| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

Михайло Дуда "Громенко", стн.

У ВЕЛИКОМУ РЕЙДІ (4)
Спогади

17. Перед новими труднощами

На денному постої повстанці майже ціле пополуднє вели гутірку на тему вчорашньої зустрічі з словаками. Мені ніколи було приставати до гуртів і прислухатися, що там говорять. Треба було визначити дальший марш і добре роздумувати над картою великого масштабу, щоб не попасти в якусь халепу. Дощі падали раз-у-раз і сильно утруднювали наш марш. А до того вояцтво було дуже ослаблене фізично.
Ввечері я вислав дві групи до села Криве, які очолив бунч. Соколенко. Одна з цих груп мала принести харчі, друга діста ла пропагандивні завдання. Коли повернулись до табору, серед вояцтва запанував добрий настрій. З розповідей довідалися, що словацькі селяни дуже цікавляться нашою боротьбою і розпитують про неї до деталів. Вістка про рейдуючупропагандивну частину УПА блискавично рознеслась по всій ЧСР.
Наш рейдуючий відділ здобував собі симпатії людности в кожнім відвідуванім селі. В деяких селах свідома словацька молодь горнулась до нас з проханням, щоб ми прийняли її до відділу. На жаль, я мусів відмовляти, бо не мав щодо цього відповідних наказів.
Урядові кола ЧСР підняли через часописи великий крик. Про УПА говорилося як про бандитів, грабіжників тощо. Ос терігали населення,, щоб воно нічого нам не продавало, а все добро ховало.
Одночасно з цим чеська армія і частини СНБ 3 почали ступнево бльокувати села і навіть по кілька районів одночасно. До ступ до сіл став неможливим. Голод в рядах відділу почав сильно даватися взнаки. З огляду на таку ситуацію я був при мушений залишити на одному пункті групу фізично ослабле них вояків, при якій остався також о. Капелян Кадило. Через нього ця група була пов'язана з одним місцевим священиком, членом словацького підпільного руху. Прийшовши до сили, ця група мала долучитися до однієї з частин УПА, які вже посувалися за нами.
Того самого дня я зробив нараду з старшинами відділу, на якій ми обговорили наші теперішні обставини і спосіб, яким ми могли зареаґувати на них. Ми устійнили, що нам треба відбитися на яких ЗО км на захід, щоб там, на задах ворожої армії, вести свою роботу далі. Я повторив, що чолових боїв нам абсолютно не вільно зводити: на це є наказ вищого командування. Єдино дозволенням є оборонні бої. Потреба боронитися оправдає нас перед словацьким суспільством і світовою опінією. - А тепер,- сказав я наприкінці,- я хочу розкрити вам одну велику таємницю. Крім вас, ніхто не сміє про неї знати. Наш стан, як ви самі знаєте, є дуже поважний. Уряд ЧСР кинув проти нас цілу армію ген. Свободи і тому треба рахуватися з усякими неприємними можливостями. Може статись і таке, що наш відділ поколять на менші групи. Кожний з вас, опинившися поза відділом, повинен продовжувати рейд самостійно і просуватись якнайдалі на захід. Треба задокументувати перед світом нашу нерівну боротьбу, в якій бере участь весь український народ в усіх доступних йому формах. В демократичний світ більшою чи меншою мірою проникли кличі та ідеї комунізму. Лікування йому дуже потрібне, і ми своєю присутністю в ньому зможемо більше зробити, ніж всяка література. Звертаю ще раз вашу увагу на збереження справи в таємниці. Вояки й так зорієнтуються, в чому річ, але тоді ми вже будемо далеко. Отже, щасти нам, Боже! Козак не без долі! По нараді ми почали лагодитися до відмаршу. Так почалася наново напружена мандрівка. Ночами відділ посувався все дальше і дальше на захід. Повстанці навідували свобідні від ворога села і проголошували в них наші кличі. Словацьке населення приємно розчаровувалось, коли на власні очі оглядало "грабіжників і бандитів". Уряд бачучи, що своєю обмовою він тільки компромітує себе в очах населення, припинив брехливу газетну пропаганду і вдався до іншої методи. Літаки закидали ліси летючками-відозвами. Ці відозви були звернені до рейдуючих відділів УПА і своїм змістом нічим не відрізнялися від польських або большевицьких летючок. Повстанцям, які зголосилися б, обіцювано золоті гори. Вояцтво кепкувало з відозв, але збирало їх запопадливо, роблячи запас паперу для курення цигарок, з яким були велика скрута.
Одного вечора група пропагандистів і група заготівників харчів на чолі з к-ром Лагідним вирушили до одного села. Селяни прийняли повстанців дуже приязно і в розмовах з ними згадували і розпитували про повстанців, які побували тут в 1946 р. На зборах, які вдалося провести спокійно, з'ясовано населенню ціль нашого приходу. Обидві групи повернулися пізно вночі. Вони використали можливість купити більшу кількість харчів. З часопису, який наші дістали в крамниці, ми довіда лися, що більша частина наших відділів перейшла на територію Словаччини і посувається нашими слідами на захід.
Переквартирувавши в одному з догідних місць лісу, наступного дня, перед вечором відділ попростував дальше. В одному потоці ми задержалися на відпочинок. Побіч потоку тягнулась велика лука. По другім боці цієї луки була дорога, на якій я наказав виставити підслуха. Розводячи стійки на вказані місця, командант варти поставив на цій дорозі віст. Бука. Не минуло й кількох хвилин, як від сторони, де стояв віст. Бук, пролунав сухий постріл. Я негайно вислав бул. Калину з двома повстанцями на перевірку. Вони швидко повернулись і зголосили, що Бук лежить у калюжі крови, яка тече йому з грудей. Вхопивши свій автомат, я побіг туди сам, щоб краще зорієнтуватись. Кілька вояків помчало за мною. І дійсно, Бук спливав кров'ю, був білий, як крейда, уста посиніли так, що видавалися чорними. Життя відлітало від нього. Останками сил він ще вимовив кілька слів:
- Друже, командир, я вмираю. Як жаль, що не на батьківщині! Ох! Ох! Уважайте, тут засідка. Прощавайте! - і віддав Богові духа.
- Бах! Бах! - залунали один за одним постріли. Одна куля злегка зачепила мою шапку. Ми відразу розскочились і причаїлися за грубими деревами. Заграли автомати і кулемет. Ми почали обсервувати, звідки йдуть постріли.
- До преду, хлапци! - залунала чеська команда.- До преду! До преду!
Це "до преду", нерішуче і боязке неслось по всій ворожій лінії, але рідко хто піднімався і рушав вперед.
- Ага! То ви так? - сказав хтось із наших.- Ану, мерзотники, ходіть ближче!
- Хлопці! - наказав я воякам.- Непомітно відступати до відділу, а там приготуємо їм вечерю.
Кількома скоками ми вже були біля розташованого на становищах відділу. Ворог пострілював у нашому напрямі, а поза тим нічого не підприймав.
Мені дуже хотілося знати, як воно сталося з Буком. Мабуть, біля того місця справді була засідка і вона завважила, як підходили Бук з командантом варти і ще одним стрільцем. Бунч. Соколенко цілком поділяв мій погляд. Зрештою, знайти інше пояснення було тяжко.
- Значить, не хочуть з нами "пепіки" 4 приятелювати,- обізвався я до друзів.- Але чому ж вони не атакують?
- Бояться,- сказав хтось з лінії. Чехи справді не наближались.
- Крук! - звернувся я до кулеметника.- Іди но туди з кулеметом і спровокуй їх, щоби підійшли ближче.
Незабаром Крук уже тарабанив по чехах з свого кулемета. З противної сторони йому відповіли, але йти в наступ все ж не відважились.
Смеркалось. Небо затягалось густими хмарами, які віщува ли дощ. На протилежній стороні луки стійковий зловив селянина, дуже наляканого пострілами.
- Слухай, добрий чоловіче! - звернувся я до нього, коли його привели до мене. Перекажи чеському війську, щоб воно не ховалося по корчах, як зайці, а вступило в бій відкрито. Ми їх чекаємо і готові прийняти кожної хвилини. А тепер - маю до тебе прохання: там, край тієї дороги лежить один наш уби тий повстанець. Коли їх було троє, тоді чехи в них не стріляли. Почали тільки тоді, коли остався один. Чесні вояки ніколи та кого не роблять. Отже хай люди з вашого села поховають його завтра по закону. Добре?
- О, гей-гей, вшетко удєлами,- перелякано говорив сло вак.- Єзус Марія, где он лєжи?
- Завтра вранці побачиш і знайдеш, а тепер біжи додому і перекажи все, що я тобі говорив.
- Само себов. Щастліво! - і селянин зник у корчах.
Ми не могли задержуватись на цім місці довше. Відділ рушив далі. Маршували цілу ніч. Вдень трохи відпочили, а на ступну ніч знову використали для маршу. Таким чином ми відбилися на захід більше, ніж на 40 км.
Відділ піднявся під село Петкофце. У лісі ми зустріли людей з цього села. Вони дали нам докладну розвідку з навко лишнього терену. В розмові вони згадали, що в 1946 р. була в їхнім селі одна наша рейдуюча частина, і назвали командира її і багатьох, знаних нам повстанців.
В Петкофцах довелось нам вести довгі дискусії з місцевими інтелігентами, які цікавилися нашим новим рейдом.
- Чому ви так часто навідуєте наші землі? - спитав один з них бунч. Соколенка.
- Хочемо вам розповісти про большевицьку дійсність, про большевицький режим, а також запізнати вас з нашою боротьбою,- відповів той.
- Це ми вже знаємо. Коли ваші повстанці були в нас минулого року, вони говорили нам про це. Цікавить нас тільки одно: вже третій рік по війні, а ви все ще воюєте. Чому ваше командування не складе якогось договору з західніми державами, щоб вони вам помагали всім потрібним для ведення масової і систематичної війни з вашими ворогами?
Треба було вияснювати, що наша боротьба ведеться партизанською тактикою і є підготовчим процесом до всенароднього зриву. Треба було говорити, що ми ведемо боротьбу, орієнтуючись на власні сили, бо Захід покищо не виявляє зацікавлення цією боротьбою. Ми знову звернули увагу словаків, що ті наші вороги вже є і їхніми ворогами; тільки вони не хочуть цього добачити.
- Ви покищо большевиків добре не знаєте. Але ми, українці, проживши під ними майже 30 років, докладно збагнули, що то є комунізм, їхня демократія - це тільки шопка, яка прикриває їх антинародність і імперіялізм,- сказав бунч. Соколенко.
- Ой так, так,- мовив словак.- Все це правда, але що ми зробимо самі?
- Ви самі - нічого. Але якщо всі придушені большевицьким чоботом народи стануть в одну лаву, то будьте певні: щось зробити дасться!
- А куди ідете? - запитався ще цікавий словак.
- Всюди, куди тільки вдасться: в Чехію, Мадярщину, Румунію, Югославію. Всюди, де є народ, поневолений большевицьким режимом.
Під час однієї з таких розмов один з інтелігентів подарував нам добру теренову карту-спеціялку, яка пізніше стала нам у великій пригоді.

18. Командир Бартель відбився від відділу

30 червня 1947 року наш відділ перейшов ріку Топля і на ступної ночі заквартирував у лісах над селом Злата Баня.
Відгомін нашого слова при зустрічах з населенням робив своє. Всюди про нас гуділо, як про якихось проповідників правди. Уряд по-своєму зареагував на ці поголоски. Менше більше вгадуючи наш напрям, він уже наперед кидав великі маси війська, щоб загородити нам дорогу. Всюди, куди ми при ходили, села, пункти переходу тоді були вже забльоковані. Кожної хвилини можна було натрапити на вороже військо або на його засідку.
Тієї ж ночі ми подалися гостинцем у напрямі села Жегна. Під самим селом ми мали зійти на бічну доріжку і таким чином обминути населений пункт. Але тут ми зустрілися з не сподіванкою. Наше чолове забезпечення дістало коло села кулеметний вогонь.
- На становища! Не стріляти! - гостро скомандував я.
Вогонь не вгавав. Ракети освічували терен без перерви. Відділ лежав за шкарпою шосе цілком безпечно. Долучилися вояки, які були на чоловім забезпеченні. Бул. Петя, який був командантом цього забезпечення, прибіг, задиханий, заговорив:
- Я дурний, друже командир, що його не вбив...
- Кого?
- Ми наскочили на їх заставу, яка, здається, спала. Я на ступив стійковому на ногу. Він зірвався і хотів у мене стріляти. А я його кольбою по голові! Він упав у рів і крикнув, а інші враз почали стріляти. Ну, а ми - до відділу!
- Добре зробив, що не вбив,- відповів я Петі.- будуть знати, що ми дійсно не хочемо з ними воювати, бо ми не ви користали нагоди постріляти їхніх вояків. Слово і в парі з ним діло зробить своє. В кожнім разі ми повинні їм довести, що твердо додержуємо свого слова. А тепер гайда за мною, наліво! - скомандував я відділові.
Ми вислизнули з поля обстрілу ворожих кулеметів, з яких ворог відкрив пекельний вогонь. Ліворуч від нас лежало село Вісна, віддалене від Жегни на один кілометр. Тут думав я про скочити, залишивши лінію застав чеського війська на боці. Але не так склалось, як гадалось.
- Увага, командири чот! - скомандував я, ставши за деревом.- Розчленувати свої чоти в розстрільну, бо тут щось непевне.
Ніч була місячна, тож видно було далеко. Від села Вісна швидким темпом ішли в напрямі села Жегни група чеського війська. Приблизно що 50 метрів оставалось на місці по 5- 6 вояків з кулеметом.
- Ага, роблять нові застави!- відозвався я до вояків.- Ну, хлопці, доведеться йти пробоєм. Сьогодні спробуємо нашу зброю і на "пепіках". Отже увага! Командир Бартель - наліво, командир Залізняк - направо. Рухатися без звуку. Один свисток - вогонь, два - вперед. Збірного пункту не подаю, бо долину ріки Ториси і автостраду Кошиці-Пряшів мусимо лишити за собою до ранку. Головніше командири чот знають.
Перед нами розстелялась гарна рівнина довжиною яких 12 км. За нею, в далині майоріли гори, порослі лісами. Я сильніше насунув на голову шапку, поглянув на годинник - вже перша. Дніє о четвертій.
- Спинімось, панове! Розстрільною вперед - маршувати!
Відділ вийшов на чисте поле. Місяць світив сильно, і наша зброя виблискувала. Нашу розстрільну чехи завважили відразу, але не були зорієнтовані, хто це йде. Відділ ішов рішуче вперед, міцно стискаючи в руках готову до пострілу зброю.
- Позор! - понеслось по чеській лінії. Відділ ішов далі.
- Стуй! Кто іде?
- Українські повстанці! - твердо відгукнулось кілька голосів.
- Сакра! Чого ви тут хочете?
- Нічого!
Вибризнула червона ракета. Відділ моментально заляг, і в ту саму мить заклекотіли чеські кулемети і автомати. Брали зависоке.
- Голови поховали, а самі стріляють,- сміючися, сказав Перець, що лежав біля мене.
Подаю один свисток. Немов у бочці, задудніли наші "дегтярови". Сонна, прикрита легким туманом, долина ріки Ториси збудилась. Наш вогонь заглушив чеський. Гудіння кулеметів прорізали два мої свистки. По нашій стороні все затихло, тільки в горах глухим стогоном ще лунав відгомін пострілів. Але що сталося з чехами? Там теж було тихо.
- Вперед!
Повстанці вже трохи прийшли до сили, тому бігли добре. Раптом на лівому крилі, де була чота к-ра Бартля, почалася густа стрілянина. Чехи, які ще не встигли втекти, відкрили вогонь.
- Стати!
Наші відповіли сильним вогнем і згодом усе затихло.
- Вперед!
Ми добігли до вузького шосу з глибоким ровом, в якому чехи мали свої становища.
- Ой бідолахи, навіть не загріли їх! - сказав Соколенко.- Тільки спомин залишили, а мені - прикрість, бо пів хліба з торби загубив. Хай шляк гопне, шкода хліба!
З села Вісна вилетіла зелена ракета, і понеслося різке "До преду!"
- Треба поспішати, щоби відбитися дальше,- наказав я. Скорим маршем відділ рушив вперед.
- Друже бунчужний, як там стан "в даній хвилині"? - жартували повстанці, сміючись з пригоди.
- Чи є всі? - півголосом пішло по відділу, який все ще маршував розстрільною.
- Нема к-ра Бартля і півтора роя!
- Стати!.. Нічний, Горко і Свірк - бігом пошукати! - на казав я трьом повстанцям.- Ми чекаємо на вас в он тих корчах, що там видніють.
Повстанці зникли, а відділ відійшов у корчі, де відпочиваючи, пролежав приблизно три четверті години.
- Вишня! - питаю одного з наших булавних.- Як це сталося, що зв'язок перервався?
- Я не знаю, друже командир,- відповів Вишня.- Командир Бартель з рештою чоти був від мене наліво. Нас перетинала висока межа. Коли ми дістали вогонь другий раз, всі за лягли, а потім перескочили шосу. Але там їх уже не було. Я думав, що вони перебігли шосу скоріше... А все це наробила та проклята межа. Стрімка, як хребет, і годі було тримати зв'я зок. Спочатку вона була непомітна, але згодом, у наступі,- то неначе з-під землі виросла.
Нашу розмову перебили нові постріли. Маємо латаний талан! Це чехи обстрілювали тих наших, що пішли шукати зв'язку з Бартлем. Ще кілька хвилин - і розвідники долучилися, зголосивши, що нікого вони не знайшли.
- Маємо щастя, друже командир,- говорив ст. віст. Горко.- Були б попали чехам у руки. Ми свистали, але ніхто нам не відгукнувся.
Чехи перешкодили нам у дальших розшуках. Довше задержуватись ми вже не могли - треба було йти. Була надія, що зустрінемося з к-ром Бартлем десь по дорозі, а якщо ні, то він знатиме, що йому робити.
Над ранок відділ перейшов ріку Торису і автостраду Кошиці-Пряшів біля села Мацермани, а також залізничну колію. Лишивши ці перешкоди за собою, ми ввійшли в більший ком плекс лісу.
Того ж вечора наша пропаґандивна група загостила в село Пекльовіц. Прикметним для цієї візити було, що місцеві дівча та громадою ходили за нашими повстанцями, просячи, щоби вони оставалися в селі і женились. Прохання ці були цілком щирі і абсолютно поважні. Зокрема одна білявка уподобала на шого вістуна Редьку. Бідняга відганявся, як міг, але дівчина була енергійна.
- Ну, добре,- говорив він.- Припустім, що я остануся. Прийдуть чеські комуністи, мене зловлять, а потім розстріляють - і що тобі прийде з того, Анєлько?
- Ой, не бійся, я тебе сховаю, я тебе не дам,- і дівчина припала до його грудей.
- Ні, я цього зробити не можу,- відповів наш Редька.- Мене ніхто з мого обов'язку не звільнив, а якби я тут залишився, то як я виглядав би в очах свого народу і товаришів по зброї?
Дівчина заливалася сльозами...
Вночі відділ рушив дальше. Тут гори ставали вищими, і марш починав бути тяжким. Відділ посувався тільки лісами, за картою і азимутом. Над ранок ми перейшли ріку Горнад і залізничну штреку біля села Маргецани. В лісі над селом Янкльовци ми мали денний постій. Починалось гаряче літо. Між іншим, в цій місцевості нам було тяжко знаходити воду.
6 липня 1947 р., коли ми вже були на денному постої біля села Вижні Словінкі, наша стійка спинила одного лісничого, який прийшов на полювання. Це був інтелігентний чоловік. Про нашу боротьбу знав дуже добре. Йому були відомі командири наших відділів з минулого рейду. Ми з ним розмовляли десь до години шостої вечора. Потім я дав йому гроші і попросив піти до села, щоб купити для нас у крамниці товщу. Коли він відійшов, я на всякий випадок наказав відділови зайняти добрі становища для оборони. Я не думав, що він наведе нам війська, але треба завжди бути обережним.
В напрямі, звідки мав прийти лісничий, відійшла також наша стежа.
По двох годинах лісничий повернувся. Був дуже стомлений, але приніс повний наплечник.
- Стережіться, панове! - говорив він.- По всіх селах є багато війська. Воно хоче перешкодити вам у дальшому рейді. Все це - самі чехи, СНБ. Людям вони вже не говорять, що ви грабуєте і вбиваєте, навпаки, кажуть, що ви поводитесь чемно і за все платите. Підкреслюють, що ви ненавидите комуністів.
- Ага, ми своє таки зробили! - вдоволено обізвався бунч. Соколенко.
- Ну, панове-"велітелі", я мушу з вами попрощатися, бо буде пізно додому,- сказав словак, щиро стискаючи наші до лоні.
Я дивився йому вслід, відчуваючи в серці тепло. Свідомий син словацького народу, він твердо стояв на ідеях, які ми про повідували по селах його країни.

19. Передчуття здійснилось

В день свята народження Івана Хрестителя, від полудня наш відділ подався лісами в напрямі села Порач, яке лежало між горами і лісами, оподаль від інших сіл. Краєвид був дуже гарний. Тут уже починалися словацькі полонини, на яких випасалися стада худоби і отари овець.
- О, хлопці, тут не загинемо! - побачивши чотироногих, промовив доктор-дентист Зубченко.- Тут уже смердить овечим сиром, а він ліпший і пожиточніший за все інше. Козак не без долі! Хай собі бльокують села, а ми по шаласах будемо вести пропаганду за сиром.
Серед відділу вибухнув здоровий сміх.
- Ви, докторе, годні тепер свою роботу закинути, а прилучитися до пропаґандивної групи,- зажартував к-р Залізняк.
- Дам раду! Бігме, що дам! - запалився д-р Зубченко.- Ви думаєте, що з мене був би поганий пропагандист? Панове! Майте на увазі: здібностей, які я маю, ще ніхто не розшифрував, а їх є в мене кілька.
Знову веселий сміх.
- Ну, докторе,- обізвався і я,- мені ніколи і на думку не спадало, що ви такий затайливий.
- Бо не завжди варто бути щирим і до усього признаватися.
Відділ сидів, діставши короткий відпочинок, а доктор своїми жартами бавив повстанців далі. За цей гумор всі його дуже любили.
- А вам, друже командир,- звернувся Зубченко до мене,- дай, Боже, здоров'я і довгий вік, щоби ви і дальше нас провадили так, як дотепер. Жалко тільки, що д-ра Шувара між нами немає.
- Трудно! Де дрова рубають, там тріски летять,- відізвався Лагідний, щоб розвіяти наглу понурість, яка запанувала на згадку про д-ра Шувара.
З глибини лісу доносились до нас дзвінки худоби, яка там паслася. Кожний з нас сидів задуманий. Мовчанку перебив знов таки д-р Зубченко.
- Але я все таки кажу, що з чехами легше дати раду. Вони не є такі рафіновані, як большевики. Але треба сказати, що і поляки вже трохи навчилися проти нас воювати.
- Що ж ви, докторе, хочете? - сказав я.- Не забувайте, що вже третій рік по війні, що російська і польська держави розпоряджають всіма потрібними засобами і великими армія ми. Крім того, приятелі мають договір про взаємну поміч. Але і чеської армії не вільно нам легковажити, бо ми не мали ще змоги докладно її пізнати.
- Але однаково чехи не дорівняють большевикам і полякам,- сказав Зубченко.
- Покищо не дорівняють, але тому, що вони ще не мали до діла з партизанською боротьбою. Підождіть. Коли Москва побачить, що немає жодного висліду, вона кине в ряди чеської армії своїх посіпак - так само, як вона зробила в Польщі. Тоді не так легко буде нам рейдувати!
- Це є більше, ніж можливе,- погодився доктор.- Москва боїться нас більше, ніж Гітлера. Ми їй всюди заважаємо...
Недалеко від нас почувся веселий чоловічий і жіночий спів. Він перебив нам дальшу дискусію.
- Вишліть туди, друже бунчужний, кількох вояків,- сказав я до Соколенка,- хай перевірять, що там за люди. Ма буть, пастухи. Рівночасно хай розпитають про село Порач.
Приблизно за півгодини розвідка повернулась назад і зголосила, що до обіду в селі Порач жодного війська не було. Село лежало від нас приблизно за 4 кілометри. Пастухи і пас тушки сказали, що в Порачі нас дожидають, бо конечно хочуть бачити партизанів.
- Ну, то підемо. Як нема війська, то можемо і загостити. Маршувати!
Уже сонце схилялося за обрій, коли відділ підійшов під село Порач. Як звичайно, я вислав до села дві групи: одну за харчами, другу - з живим словом. Команду над групами перебрав к-р Лагідний.
Але вони повернулись ні з чим. Коли вони наблизились до села, їх задержала застава СНБ. Вона складалася з десятка людей, убраних переважно в цивільне. Діялог між заставою і повстанцями в передачі к-ра Лагідного виглядав більш-менш так:
- Стуй! Кедь ідете?
- До села! - відповіли повстанці, моментально розскочившися з готовою до пострілу зброєю.
Віддаль між повстанцями і заставою була не більше як 50 метрів. Жандарми були бліді, мов крейда.
- Чому ви хочете йти до "Дедіни"?
- Ви самі добре знаєте, чому і за чим, тож не треба вам і питати,- твердо відповів Лагідний.
- Не йдіть! В селі багато вояків. Що зробите? Краще буде, коли підете туди, звідки прийшли. Ми вас зачіпати не будемо.
- Нема ради! - сказав по короткій надумі к-р Лагідний до своїх вояків.- Так багато їх у селі, мабуть, нема, але нема сенсу туди пхатися. Що це за пропаґанда, коли в селі буде стрілянина? Ніхто з людей і так не прийде на сходини. Вертаймося назад. Так дай, Боже- звернувся він до словаків.
- З Богом! Щасливо! - з полегшею відповіли жандарми.
Вислухавши оповідання Лагідного, ми вирушили далі, розглядаючися за шаласом, який мав бути десь поблизу. Доктор Зубченко слушно сказав, що доведеться нам вести пропаганду між вівчарами по шаласах.
Шалас таки вдалося розшукати. Тут ми купили 50 кг овечого сиру, яким вояцтво повечеряло, і то навіть дуже добре. Вівчар сказав нам, що всі села до міста Спіська Нова Весь зайняті військом.
По вечері ми рушили в дальшу дорогу. Треба було двонічного маршу, щоб наблизитися до Спіської Нової Весі. До міста залишилось 8 км. Всі ми були дуже голодні, бо протягом цих двох діб ніде купити харчів не вдалося. Декотрі знов охляли. Але ранені, що весь час ішли з відділом, майже всі видужали. Всіх нас це дуже тішило. Доктор, а головно санітар Зірка, дбали про них якнайкраще.
У мене виник новий плян, яким я негайно поділився з командирами. Чехи вештаються по селах і бльокують їх дальше від міст, головно в теренах, де чекають нашого переходу. Тому треба вибрати інший напрям. Сьогодні треба зайти під саме місто. Тут більше свідомих людей і можна зробити більшу роботу. Чехи в ліс - ми до міста, вони до міста і в ліс - ми на поле!
- А тепер, панове, така справа: сьогодні дві групи підуть у село Теплічка. Це - 3 км від міста Спіська Нова Весь. З групами підуть Лагідний і Соколенко. Один з вас пропаґандує, другий має купити більшу кількість харчів, щоб їх стало на чотири дні, бо під час дальшої дороги заходити до сіл буде не зручно; крім цього нам треба буде відбитися трохи дальше і замести за собою сліди. Згодом побачимо, що робити далі. Тільки не баріться, бо треба буде проходити шосе, на якім на певно будуть застави. Отже, гайда в дорогу!
Недалеко на луці якийсь господар косив сіно. Побачивши повстанців, він весело підсміхнувся і показав дорогу до села Теплічка, з якого сам походив.
Решта відділу, яка залишилася в лісі, зійшла в глибокий потік і запалила багаття. Вже зовсім стемніло. Я і д-р Зубченко присіли біля ватри і розглядали карту. Повстанці обступили вогні, інші куняли. Було досить холодно. Гутірка цим разом не клеїлась.
Опівночі повернувся Лагідний і Соколенко. Обидва вони були усміхнені.
- Ну, як там? - питаю.
- О, перша кляса! - заговорили на переміну командири.- Чеська преса повідомляє, що під Жегною зведено з нами дво годинний бій, в якому нас цілком розбито. Правдоподібно, що чехи зловили з групи к-ра Бартля когось тяжко раненого, який сказав ваше псевдо, друже командир, бо газета пише так: "Велька скупіна бандеровцуф під командою капітана Громенка зостала розбіта".
- Хай хоч цим потішаються,- невдоволено відповів я.- А як там з пропаґандою?
- Люди не могли вийти з дива. Тутешнє населення частинно вірить пресі, але ми їм все з'ясували докладно. Дуже дивувалися, що ми відважилися зайти під так велике місто. В місті дуже багато війська. Стягнули навіть більшу одиницю з змоторизованих частин. Говорили люди, щоби ми їх не боялись - таким, як ми, вони, мовляв, нічого поганого не зроблять.
- Ще нам говорили, що в місті перебувають якісь закордонні кореспонденти,- докинув Соколенко.
- От таких би стрінути! - вирвалося в д-ра Зубченка.- Це була б добра річ! Але чехи їх на села, мабуть, не пустять.
- Певно, що ні,- притакую йому.- Де ж ви щось подібне бачили в большевицькій системі? Чехи свідомо будуть їм го ворити про нас всякі небилиці, щоб скомпромітувати нас перед світом.
- В кожному разі,- сказав Лагідний,- своєю появою ми зробили колосальну роботу. Нарікали люди тільки на чехів, мовляв, вони переважно комуністи. Місцеве населення їх ненавидить.
На цьому ми розмову скінчили. Треба було перекусити і йти.
О 1-шій годині ночі ми рушили далі. Я вів відділ пасмом гір, вкритим великими лісами; воно тяглося до Низьких Татрів з їх Думб'єром.
14 липня відділ заквартирував на одній горі біля села Вернер. Добились ми до неї через чотири доби. Ішли ночами. За весь цей час нікого ми не бачили і нас ніхто не перестрів. Ми мусіли нарешті зупинитись, бо нам зовсім вийшли харчі.
Ввечорі відділ наблизився до краю села. Ми вислали туди нашу розвідку, яка однак по короткому часі повернулась і зголосила, що в селі повно війська. Надії на одержання харчів розлетілись.
По обох сторонах села Вернер підносяться великі гори - понад 1500 м висоти. Нам треба було обійти село з правої сто рони і перетяти гостинець, що лучив с. Вернер із м. Попрад. Цей обхід довелося нам оплатити ціною майже всієї ночі. Щойно над ранок нам удалось перейти шосе, але тут же до велося дряпатись на високу скелю. Уже було зовсім видно, коли ми, вкрай змучені, могли нарешті відпочити на верху скелі.
Мене пригнічувало прикре почуття.
- Знаєш що? Сьогодні будемо мати бій,- сказав я Лагідному.
- Чому? - недовірливо запитав він.
- Вчора, коли ми відпочивали, мені приснився дуже поганий сон. Я його розумію так, що буду раненим.
- Е, не викликайте вовка з лісу!
- Ні, приятелю, це не є якесь спеціяльне вмовлення хвороби. Я вірю своїм снам. Боюсь тільки одного - бути пораненим десь у ногу. Тоді мені кінець. Живим у руки не дамся.
- Ет, не говоріть такого, друже командир! - Лагідний удавав, що не вірить моїм словам, але в його голосі звучала нотка непевности.
Ставши на вершку скали, я оглянув у далековид терен, який ми мали пройти. Він був для нас поганий. Треба було що найменше години, щоби малими лісками дістатися до великого лісу. Крім цього, було багато потоків.
- Ну, поспішаймо! - сказав я до Лагідного.
З нашої скали довелося спускатися вниз, на луку з вели ким трудом. За лукою простягались поля, перерізані потоками, а далі виднів ліс.
Уже половина відділу, біля якої я знаходився, зійшла з скали, коли ззаду пролунав постріл; спочатку один, а за ним другий.
- Що це? - сказав я до сусідів.- Мабуть, нас завважили на шосе. Скорше вниз!
Повстанці зіскакували з скали один за одним, мов дикі кози, а тим часом заграли кулемети.
- Ворог ззаду! - пішло по лінії.
- Погано! - промайнуло мені в голові,- к-р Залізняк - наліво, розстрільна! Задні - відкрити вогонь!
Наш відступ охороняв з своїм роєм бул. Чумак. СНБ, використовуючи нашу прикру ситуацію, заатакувало відділ досить сильно. Але наш кулеметчик Смик орудував своїм кулеметом по-геройськи. Від його вогню вже кілька чехів лягло трупом, .решта здержалася і почала займати становища. Рій Чумака скористався з павзи, зіскочив з скали і долучився до відділу, що широкою розстрільною відступав відкритим тереном у на прямі лісу.
Тим часом СНБ зайняло скалу, з якої відкрило по нас гураґанний кулеметний вогонь. Кулі сипались, мов град. Чехи стріляли самими розривними і запальними кулями, від яких сира трава кругом нас горіла, мов солома. Крім цього, вони по чали бити по нас з крісових Гранатометів.
Відділ заляг. Нам стріляти було безсенсовним, бо чехи зна ходилися за скалою і наш вогонь не робив їм жодної шкоди.
- Руце вгору! Поддайсе! - кричали "есенбеки".
- Стрибками відступати! - даю наказ. Наш відступ заохотив чехів до погоні. Кілька їх спустилося з скали і почало обстрілювати нас з автоматів.
- Вогонь! Командую я.
Повстанці відстрілювались навстоячки, бо робити це з лежачої постави було неможливо. Троє чехів, які знаходилися ближче до нас, повалилося навзнак, решта їх залягла під скалою, скерувавши на нас рясний автоматичний вогонь.
Ми далі відступали під голу гору. Вже було троє вбитих: віст. Чорноморець, стр. Заяць і стр. їжак. А чехи, мов навіжені, далі сипали по нас дощем куль. Поле обстрілу вони мали пре красне. Вже все передпілля задиміло від горіючої трави.
- Хлопці, ще трохи - і ми на горі! - кричу щосили. Раптом мною рвонуло. Ойкнувши, я повалився на землю.
- Що вам є? - підповзши, запитав Перець.
- Нічого, ранений,- відповів я йому.- Забери від мене автомат. Вперед, хлопці, ще трохи! - вже лежачи подаю команду.
Я відчував, що з правого рам'я тече гаряча кров. Незабаром вона появилася і на моїй блюзі.
З тяжким трудом відділ вибрався на гору. Тут ми почали займати догідні становища. Повстанці тяжко відсапували.
СНБ перервало вогонь. Ворожі вояки почали спускатися з скали двома її боками і обходити нас з флянгів.
- Ану хлопці, сипніть їм ще і поспішайте в долину. Ліс уже близько.
Знову заклекотіли наші кулемети, примусивши "есенбеків" задержатись.
- Маршувати!
Відділ зсунувся по схилу і дійшов потоком до лісу. Тут знову довелося виходити на гору. Коли ми майже наблизились до хребта, в долині почувся триразовий свисток.
- Мабуть сповіщають кінець погоні за нами! - буркнув котрийсь з повстанців.
- Друже командир, спереду чехи! - проговорив задиханий стр. Зозуля, прибігши з переднього забезпечення.
- На становища! - гримаю на повстанців і лівою рукою витягаю з кобури пістолю.- Гади! Хлопці, ані одного набоя надармо! Підпустити близько!
- Ага! Вони не дурні,- мовив Соколенко, клячачи за де ревом.- Дивіться, як звивають копитами!
Справді, вороже військо, побачивши нас, почало відступати вбік, ховаючись за грубі ялиці.
- Тільки тоді вони герої, коли в хаті, та коли підкручена лямпа і двері на засуві,- бубонів бул. Рубач.- Ге, вони тікають у ліс?! Навіть одного пострілу не дали.
- Стріляти? - прийшов по лінії запит.
- Ні! Маршувати далі, в глибину лісу! - наказав я, а звернувшись до бунчужного, сказав: - Соколенку, візьміть від мене карту, компас маєте свій. Провадьте за 47-им ступенем ширини.
Окрім мене, було поранено ще трьох: к-ра Лагідного - легко в пальці ноги, стр. Грушу - в руку, стр. Бистрого - в ногу. На щастя, всі могли маршувати. Крім цього, бракувало трьох стрільців.
Пройшовши годину, відділ зупинився на денний постій. Серед повстанців можна було помітити деяке пригноблення. Подіяли на їх настрій наші втрати і поранення.
- Ну, але припекли нас сьогодні пепіки,- сказав я до Со-коленка.- Не можу собі простити, що ми попали в таку халепу.- Але хто міг би думати, що по тому боці буде відкритий терен? Дивіться на карту - всюди зазначений ліс.
- Нічого! - потішав мене бунчужний,- попадуть ще колись вони нам у руки. А тепер, друже командир, може вогні розкласти б та поробити перев'язки?
Запалали багаття. Доктор Зубченко з санітарами взялися перев'язувати рани.
- Маємо щастя, пане-брате,- пробую жартувати до Лагідного.- А що я тобі вранці казав? Ні, мої сни ніколи мене не обманять...
Я почав розбиратися. Сорочка і блюзка були насичені кров'ю Бідна моя права рука! Вже другий раз довелося їй бути прошитій ворожою кулею. Рам'я не було поважно ушкоджене, але рана була все таки дошкульна: при найменшому русі вона сильно боліла і пекла.
Повстанці трохи перекусили і лягли відпочивати. Старшини натомість присіли до вогнища і обговорювали подробиці бою. Мені було незрозумілим, яким чином могли відбитися від відділу три наші стрільці.
- Вони були на правому крилі,- сказав к-р Залізняк - і, мабуть, відступили потоком за гору. Може, їх там убито.
- Дуже можливо,- докинув бунч. Соколенко,- бо там поле відступу було ще гірше, ніж на нашому відтинку...
Чехи, мабуть, мали десь поблизу тієї гори свої застави; завваживши нас, вони стягнули більше сили, а вдарили на нас щойно тоді, коли більша половина відділу вже злізла з скали.
- Добре зробили, нема що й казати,- сказав я. Ви теж в інший спосіб не поступили б.
- А звичайно, що так,- погодився бунчужний.
- Добре, що вони ще дурні,- завважив Лагідний.- Коли б вони стріляли були рідше і цільніше, то нас могло б упасти трохи більше. Але зденервовані були, мабуть...
Після розмови я запропонував старшинам піти поспати.
Над вечір відділ подався в дорогу. Підпираючись палицями, ранені маршували разом з іншими. Я старався бути ближче до бунч. Соколенка, щоб помагати йому провадити відділ.
Заходити в села було неможливо, тож поживу ми купували тільки по шаласах, і посувалися все далі на захід.

20. Обминаючи застави

Однієї неділі відділ добився до комплексу лісів над с. Боца Вижня. Тут уже починались Низькі Татри. Повстанці були виснажені тяжкими маршами по високих горах. Ішли ми тільки ночами, за азимутом.
Відділ зупинився на догідній для оборони горі, біля якої зміїлася туристична стежка. Незабаром наша стійка задержала одного чоловіка й жінку. Показалося, що це був аґроном з міста Братіслави з своєю дружиною; вони вибралися на прогулянку. Спочатку вони сильно настрахалися, але по короткій розмові з нами цілковито заспокоїлися. Я і бунч. Соколенко го ворили з ними цілу годину. Подружжя цікавилося нашою боротьбою, і ми дали йому відповідну інформацію. Аґроном сказав нам, що в усіх довколишніх селах знаходиться багато війська - в кожному селі щонайменше по два батальйони.
Чехи переважно комуністи,- говорив аґроном.- Ми їх також не любимо. Де зустрінетеся з ними - бийте, не зважайте ні на що. Словацький народ уже знає, що таке У ПА, і не вірить пресі. А тепер уважайте, панове: за один кілометер звідси, на краю лісу, стоїть велика застава, приблизно півтори сотні людей. Глядіть, щоб вона вас часом не заскочила.
Ми подякували аґрономові за важливі для нас відомості і вручили йому багато нашої літератури.
- Будь ласка, передайте це, пане добродію, своїм людям у Братиславі. Хай читають і іншим дають.
Подружжя розпрощалося з нами і відійшло. Відділ теж рушив, взявши напрям на північ, щоб обминути село і перейти шосе Боца Вижня - Боца Нижня - місто Св. Мікуляш.
Уже смеркалося, коли, маршуючи краєм лісу, відділ дістав сильний кулеметний вогонь із сіножатей, що тяглися до села Боца. Повстанці миттю, залягли за грубі ялиці і чекали на наказ.
- Не стріляти,- командую я.
Чехи тяжко поранили в живіт стр. Грома. Заки санітар Зірка підсунувся до пораненого, щоби зробити перев'язку, гук розриву дав йому знати, щоб він не турбувався. Стр. Грім розірвав себе гранатою...
Заохочені нашою мовчанкою, чехи рушили в наступ.
- Підпустити на близьку віддаль!
Чехи наступали на ліс густою лавою, коли повітря пере різав мій свисток. Мов град із хмари, посипались на чехів кулі наших кулеметів і автоматів. Ворог вмить заліг. Деякі з чехів почали втікати; за їх прикладом пішли інші, користаючи з того, що можна було зсунутися в долину. На полі залишилося понад двадцять трупів.
- Добре, хлопці! - похвалив я вояків.- Дурні пепіки! Уже вам більше не схочеться нас зачіпати. За одного нашого заплатили кількома десятками своїх. Відступаймо, хлопці, в глибину лісу!
Небо вкрилося густими хмарами, з яких почав падати дощ. Відділ маршував десь до півночі, додержуючи північно-східнього напрямку. Потім ми заквартирували. Голод докучав немилосердно. Чекаючи дня, повстанці запалили вогні і дріма ли біля них.
Коло полудня я вислав кількох вояків шукати по горах ви пасу овець. Була думка, що може, їм пощастить купити в шаласах харчів. Чекати довелось довго: повстанці повернулися аж другого дня по полудні, їм удалося купити чотири вівці і пару кілограмів овечого сиру. Відділ довший час не мав нічого в роті, і деякі повстанці вже почали пухнути з голоду. Принесена пожива відразу піднесла настрій. Вояки енергійно взяли ся готовити їжу.
- Тепер,- сказав я до повстанців,- нам обов'язково треба вирватися з кільця. До сіл вступати не будемо, хіба тільки до шаласів. Мусимо відбитися бодай на 100 кілометрів. Цю віддаль при таких горах зможемо покрити щонайменше за 9 днів. Найголовніше - непомітно пройти шосе Боца-Св. Мікуляш.
Як тільки почало темніти, підкріплений на силах відділ рушив дальше. Безшелесно наблизилися ми до шосе. На щастя, через нього ми проскочили, група за групою, непомітно. За ним починалися Низькі Татри. Щоб полегшити марш, я за вернув відділ на північ, і другої ночі ми вийшли на край лісу, від якого тягнулась долина Ружомберок-Св. Мікуляш.
Вночі з 28 на 29 липня ми зустріли недалеко міста Ружомберок селян, які косили траву. Ми докладно розпитали їх про ситуацію в терені. Косарі остерігали нас перед шосе Банська Бистриця-Ружомберок, бо вона сильно обсаджена чеським військом.
Треба було добре подумати над тим, що нам робити. При сівши в корчах, ми, старшини, почали розглядати карту і шукати виходу. Час наглив, і треба було рішатися. Я наказав:
- Мусимо пройти нове кільце. Щоб дістатися до другого комплексу лісу, маємо зробити 14 км дороги. Крім цього зари-зикуємо: будемо проходити передмістям Ружомберку. Його чехи напевно не обсадили. Мусимо добре налягти на ноги - маємо 4 години часу. Щоб не виснажились занадто наші кулеметники, всі ройові мають часто зміняти людей при несенні кулеметів і амуніції до них.
Ми вийшли з лісу і подались полями. Бунч. Соколенко з компасом, а я з картою ішли попереду. Марш був форсовний, тож по короткому часі сорочка на кожному з нас була вже мокра. Незабаром у долині перед нами з'явилося велике місто Ружомберок, яскраво освітлене електричним світлом.
Щоби відпочити, ми зробили кількахвилинну перерву. До міста залишалося небагато: якийсь кілометр.
- Ох, якби не та пропаґандивна мета, друже командир! - зітхнув Лагідний.- Скочив би чоловік з чотою до міста, нагнав би "пепікам" страху, зорганізував дещо і знов у ліс.
Я признав йому, що й сам не раз так думав, але не вільно! Биш? Політична лінія до чогось зобов'язує.
- Але ідім дальше,- звернувся я до повстанців,- не сміємо марнувати часу. Дивіться, вже сіріє.
Відділ зсунувся на польову доріжку, вийшов нею на головний гостинець, а потім, попри доми передмістя і загороди дістався в другий комплекс лісу, що знаходився відразу ж за містом, на високих горах. Уже був день, коли відділ закватирував у цім лісі, над самим містом. Повстанці весело сміялись, що так легко вдалося пройти небезпечну трасу. Кожний мав щось додати до того, як належить перехитрювати ворога, і клався спати.
5 серпня 1947 року відділ наблизився до міста Раєц. На деннім постої ми зустріли чеських туристів-студентів, які виб рались в екскурсію. Ми розмовляли з ними понад 3 години.
Мені пощастило купити в них за 200 чеських корон карти-спеціялки Моравії, Чехії і частинно Австрії. Я був дуже задоволений з цього, бо карти, які я мав дотепер, саме кінчились. Отже, "плюємо на бороду", в полі картопля є, можемо йти, куди захочемо і коли нам сподобається. Найважнішим було те, що ми вже вирвалися з обкруження і що чехи загубили за нами слід. А коли вони знов зорієнтуються, ми будемо вже далеко. З наближенням до Моравії терен став рівнішим, зате лісів було менше.
6 серпня ми перейшли ріку Ваг біля сіл Лядце-Швожа. Не вступаючи до сіл, ми посувались під охороною ночей далі на захід. Біля Старого Мєста відділ перекинувся через ріку Мораву. Вдалося переїхати човнами, які ми знайшли край берега в лозах.
17 серпня ми квартирували в лісі над селом Яструбіце, не далеко м. Брна. Над вечір наша стежа задержала одного чоловіка з цього села. Він поінформував нас, що в селі війська немає і що населення буде дуже вдоволене, коли зможе нас, повстанців, у себе погостити. Це був хитрий чоловічок: питав нас, який стан нашого відділу, звідки ми так скоро прийшли і т. д. Я наказав відвести його вбік і скликав старшин, щоб по радитись. Ми ухвалили, що один із нас з групою вояків піде до цього села. Поведе цей цивільний. На нього треба буде уважати, бо підозрілий - щоб не накоїв якоїсь халепи.
- Завтра будемо виходити з цього Жданєцького лісу,- сказав я старшинам.- Треба буде розділитися на дві групи, щоб обійти місто Брно з півдня і з півночі. Таким способом здезорієнтуємо ворога. В селі треба буде купити соли, бо вже до самої Австрії не будемо вступати до жодних населених пунктів. Нашими харчами будуть овочі і бараболя. При такій поживі нам треба буде видержати шість днів. Якби ми почали навідуватися в села, перехід чесько-австрійського кордону може бути дуже нелегким. Ми не знаємо, хто держить на кордоні сторожу - большевики чи австрійці. В Австрії зможемо знов дозволити собі вступати до населених пунктів.
- Група, яка піде на північ від Брна,- продовжував я,- буде складатися не більше як з 10 чоловік і, на мою думку, її повинен очолити бул. Петя. Відповідні інформації він від мене одержить. Зрештою всі ви знаєте, що ми йдемо в американську зону Німеччини. Інші групи, які просуваються за нами, частинно підуть також до Німеччини, частинно до Австрії. Отже Лагідний і Залізняк ідуть зараз у село і мають скоро вернутися, бул. Петя відходить також негайно. Друже бунчужний,- звернувся я до Соколенка,- виділіть 10 вояків, які підуть з Петею, а сам він нехай зголоситься до мене.
На цьому нарада скінчилася. Незабаром зголосився Петя, і я відійшов з ним набік, щоби в деталях обговорити його маршрут. На закінчення я сказав йому:
- Маєш чекати на нас між 9 і 11 вересня біля містечка Веґшайд у Баварії. За моїми розрахунками, ми повинні на цей час там зійтися.
Я попрощався з Петею і з повстанцями його групи; вона ру шила і незабаром зникла з очей. Лагідний і Залізняк відійшли з своїми людьми в с. Яструбіце за харчами, а решта відділу зосталася чекати на них у лісі.
Експедиція Лагідного і Залізняка до села за оповіданням їх і їхніх вояків виглядала так:
Коли наші ввійшли в село, чеське населення поставилось до них дуже вороже. Абсолютно нічого не хотіло продати, навіть соли. В селі вже було перебране по-цивільному СНБ, яке розмістилось по хатах. Цивільний, що його ми спіткали в лісі і який повів повстанців до села, хотів уже відійти, коли раптом у селі виникла стрілянина. Вихопивши з кишені пістолю, цивільний хотів її спрямувати в Лагідного. Обережність старого вояка наказувала Лагідному завжди бути готовим до по стрілу і тому він тримав палець на язичку відтягненого авто мата. Короткої серії вистачило, щоби покінчити з зрадником чехом - він повалився з перерізаним лобом. В цей момент надбіг к-р Залізняк, ранений в руку і ногу.
- От прокляті, заманили нас! - лютував він. Щоб не цивільне населення, то шляк би їх тут трафив!
- Оті цивільні - це власне найгірше,- відповів Лагідний.- Не можемо собі нічого дозволити. Потім почали б кри чати, що ми стріляємо "мирних" людей.
Тим часом стрілянина дужчала. Лагідний дав наказ відступати на збірний пункт. Під час відступу наші завважили, що цивільні почали стріляти з рушниць по повстанцях з вікон своїх хат.
Спеціяльна пригода сталася повстанцям Деркачеві і Редьці. Віст. Деркач зайшов в цьому селі в одну хату щоб купити соли. За кілька хвилин в хаті зчинилася стрілянина. Деркач ще встиг крикнути: "Зрада!" Віст. Редька, який стояв на стійці, почув крик свого друга і, відтягнувши автомат, вскочив у сіни хати. В сінях було темно. Раптом він відчув сильний біль у руці, в якій тримав автомат. Автомат випав на землю. Мене хочуть вхопити живого,- промайнуло йому в голові, коли чиїсь сильні руки обхопили його впоперек, намагаючися звалити на землю. Редька зареаґував - одного, який вчепився його спереду, ударив коліном прямо в живіт, другого гримнув лобом у ніс. Останній відразу втратив пам'ять і випустив Редьку з рук. Користаючи з моменту, Редька вхопив автомат і вискочив на подвір'я. За ним посипались постріли з пістолі, однак безладні. Скочивши за ріг хати, Редька сипнув по хаті з автомата. Світло в ній загасло, а через вікно почали втікати есенбісти, відстрілюючися наосліп з пістоль. Приклякнувши на коліно, Редька дав змогу двом першим вискочити, щоб цим за охотити останніх до такого самого кроку. А коли двоє останніх схотіли теж тікати - щоправда, вже не через вікно, а через двері, Редька поклав їх обох на порозі. Раптом ззаду розітнув ся постріл, і куля збила Редьці шапку. Він обернувся і впакував у відповідному напрямі довгу серію з автомата. Потім кинувся в город, перескочив дорогу і подався з іншими до збірного пункту.
По дорозі Редька жалував, що група відступила. Нарікав на пропаганду і на політичну лінію, бо, мовляв, тут вони ні до чого. Згадував словаків, які перестерігали перед фальшем і прокомуністичним наставленням чехів. Аж тоді згадав про Деркача. Що могло з ним статися? Чи встиг утекти? Може він, Редька, обстрілюючи хату, вбив його або поранив? Редька твердив, що він обстрілював досить високо, так що лежачого Деркача куля зачепити не могла. Деркач міг втекти через інше вікно. Не було виключеним, що чехи застрілили його в хаті.
Повернулися всі, але Деркач таки не прийшов назад. Ця невдача сильно мене зденервувала. Клята комунарва взялася на штучки і хоче нас виловити підступом поодинці! Деркача або вбили, або взяли живого.
Я підійшов до пораненого чотового.
- Як вам, Залізняче?
- Тяжко! - відповів він.- Куля зачепила кість у нозі, щоправда, легко. Як я йтиму, і сам не знаю. Буду старатися йти, доки стане сил, а далі, коли не буде змоги, впакую собі кулю в лоб і не буду вам заважати.
- Не говоріть такого! - гримнув я на нього.- Що це вам до голови приплило? Ми вам поможемо йти. Не смійте таке говорити і вибийте собі з голови подібні думки!
Чотовий був пригнічений. Якусь хвилину панувала цілкови та мовчанка. Весело блимав вогонь. При його світлі санітар Зірка робив к-рові Залізнякові перев'язку на руці і нозі. З рукою була дурниця, але з ногою, справді, було гірше. Куля перейшла м'язи нижче від коліна і дійсно зачепила трохи кість.
- Якось то буде, командире Залізняк. Не журіться!
- Я не журуся,- відповів мені чотовий значно спокійнішим голосом.- Буду іти.
Я наказав збиратися до маршу, щоби до ранку зайти глибше в ліс і зварити трохи бараболі.
Під час маршу к-р Залізняк, підпираючись палицею, не відставав від відділу, хоч і терпів сильні болі.
Над ранок ми спинилися на постій у старому лісі.

21. Останками зусиль

Наступного дня відділ покинув комплекс Жданецького лісу і вийшов на рівнину Моравської країни. Далі ми маршували рівними полями, тільки за азимутом, обминаючи села і міста. Для перемаршу використовували тільки ночі, а денні постої робили по лісах. Нашою поживою були овочі, яких тут по до рогах було досхочу, кукурудза і картопля.
Таким "конспіративним" маршем нам удалось цілковито за терти за собою сліди і унеможливити погоню чеської армії і відділів безпеки.
Нога чотового Залізняка гоїлася, на щастя, дуже добре, так що за тиждень після поранення він уже міг маршувати цілком порядно.
На постоях мені доводилося ще солідніше студіювати карти, щоби вибирати по змозі найлегші для маршу терени. А одночасно вони мали бути безпечні. Було б гірше, якби знову довелося воювати. Від слабих харчів вояцтво знов досить охляло. Щоправда, морально трималось воно добре.
По дорозі ми натрапили на великі плянтації тютюну. Це справило нам велику радість. Нарешті будемо мати курива до схочу! Сирі листки сохли вдень на сонці, а ввечорі, коли пеклась картопля, вони досушувались біля вогню.
Погода була досить гарна; вона уможливлювала нам добрі марші. Протягом ночі можна було зробити по кілометрів 20 до роги.
24 серпня 1947 року відділ прибув під село Артолец, недалеко міста Нове Бистрице. Звідси лишалось до чесько-австрійського кордону не більше, як 6 км.
Цього дня було холодно і падав дощ. Всі ми, за вийнятком тих, які виконували службу, поклалися спати, бо були сильно стомлені. Десь коло 12 год. я прокинувся і під враженням щойно пережитого сновиддя почав неспокійно ходити по лісовій стежечці, пригадуючи його образи.
- Хлопці, до роботи! Нехай усі встають! Запаліть вогні, бо треба трохи погрітися. Моя рана докучає на холоді, а Залізнякова, думаю, непокоїть його ще дужче.
З якоюсь новою вірою взялися повстанці виконувати накази. А я, Лагідний і Соколенко далі роздумували над тим, куди нам найкраще маршувати. Загадкою було, де проходить кордон між большевицькою і американською зонами. Треба було рахуватися з тим, що при нашій появі в большевицькій зоні совєти кинуть на нас велику кількість війська, щоб нас розбити або принаймні відтиснути від кордону. З огляду на наш фізичний стан ми абсолютно не були б спроможні вертатися назад. Так чи інакше, але в большевицькій зоні ми не могли б довго вдержатися.
- Отже нам треба по змозі якнайскорше пробратись до Баварії,- сказав я,- а там, треба вірити, нам невдовзі вдасться нав'язати зв'язок з Закордонним Представництвом УГВР - і все буде гаразд.
- Друже командир,- запитали мене старшини - яким способом ви думаєте пройти в Баварію? Здається, що найкраще - сухою дорогою, бо на Дунаю вони зроблять застави.
- Певно, що не підемо на Дунай - вже хоч би тому, що група Петі знає, що наш збірний пункт біля Веґшайду в Баварії. На цей пункт ми мусимо прийти обов'язково. Цікаво, чи щасливо вони ідуть. Вони повинні на нас чекати, бо менша група може рухатися швидше.
Ми ще устійнили, що в Австрії треба буде спершу відбитися якнайдалі від кордону і щойно потім показатися людям. Добре було б, якби нас на кордоні не помітили! Не пошкодило б навіть, коли б трохи дощ накрапав.
Коли стемніло, відділ був уже готовий до відмаршу. Повстанці "нашорошували вуха", бо це справді був кордон не абиякий. Вийшовши на край лісу, я оглянув у далековид передпілля. Потім тримаючи в руці карту і компас, наказав маршувати. Ввійшовши глибше в ліс, відділ обережно посувався вперед, тримаючись азимуту. За нашим розрахунком, ми мали перейти кордон між 2-ою і 2,30 ночі. І справді, точно о 2-ії год підійшла передня стежа і зголосила, що вже недалеко прикордонні стовпи. Я спинив відділ, дав наказ зробити розстрільну вліво і вправо і тихо йти далі. Накрапав дощик, що його ми так бажали. Пройшовши ще 40 метрів, ми досягли кордону.
Ми пройшли його лісовою смугою - так легко, що навіть самі собі не хотіли вірити.
Перше село в Австрії було Ґраметлян. Ми обминули його і подалися на денний постій під село Айґарін. Тут знаходилися великі ліси, отже ми почувалися досить безпечно.
5 вересня 1947 р. ми квартирували біля міста Ґерунґс, положеного вже за 65 км від кордону.
- А тепер, мої панове,- звернувся я до повстанців,- хто чується на силах добре "шпрехати" по-німецьки, хай іде до найближчого села і погуторить з австрійцями. Рівночасно треба докладно розпитати, де знаходиться кордон між зонами.
Соколенко, Залізняк і ще кілька стрільців зголосились на охотників і незабаром відійшли.
Австрійці були заскочені нашою появою.
- Звідки ви так нагло з'явились? - питали вони.- Ще так недавно наші часописи писали, що вас у Чехії зовсім розбито і що ви всі пішли в полон...
- А вам не треба було вірити,- відповів Залізняк.- Комуністична преса старається вас на кожному кроці обманути, а нас скомпромітувати.
- Та ми так і думали - говорили австрійці.
Австрійське населення поставилось до повстанців досить прихильно, добре поінформувало їх про стан большевицького війська, положення кордону і т. д.
Але вже наступного дня, випереджаючи нас, до міста Фрайштадт наїхало багато большевицького війська. Отже, щоби не попасти в обкруження, нам треба було поспішати і якнайскорше перекинутись у Баварію.
8 вересня, квартируючи над містом Рорбах, ми дізналися, що і сюди вже наїхало чимало большевиків. А до кордону нам потрібно було іти ще дві ночі. Але, "натиснувши на ноги", ми вже вночі з 9 на 10 вересня 1947 року щасливо, без ніяких перешкод, перейшли біля Веґшайду кордон між Австрією і Баварією, опинившися в американській зоні останньої. Кожний з нас з полегшею відітхнув...

22. Кінець епопеї

На денному постої я скликав всіх старшин.
- Які ваші пляни? - спитав я їх "просто з моста".- Що ви робили б, якби вам довелося діяти самостійно?
- Я вважаю,- відозвався бунч. Соколенко,- що в такому стані відділ абсолютно не може іти далі. Троє стрільців зовсім босі, маємо кількох хворих. Німці не схочуть нічого нам продати - це перше, а друге - всі фізично вичерпані. Скоро половина вояцтва буде без взуття, а грошей у мене зосталося мало.
- Ще мусите взяти під увагу,- додав к-р Лагідний, що ваша рана не зовсім загоєна, рана - к-ра Залізняка - також. Я маю те саме - нога докучує, хоч загоїлась. А вже осінь. Одежі нема, все подерте, білля чортма, в кожного загніздилися воші.
Настала довга мовчанка. Все те, що сказали Соколенко і Лагідний, було святою правдою.
Звичайно, добре було б зв'язатися з своїми; тоді я знав би, що нам робити. Я мав клички. Але поставала проблема одежі. Не можна було іти на розшуки в лахмітті.
- Цікаво знати,- урвав я мовчанку,- що з групами бул. Петі і чотового Батля? Петя вже повинен бути на умовленому місці. Перед вечором треба буде вибратися на збірний пункт, може, він уже там.
Ніхто не обізвався, старшини думали тяжку думу. Кожний зарослий, обсмалений вітрами, на обличчях - велике виснаження і втома. Поволі доходила до нас свідомість нового становища. Відпруження після безнастанних боїв, трудів і небезпек діяло, мов алькоголь. Вояцтво пленталося, мов п'яне. У втомлених очах можна було відчитувати тільки одне питання: "А що тепер? Що дальше?" Примкнувши очі, я теж передумував усі можливості розв'язки. Треба було рішатися. Вставши, я сказав до зібраних:
- Друзі старшини, я вирішив зголоситися з відділом в американських урядових чинників. До цього змушує стан, в якому ми опинились. Думаю, що наказ Командування УПА ми виконали гідно, чести вояка УПА ми ніде не сплямили. Ми чисті в обличчі воюючої України, яку залишили тільки на наказ. Вірю, що наші чинники не дадуть нам пропасти, хоч певен, що американці нас інтернують. Але своєю появою ми задокументуємо всьому світові все те, про що він мало знає. Ми, живі свідки, матимемо змогу спростувати всю брудну обмову. Зголошуся, не чекаючи зв'язку. На мою думку, так буде краще. Ми вийшли з території, зайнятої нашим ворогом, і перейшли на терен Німеччини. Тут немає вже нашого ворога і ми мусимо скласти зброю. Піде розголос, вістка про нас дійде і до наших чинників, і тоді вже напевно ми з ними пов'яжемось. Покищо забороняю щонебудь говорити стороннім людям, бо не знати, як воно в дійсності вийде і чи будемо разом. Всі нехай покликаються на мене, а я собі раду вже якось дам.
- Нам ще треба щось купити з'їсти. На наші групи, що йдуть окремо, чекати не будемо, бо довго на місці сидіти не можемо, тим більше, коли думаємо зголоситись в американців. Вони могли б подумати, що проти них щось задумуємо. Зрештою, коли групи прийдуть, то дізнаються, що ми вже прибули, і підуть за нашим слідом.
По закінченні наради я підійшов до роя Рубача і присів біля вояків. Повстанці, здавалось, чекали на мене. Видно було, що хотіли що-небудь дізнатися про дальше. Стр. Зозуля трохи не сміливо звернувся до мене першим.
- Я цікавий, друже командир, як ті американці виглядають і чи добрі з них вояки? Чи втікають під час бою, як всі інші?
Я мимоволі усміхнувся. Запит був продуманий хитро: на здогад буряків, щоб капусти дали.
- Чекай, пане-брате, скоро побачиш. Ти, мабуть, любиш, як утікають?
- А певно. Тоді добре на мушку брати.
- А сам любиш утікати?
- О, це вже ні! - заперечив Зозуля.- Я, друже командир, відколи у вашому відділі знаходжуся, ще не мав нагоди втікати,- крім того випадку на Словаччині, коли ви були поранені. Але я того за втікання не вважаю. То був "пляновий відступ".
Мені захотілося пожартувати.
- Добре, Зозуля! Завтра ідемо десь над шосе і зробимо засідку на авта з американським військом. Здобувши авта, в'їдемо до першого-кращого міста, "наробимо смороду", а тоді в ліс. Згода?
- Я знаю? - недовірливо здвигнув плечима Зозуля.- Та чи не було б потім гірше для нас, бо (тут він хитро підморгнув) американці мають атомову бомбу, а що ми?
- Е, думаєш, що вони отак відразу скинуть на тебе атомову бомбу?
- Як на японців ужили, то нас також можуть нею "гахнути",- засміявся Зозуля.- Наше щастя, що батюшка Сталін ще не має цього атома, а то він був би вже давно з нами "розщитався".
Вже смеркалося. Я закликав до себе бул. Лозу і, давши йому карту, вислав його на умовлений пункт за бул. Петею і його групою. Віддаль до цього пункту від місця нашого постою дорівнювала приблизно 2 км.
Лоза повернувся за яких дві години. На жаль, прийшов сам і зголосив, що нікого не знайшов. Це мене занепокоїло, але що обити!
Коли вже зовсім стемніло, ми рушили в напрямі містечка Гавценберґ. По дорозі зупинились, і я разом з бунч. Соколенком зайшов до одного млина, щоб купити трохи муки на "християнську" вечерю, бо живитися тільки картоплею - річ не весела. Наша поява налякала власника млина, він думав, що ми - большевики-прикордонники. Але по короткій роз мові, дізнавшися, хто ми такі, помітно заспокоївся. На мій запит, чи не може він продати нам 10 кг муки, він відповів згодою, але додав: "У нас далі карткова система, і більше, ніж 5 кг, я продати не можу". Я був задоволений і з цього, витяг гроші і поклав їх перед мірошником. Але він ніяк не хотів їх брати. Це мене здивувало.
- Цікава річ,- сказав я до бунчужного.- Перший раз зустрічаю німця, який відмовляється від грошей.
- Справді цікаво,- відповів Соколенко,- але лишім гроші на столі і ходім.
Ми подякували і подалися до відділу.
Пізніше ми довідалися, що відразу ж по нашому відході німець припав до телефону і зарепетував до Пассав, що в нього були большевицькі прикордонники чи якесь інше, в кожнім разі йому незнане, військо. В Пассав наробили алярму, і розвідка ганяла цілу ніч, шукаючи за нами.
А тим часом відділ, підійшовши на яких 3 км до села Унтер-Ґрісбах, закватирував у лісі на горбочку, недалеко потока. Повстанці запалили вогні, біля яких почали весело увихатись наші кухарі.
- Сьогодні в нас празник, друзяки! - говорив усміхнений кухар Редька - відразу пізнати, що в Америку попали - маємо клюски на вечерю! Хоч мало, але на перший раз, щоб не переїстися, цілком вистачить.
В руці Редька тримав свій ополоник, якого він пильно беріг, а коли мусів з ним на якийсь час розлучитись, то довіряв його опіці свого заступника.
- Ти, пане-брате, не базікай багато,- вдавано гостро за говорив кулеметник Крук,- а давай швидше їсти, бо вже слинка тече.
По вечері я зробив збірку відділу. Який малий його чисельний стан, коли порівняти з кількістю, яка вийшла з дому! Правда, ще десь ідуть дві групи, але все таки наші ряди досить поважно прорідли.
Наша повстанська епопея кінчалась. Ще день-два, і ми мали опинитися в цілком новій для нас обстановці. Яка доля чекає на нас? Треба було щось воякам сказати. Але що саме? Що перестанемо бути вояками УПА? Пробувати зобразити наше майбутнє було не варто, бо я сам його не знав. І я сказав:
- Друзі-вояки! Завтра зголошуємося в американської військової влади. Як це буде виглядати - мені сказати тяжко. Подякуємо Всевишньому за успішність зробленого нами рейду і віддамо останній салют нашим товаришам, яким не судилося дійти сюди разом з нами. Після цього підійдемо ближче під гостинець. Вранці треба буде помитись і взагалі привести себе бо порядку. Також і зброю. Де б ви не були, ви маєте поводитись як вояки-повстанці. Щодо решти зорієнтуєтеся самі. До молитви!
- Отче наш, іже єси...- почали півголосно промовляти повстанці.
- Боже великий, Творче всесильний...- загриміло потім з усіх грудей. З кожним словом могутніла пісня і неслась до стіп Всевишнього з благанням, щоб Він "на нашу рідну землю споглянув", де "люд у неволі", де "навіть молитись ворог не дасть". На ту землю, яка купається у крові, яка в жертві віддає своїх найкращих синів, щоби здійснились Його заповіти...
В хатах, які були біля лісу, почали блимати світла. На не далекій дорозі замерехтіло кілька роверових світел. Вони наближались до нас, потім погасли. Здавалося, що вся околиця насторожилась і наслухала чужої і незнаної їй пісні - молитви.
"...дай Україні силу і славу, волю і власть!"
Спів урвався.
Але голоси в долині все ще кричали: "Силу і славу, волю і власть!" Потім луна почала віддалятися, затихати - і згасла в далині...


 

 
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ (більшовиків) УКРАЇНИ
СТАНІСЛАВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ КОМІТЕТ
Сов. секретно
СЕКРЕТАРЮ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМИТЕТА КП(б)У тов. МЕЛЬНИКОВУ Л. Г.
ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

В дополнение к моему сообщению по телефону 24-го июня 1950 года, докладываю Вам о принятых мерах розыска и ликвидации парашютистов сброшенных иностранным самолетом 31-го мая 1950 года вблизи села Танява, Болеховского района, Станиславской области.
Для розыска и ликвидации парашютистов была выделена группа более опытных работников Станиславского и Дрогобычского Областных Управлений МГБ при координации действий двух работников Министерства Госбезопасности УССР.
Этой группой оперативными мероприятиями были выявлены не посредственно соприкасающиеся с парашютистами такие лица: пас тух Кедык - житель села Танява, Болеховского района, охотник Макота и его сын - жители города Болехова и Бучек Екатерина - жительница села Кривец, Скольского района, Дрогобычской области.
Разработкой этих лиц было установлено, что все они поддержи вали связь с ОУН, лично встречались с парашютистами и оказывали им помощь, а именно:
Пастух Кедык первым 31-го мая с. г. увидел двух парашютистов и одному из них раненному предоставил укрытие, а 3-го июня с. г. связал их с станичным ОУН села Танява - Федунив.
Бучек Екатерина - связалась с парашютистами 2-го июня 1950 г. и до дня ее задержания (19 июня с. г.) выходила к ним на явки, обеспечивала продуктами питания и медикаментами.
Охотник Макота - житель города Болехова встретил двух парашютистов 2-го июня 1950 года в лесном массиве вблизи города Болехов, установив с ним связь, обеспечивал их продуктами и медикаментами до 2-го июля с. г., за что получил от парашютиста ручные часы.
Подвергнутые допросу вышеуказанные и другие лица назвали места своих встреч с парашютистами в лесном массиве расположен ном в трехугольнике населенных пунктов Болехов - Моршин - Танява.
В своих показаниях - Кедык, Бучек, Макота и др. подробно описали приметы двух парашютистов, их одежду и вооружение. Они показали, что один из парашютистов - низкого роста, возрастом 30- 35 лет, волосы рыжие, лицо широкое, губы толстые. Этот парашютист самостоятельно ходить не мог, так как он во время приземления попал на дерево и получил травму ноги, вследствие чего все время находился в шалаше лесного массива и лечился.
Второй парашютист - среднего роста, волосы длинные слегка волнистые, лицо продолговатое. Этот парашютист все время находился возле раненного парашютиста, которого охранял, лечил, пере носил с одного места на другое и называл его "друже командир".
Эти данные перекрывались маршрутной агентурой МГБ.
Для ликвидации вышеуказанных парашютистов был разработан план чекистско-войсковой операции, которая была начата 7-го июля с. г. В ходе операции того же дня убито два парашютиста (фотокарточки №№ 1-2 и описание к ним - прилагаю).
По показаниям арестованных ранее лично встречавшихся с этими парашютистами и наличие нового вооружения у них американского происхождения, а также личных вещей английского и американского образца, наличие иностранной валюты и других не вызывает никакого сомнения, что это те самые парашютисты, которые были сброшены иностранным самолетом 31-го мая 1950 года в районе населенного пункта - села Танява, Болеховского района, Станиславской области.
Вместе с парашютистами убит руководитель Стрыйского районного "провода" ОУН бандглаварь по кличке "Лев" (фотокарточку № 3 прилагаю) и захвачен живым его заместитель по кличке "Кру тий" по фамилии Кравец, которые в момент чекистско-войсковой операции находились у парашютистов на связи.
Как установлено, "Лев" и "Крутий" организовывали связи парашютистам в руководящий центр ОУН.
На предварительном допросе "Крутий" рассказал, что четыре парашютиста прибыли в западные области Украины из американской оккупационной зоны Германии, с целью установить связь с членом центрального "провода" ОУН - Шухевичем и что кроме этих двух убитых (которые им опознаны), еще два парашютиста с местным бандитом по кличке "Полтавец" направились на связь с руководителем окружного "провода" ОУН имея ввиду, что через окружного проводника они доберутся до "Шухевича".
Операция по ликвидации оставшихся двух парашютистов продолжается.
Прилагаю дополнительные фотоснимки-вооружения, одежды и других вещей изъятых у убитых парашютистов (фотокарточки №№ 4-11).
Секретарь Станиславского обкома КП(б)У
(М. Слонъ)

Примітки
1 Лапайдух - санітар.
2 Чир - страва з вареного борошна
3 СНБ - Сбор Народні Безпечності; за аналогією до совєтських відносин - військо чеського НКВД.
4 Пепіки - зневажлива назва для чехів.

 


Вип. 5,    зима 2000    «Літопис»
При використанні наших публікацій посилання на журнал «Літопис» обов’язкове.
© «Форум дослідів історії УПА»

| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |