожі автомати. Здавалося, що нам уже буде кінець. Не було іншого виходу, як іти пробоєм. Тому зриваюся разом з бул. Петею і кричу до вояків:

- Гей, друзі! Куля - не бочка. Вперед! Вогонь!

За нами підірвався весь відділ і кинувся в пробій. - Ріж і бий! - несамовитим голосом крикнув булавний Петя.

Повстанці мчали, мов лявіна. Вони вигукували на різні голоси, луна билася об скелі гір.

Ось уже шкарпа і рейки. Два свистки - і кільканадцять наших ґранат струсонуло повітрям. Броневик став.

- Вперед!

По другій стороні штреки, тут і там я побачив при світлі ракет шматки розірваного людського м'яса. За одним розгоном перебігли ми гостинець. З броневика бризнули на нас жмути світла і одночасно подали голос важкі кулемети противника.

- Скоро! На другу сторону ріки! - даю новий наказ.

Ослава, ріка бистра, прийняла нас до себе дуже радо. Її рвучкі хвилі бавили нас, ми по кілька разів пірнали з головою. Але це нічого не значило: ми не могли промокнути, бо вже перед тим були ідеально мокрі.

На другій стороні ріки кожний з нас з полегшею віддихнув. Перед нами майорів славний ліс Хрещата, а в душі зроджувалась надія, що вступимо до села Туринське і зможемо знайти там бодай трохи бараболі.

Пройшовши ще яких 200 метрів, зупиняємося, щоб перепочити. Всі важко повалилися на землю.

- Які втрати? - питаю бунчужного.

- Погано! - відповів Соколенко, який уже встиг оглянути весь відділ. - Маємо п'ятьох убитих, а д-р Шувар ранений в ногу.

Каменем упали мені на серце ці слова. Але мертвих не воскресити! Треба було думати про живих. Проклятий день! Він видавався тепер гнітючим кошмаром.

- Панове, спішімся! - почав я принаглювати по короткім відпочинку, - спішімся, щоби ще до ранку роздобути чогось з'їсти, а то, їй богу, повмираємо.

14. Шукаємо за своїми

Рана доктора Шувара була важка, і він не міг маршувати сам. Кілька найсильніших повстанців, взяли його попід руки, допомагали йому йти.

На сході вже рожевіло. Помалу, напружуючи останки сил, ми дійшли до краю села Туринське. В ньому, на наше велике щастя, не було нікого - ні цивільних людей, ні ворожого війська. Повстанці, мов навіжені, відразу кинулися в хати за поживою. Брали все, що попало під руки - біб, горох, кар-топлю. Кожний ховав цей скарб, де тільки мав місце. В одно-му домі знайшлася бочка квашеної капусти, в якій уже заве-лися хробаки. Ніхто довго не задумувався - з'їли і цю капу-сту. Голод - великий пан, не розбирає...

В селі ми зробили недовгий перепочинок і набрали бара-болі. Потім подалися помалу на другий край села, а звідти пішли великим потоком, який тягнувся до лісу Хрещата. Спинилися в лісі. Запалили вогні, почали варити їсти. Кож-ний рій, треба згадати, мав свого кухаря. Своїх баняків куха-рі ніколи не кидали. О, ця «кухyz» не раз наганяла страху полякам, коли починалося несамовите тарабанення. Часами, на згадку про це ставало весело.

Повстанці сушились біля вогнів, санітари робили раненим перев'язки. Д-р Шувар був блідий, мов стіна. Йому дошку-лював сильний біль. Куля зачепила кість. Вона походила, правдоподібно, з броневика. Мабуть, його кулі вирвали з на-ших лав усіх п'ятьох друзів.

- Добре виміряв, - коротко сказав вих. Зорян.

Сонце вже зійшло, коли вояцтво пекло бараболі і на доро-гу. Ми з к-ром Байдою заглядали в карти і комбінували.

- Тут маємо вже обов'язково зустріти когось із наших, - впевнено говорив к-р Байда. - Цей терен належить до к-ра Хріна, і він з своїм відділом десь тут. Дякувати Богу, браство сяк-так підкріпилося, а то не могли б рушити з місця. Я почав мову про вчорашній фатальний день. Треба було признати, що поляки вже трохи навчились воювати. Ніяк не можна було порівняти бої з ними в 1945-46 роках. Різниця була велика. Правда, цим разом ми мали проти себе добірні кадри. Крім того, поляки розраховували на те, що ми не ознайомлені з цим тереном і можемо легко попастися в мат-ню, а також довідалися, що ми виголоджені. Все це давало їм певність перемоги. Ці моменти треба брати під увагу при плянуванні наших дальших починань.

Настала 7 година ранку, нам треба було рушати в дорогу. Всі старшини підвелися з своїх місць і пішли до своїх підвід-ділів. Бунч. Соколенко заповів підготування до відмаршу.

Повстанці, помившись, обсушившись і попоївши досита раз печеної, раз вареної бараболі, виглядали цілком інакше. Вступив в них новий дух.

- Ну, як, хлопці? - підійшовши до одного гурту, запитав я вояків.

- Та так, друже командире! - відгукнулись вони. - Тепер сміло можемо воювати знов.

- А я, друже командир, - заговорив віст. Рубаха, - думав учора вже застрілитись. . . коли ми переходили. Уже геть охляв. Але, як ви пішли вперід, я подумав собі: не буду останній! І якось Бог дав, що всьо вийшло назагал добре . . .

- Маскувати вогні! - наказували командири, і небаром весь відділ стояв готовий до маршу. Кажу бунчужному, що порядок маршу не міняється і що ранених треба взяти в се-редину відділу. Ранених мали ми вже шістьох. Німий подив наших очей раз-у-раз скерувався на Каштана і Назара. Всі страждання і невигоди вони переносили по-геройськи: ніяких зовнішніх виявів болю, ніяких нарікань і докорів!

Гірше було з д-р Шуваром і Дубом. Доктор зовсім не спроможен був іти, а Дуб мав гарячку і маячив. Проте йшов і зброї з рук не випускав.

Помалу вибираючися в гору, відділ посувався в глибину Хрещатої. За півтори години ми вибилися з трудом на хребет однієї гори. Тут були великі поляни і багато стежок у різних напрямках.

Сонце кидало на нас тепле проміння. По небу зрідка пе-репливали білі кучеряві хмаринки. В далині синіли пасма гір, тягнучися з заходу на схід і південь. Краєвид був чудо-вий. Не один з вояків спинився на хвилину в німому захо-пленні. Карпати! Скільки слави принесли ви нам, скільки нашої, а ще більше ворожої крови випили ви в останні роки! Якби ви вміли сказати бодай частину правди про те, що тут діється! Скільки повстанських відділів ховаєте ви в своїх могутніх лісах! Скільки прийняли ви в своє лоно наших жертв з попередніх і теперішніх визвольних змагань! А скільки ворогів!

К-р Байда стояв на узбіччі гори і, затопивши погляд у далечінь, снував свої думки. Повстанці спочивали.

Стежі, що їх ми вислали в різні сторони, повернулись і, перебивши нашу задуму, зголосили:

- Друже командир, ми натрапили на свіжі сліди і щойно замасковані вогнища - ще навіть куриться дим. Мабуть, квартирував котрийсь з місцевих відділів.

Ми дуже зраділи. Нам треба було зараз же іти цими слі-дами - може, наздоженемо. Зв'язавшися з котримсь із міс-цевих відділів, ми мали б багато кращу ситуацію, і вдалося б уникнути не однієї прикрої несподіванки. Я звернувся до вояків:

- Ну, друзі, нам пора дальше!

Стрілецький ряд поволі видовжувався, ховаючись між стовбурами дерев. Стежа провадила на слід, який вона завва-жила. Та і к-р Байда теж уже зорієнтувався в терені, бо був тут минулого року.

Так ми дійшли до місця, де справді були свіжі сліди на-ших квартирантів. Вони вели у глибину лісу. Друзі, мабуть, відступили, взявши нас за КБВ. Правдоподібно, завважили нас, коли ми палили вогнища в долині над селом.

Не гаючи часу, відділ рушив далі, але вже повільнішим маршем - з огляду на ранених, які не могли поспішати. Слід весь час провадив на південь. Ішов він добре битою стежкою. Так промаршували ми десь до одинадцятої. Потім вийшли на перехрестя стежок - і тут слід нам загубився.

- Ге-ге, пане-брате! - озвався хтось із старшин. - Шу-кай тепер вітру в полі! Не так легко знайти партизанів, як комусь здається. Тепер хоч цілі полки випускай, щоб знайти когонебудь.

- Не вийшло! - сказав я. - Далі не йдемо. Трохи відпо-чинемо і спечемо картоплі, бо я вже знов охляв, отже думаю, що братство теж.

Відділ розтаборився кругом невеликої гори, виставивши заставу коло стежки, якою ми прийшли. Повстанці почали приводити себе до порядку. Дехто мився, інші над вогнем витріпували з своїх сорочок нужу. Потім лягли спати, щоб надолужити дві останні недоспані ночі. День мали ми знову гарний і соняшний, а свіже гірське повітря теж сприяло на-шому відпочинкові.

Але, на жаль, ворог не відпочивав. Він знав, що ми пер-ший раз зайшли в цей терен, знав і про фізичне вичерпання нашого відділу. Тому тропив нас по лісах, немов мисливець звіра.

Десь коло 2 години, коли відділ ще пресмачно спав, наша застава, яка була на стежці, відкрила кулеметний вогонь. Алярм! Кожний зривався з свого леговища і за кілька хви-лин був уже готовий до бою. Але я наказав заставі відступа-ти за відділом. Застава мала втрату: був убитий повстанець Шум.

Я вважав за відповідне не встрявати в бій. Головним мо-тивом було те, що відділ був надто виснажений. Була щойно 2 година пополудні, отже до вечора лишалося забагато часу. Скільки треба було б зужити амуніції? А великих запасів коло себе ми не мали. До того - ворог не йшов проти нас з якоюнебудь силою.

Відв'язавшись від противника, відділ вийшов на одну більшу гору, а потім, при добрім забезпеченні почав посува-тися її хребтом у напрямі сіл Душатин-Миків.

Над вечір, десь коло 5 год. ми зупинились над селом Миків і отаборилися в досить глибокому потоці, затерши перед тим за собою всякий слід. В селі було тихо, мов у гробі. Жадної людської душі. Більша частина хат - спалена, зацілілі - зруйновані. В цій пустці жалібно подавали голос уже напів-здичілі коти і тужно вили собаки. Можна було собі уявити, з якою шаленою швидкістю втікали б ці створіння, якби нараз побачили живу людину. Згарища і руїни вже зароста-ли бур'янами. Про те, чи зможемо тут знайти щось з поживи, не могло бути мови. Все було пограбоване, а коли щось і зо-сталось, то згодом пішло з димом. Про це заздалегіть под-бало ВП.

Над вечір стало холодно. Я наказав запалити багаття, ви-тягнути запаси і щось зварити для підкріплення сил. Дехто ще мав картоплю, біб і горох. Постановляємо, що будемо но-чувати тут. Повстанці назносили багато чатиння, мостили ним землю і лагодилися на нічліг.

Вогні весело палахкотіли, пеклася бараболя, варився біб і горох. Біля одного вогнища згуртувалися всі наші старши-ни і радили. Кожний подавав свою пропозицію, старався пе-реконати інших у правильності своїх думок, але знайти ідеальну розв'язку було тяжко. При наявній сутужній ситуації треба було узгодити і накази командування, і вимоги по-літичної лінії, і конечність зберегти бодай мінімум людських сил. Кінець-кінцем найкращою розв'язкою видалася та, яку запропонував к-р Байда:

- Вранці рушаємо і йдемо до пункту, щодо якого я маю домовлення з к-ром відтинка Реном; а там я напевно дістану якісь нові інформації і накази на майбутнє. До того - там є недалеко санітарний пункт, в якому ми повинні залишити всіх поранених. О котрій годині думаєш відходити, Громенку? - звернувся Байда до мене.

- О шостій.

- Так, друзі! А тепер треба лягати і відпочити. Добраніч!

- Добраніч! - і старшини, підвівшися, подались до своїх леговищ.

При світлі вогнищ деякі повстанці ще чистили зброю. Коло одного з них санітари робили раненим перев'язки. З д-ром Шуваром було таки погано. Нога спухла і почервоніла. Але доктор не піддавався, і по ньому не було знати, які болі мусів він переносити. Щоб бодай трохи полегшити йому хо-діння, йому зробили дерев'яні підпірки. Інші поранені три-мались добре.

Цілу ніч горіли вогні, а біля них спали повстанці. Але вже о 5,30 всі були на ногах. Кожний брався до їжі, щоби встигти наїстися ще перед евентуальними несподіванками. Ми вже доїдали решту запасів, які змогли взяти з села Ту-ринське, як з напряму села Миків прибігла стежа і зголосила, що на нас наступає розтрільна ворога.

- Чорт з ляхами! - закляв хтось з пересердя - біжать за нами, як гончі собаки.

- Друга чота криє відступ! - командую я. - Перша чота іде попереду, третя - в середині. ПЖ при ранених. Маршувати!

К-р Байда ішов на чолі відділу. Провадив він, бо знав терен. Коли ми вийшли на одну гору, друга чота раптом від-крила вогонь. Нашим кулеметам відповів лютий вогонь по-ляків. Все таки ми посувалися вперед. Прискорювати маршу ми не могли з огляду на поранених, а поляки це використо-вували і потроху насідали нам на п'яти. Однак це делікатне насідання і небажання перейти в атаку видалось мені досить підозрілим. Йдучи поруч вих. Зоряна, я висловив йому своє побоювання, що противник, можливо, підготовував десь по-переду засідку. Пізніше це побоювання справдилось.

Ворог переслідував нас уперто, насідав на зади і обстрі-лював. Щоб уже скінчити з цим і відв'язатись, о 11 годині я наказав прискорити марш. Останками сил взяли вояки д-ра Шувара на руки і понесли його, не відстаючи від відділу. Через деякий час ми звільнилися від переслідувачів. Можна було сповільнити темпо маршу. Кожному з чола лився цюркотом піт. Сонце припікало.

Так підійшли до великої поляни, на якій стояли старі повстанські колиби. К-р Байда, який ішов з першою чотою, взяв курс понад край поляни. Нагло ця чота дістала сильний автоматний вогонь. Кулі вдарили об гілля дерев, немов би хтось горохом сипав, і обтинали їх. В цей момент і ми дістали вогонь - ззаду, а ще сильніший з боків. Двоє повстанців упало.

- Нам треба взяти навскіс ліворуч, - квапливо говорив к-р Байда. - Там внизу є дорога.

Нас обкружили. Треба було за всяку ціну вирватися з кітла. Відділ пробіг дещо вперед. З усіх чотирьох сторін по-сипалися на нас стріли. Ми були на підвищенні, тому ворог міг сміло відкривати вогонь з усіх боків: його кулі не могли разити своїх. Серед відділу з'явились познаки деякого спа-нікування. Його належало відразу зліквідувати, щоб не ста-лося гіршого. Зорієнтувавшися в ситуації, клякаю на одно коліно, чолом до дороги, і, розставивши руки, гострим голо-сом подаю команду:

- К-р Бартель - направо! К-р Лагідний - наліво! Решта - в резерву!

Рішуча команда додала воякам енерґії і спам'ятала тих, які почувалися непевно. Як блискавка, люди розчленувалися в розстрільну і залягли.

- Зв'язкові, до мене! - кричу я. Але вони вже були біля мене. Лежали, чекаючи на доручення.

- Підсуватись, повзучи, вперед: 20 метрів! - пішов по лінії новий наказ.

Приклякнувши на коліно, я обсервував поле перед нами. Внизу, на дорозі Бистре-Рябе, віддаленій від нас на яких 40 метрів заліг ворог. Його вояки лежали один біля одного, як оселедці. Я показав на них зв'язковому Перцеві.

- Ага! О, буде м'ясо! - скривився юнак, але відразу ж повеселів. - Але вони наплечники мають, друже командир, а там напевно є хліб і консерви...

- Прощавайте, друзі! - нагло залунав могутній бас. - Поклоніться від мене вільній Україні!

Немов прошитий електричним струмом, оглядаюся назад. Бачу: д-р Шувар тримає проти чола свою пістолю.

Доктор, що ви роб... - але слова я не скінчив. Уже грим-нув постріл. Доктор Шувар, він же Євген Лужицький, курін-ний лікар УПА, впав на землю мертвий. З чола витікала кров.

Не знаю, я, здається, в цей момент дуже зблід. Я дивився на нерухомого доктора, на моїх устах було німе питання: чому ти так зробив? Адже ще не було найгірше!

Але довго думати не доводилось. Люди чекали дальших наказів. Треба було поспішати. І тому, відвертаючись, подаю по лінії:

- Готуйся до пробою! Приготовити ґранати! Ворог відкрив густий вогонь. Відповідаю полякам двома свистками, летять наші ґранати, потужні вибухи, стогне лу-на... На кілька секунд запанувала тишина.

- Вперед! За Україну! - і, враз підводячися на повний ріст, пориваю за собою весь відділ.

- За Україну!... За Україну!... - заклекотіло між горами. Мов розлючені леви, гнались повстанці в атаку. «Кухня» що-сили закалатала в баняки.

Я, зв'язкові і вих. Зорян, б'ючи з своїх автоматів, вибігли на дорогу. Мабуть, не чекавши від нас такого бравурного наступу, ворог зсунувся за берег дороги. Лоза, Чумак і Ка-лина з своїми роями трохи не понад голови поляків влетіли на їхні зади і, обернувшися, почали сікти з своїх автоматів. Декотрі з ворогів, кидаючи зброю, пробували спасатися, але пощади нікому не було. Зав'язався рукопашний бій, в якому людина забуває про себе і перетворюється в автомат убив-ства. Страшно це виглядало! Нам на допомогу примчала реш-та відділу. Незабаром густа ворожа лінія була знищена.

- Бігом на гору! - кричу з усієї сили, бо з гори, право-руч від нас, гналися на поміч своїм вояки КБВ, які перед тим обстрілювали нас з боків.

Напруживши останки сил, наші бійці подались у вказа-ному напрямі. Дуже скоро ми опинились уже на горі і могли прийти до себе.

На горі наказую задержатись, треба упорядкувати відділ. Деякі, фізично слабші, ще долучувались. Дехто ніс здобуті польські наплечники з хлібом і консервами, інші тягнули здобуту амуніцію і зброю.

Повстанці були страшно змучені, кожний бодай на кілька секунд валився на землю, щоби відпочати. Я наказав коман-дирам поупорядковувати чоти, а сам з вих. Зоряном зійшов трохи вниз, в тому напрямі, де хвилину тому кипів бій.

- Дивіться, друже командир, скільки їх знову сходить - там, ліворуч! - заговорив Зорян, показуючи рукою.

Справді, поляки наново формувались і прямували до бо-йовища. З усією певністю можна було чекати, що вони про-довжать погоню. Щоб не попасти в нову халепу, треба буде добре маневрувати. При такому фізичному вичерпанні ледве чи це вдасться. Ці думки настроювали мене і виховника дуже невесело.

Громенку, спішись, бо знов будуть нам на зади насі-дати, - почав принаглювати к-р Байда, коли я і вих. Зорян повернулись до відділу.

- Ну, що ж, підемо далі.

Бунч. Соколенко вже встиг на швидку руч розподілити трофейну їжу між раненими і здоровими повстанцями.

- Що зробити з здобутою зброєю? - запитав він.

- Цівки, головно з кулеметів, витягнути, - не довго на-думуючись, відповів я, - а решту поламати і порозкидати на чотири вітри. І своєї досить! А які втрати?

- В рукопашному бою впало п'ятеро, а потім ще д-р Шувар, а двоє ще напочатку, то разом вісім, - сумно відповів бунчужний. - Один ранений в руку. Між убитими є бул. Тор з чоти Лагідного.

- Ой! - майже рівночасно вихопилося в мене і в к-ра Байди. Але що вдієш! Це ж був пробій з окруження, і наші втрати були зрештою нічим у порівнянні з ворожими. Може, хоч тепер, спробувавши по чому «лікоть сала», перестануть так зухвало пхатися.

- Ну, маршувати!...

- Нам тепер треба добре замести за собою слід, - заго-ворив к-р Байда, ідучи поруч мене на чолі відділу. - Треба брати на північ, а потім на південь. Коло 5-ої години ми по-винні бути недалеко від потрібного мені місця.

Відтак ішли мовчки. Кожний з нас думав своє. Потім мені захотілось поділитися своїми враженнями:

- Але вояцтво воює! Бачив, як гатили КБВ по головах? Їйбогу, з таким військом і в вогонь, і в воду можна йти! Але доктора шкода. Ай, доктор, доктор! Пощо він так зробив? Напевно ще міг би продертися - разом з іншими раненими.

- Був уже нервово вичерпаний, - докинув своє слово о. капелян Кадило, - і вважав за відповідне покінчити з со-бою, щоб не утруднювати нам походу.

- Він був курінним лікарем, - задумано промовив Бай-да - він був порятунком для поранених і хворих, він був надією для тих, що могли бути пораненими і про це він по-винен був пам'ятати у найважчому положенні.

- Хай Господь Бог простить йому всі гріхи! - широко хрестячись закінчив розмову о. капелян.

Дряпаючись по скалах, відділ держався розстрільної, та-ким чином затираючи за собою всякий слід. По годині такого маршу ми завернули на південь, прямуючи на с. Манява. Коло 3-ої години бул. Петя, який був командантом чолового забезпечення, зголосив, що на віддалі яких 200 метрів зна-ходиться свіжий слід. Правдоподібно пройшло КБВ. Відділ спинився і негайно зайняв оборонні становища. Я, бун. Соколенко, вих. Зорян і бул. Петя подалися вперед, щоби приди-витися до сліду пильніше.

Справді, слід був дуже свіжий. Тут проходила військова група. Наскільки можна було зорієнтуватися, нараховувала вона до 300 вояків. Прямувала вона з сходу на захід. Можна було здогадуватися, що за нами шукають, розіславши по лісі великі стежі.

Нам треба було бути дуже обережними. Рішаємо, що далі не йдемо, а відпочинемо на місці, приблизно до 5-ої години. А пізніше побачимо.

Друже Петя! - звернувся я до підстаршини. - Беріть кількох вояків і пройдіться цим слідом. За півгодини повер-ніться назад. Ми будемо на вас ждати. В разі потреби прий-маємо бій. Якби вам випадково не вдалося долучитись, то смерком на цій горі (я показав йому гору, яка була направо від нас) будете мати зв'язок. Розумієте?

- Так є! - і бул. Петя відійшов.

Трохи згодом ми втрьох повернулись до відділу. Наші ранені сиділи гуртом біля зваленої грубої ялиці і їли здобуту в бою їжу, заразом гріючись проти сонця. Хоч було 12 черв-ня, проте в повітрі стояв холод.

- Ну, як чуєтеся, хлопці? - запитав я, підійшовши до поранених.

- Погано, друже командир, - відповів ранений в руку ст. віст. Гудим. - Ходжу з пістолею, як теля, автомата не годен держати. От біда! В час пробою я скочив на голову яко-мусь полякові, який зарився під беріг дороги; був блідий, як стіна. Я до нього з пістоля, а набій не спалив. Він зірвався і хотів мене з автомата «переїхати». Я вже був подумав: кі-нець мені! Але маю щастя, бо в цей момент котрийсь із наших, що був на березі, як ударить його кольбою кріса по го-лові, аж мозок вискочив, і він, як платва, розтягнувся на цілий рів. А я в ноги. . . нагору ледве-ледве видряпався.

- Підожди, пане-брате! - потішив я його - рука заго-їться, і все буде в порядку. Ще повоюєш!

Я почав шукати оком за к-ром Байдою, але ніде його не побачив. Спитав вояків, але вони не знали і теж здивувались, не побачивши його. К-ра Байди в відділі не було. Незабаром почувся внизу тріскіт галузя, і к-р Байда прибув. Він від-кликав мене набік.

- Знаєш що, Громенку? Я вже зорієнтувався. Ми вже недалеко того місця, де маю умовлений пункт. Ти перейдеш з відділом на другу сторону потока, а я і Зорян підемо туди. Ти з відділом зачекаєш на нас. Я буду спішитись, бо, може, ще зайдемо сьогодні до села Маняви, та принесемо картоплі. Бул. Чумак орієнтується в цьому терені, бо минулого року він був тут на спеціяльній роботі.

Так, рація, - втішився я. Мені абсолютно випало з пам'яті, що Чумак перебував тут щось три місяці, як к-р Рен зажадав від мене одного доброго роя до якоїсь роботи. Отже ми мали тепер кількох осіб, які зналися на цих околицях.

Тим часом бул. Петя повернувся назад.

Сліди, друже командир, - сказав він, - провадять геть зовсім у долину. Я йшов по них, може, зо два кілометри. Зовсім свіжі. Вони проходили десь півтора години тому.

Я подякував йому і сказав іти відпочивати та перекусити. Потім відділ перетягнувся на другу сторону потока і роз-ташувався на невисокій гірці, яка була добра до оборони. Знову почав падати дощ. Напнули шатра і розклали вогонь, біля якого санітари почали поратись коло ранених. Вояки скупчились біля ватри і почали оповідати про випадки і вра-ження з бою. К-р Байда і вих. Зорян пішли до умовленого пункту. Хвилі хмар мчали по небі, час від часу покроплюючи нас дощем. Деякі з вояків сиділи попід шатрами, притулив-шись один до одного, і дрімали. Сильно докучав голод.

Я сидів на пеньку і розглядав теренову карту, яка нам уже кінчалася. Час до часу мене трясло від холоду. Я роз-думував над нашою долею. Що далі? - виринало питання. Єдина надія залишалася на одержання нових наказів згори. Але, які б вони не були, треба було подбати про вояцтво, дати йому бодай мінімум для фізичного існування. Думки вдаряли в порожнечу. Я скрутив з грубого паперу цигарку, але, зда-ється, не скурив її до кінця, бо зсунувся з пенька і заснув.

Розбудили мене к-р Байда і вих. Зорян уже смерком. Я трясся від холоду. Вони принесли кілька стрічок амуніції і пару кілограмів соли. Ми з к-ром Байдою відійшли набік, щоби спокійно поговорити.

- Маю до мене накази, - сказав к-р Байда. - Тільки тепер темно і тяжко буде їх розшифрувати. Найкраще зав-рта раненько. Але що ми зробимо з раненими? Санітарну криївку висаджено в повітря.

- Думаєш, що вони схочуть іти на санітарний пункт або куди інде? - запитав я його. - Я не вірю. Вони так прив'я-зані до відділу, що ні на крок від нього не відійдуть. Зреш-тою всі ще годні маршувати. Тільки б десь трохи товщу для них дістати...

- Тут я не знаю пунктів, де ми могли б таке добро роздо-бути. Хіба що зустрінемося з нашими. А тепер рушаймо на Маняву, може, вдасться принести картоплі. Завтра будемо знати, куди нам прямувати.


Вип. 4,    осінь 2000    «Літопис»
При використанні наших публікацій посилання на журнал «Літопис» обов’язкове.
© «Форум дослідів історії УПА»

| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |