| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |

Ігор Маршалок

Змаг до волі

Післяслово

Змаг до волі

Чи не кожне село на Західній Україні мало своїх героїв, які поклали своє життя за волю України. Маємо знати про них.
У мальовничому селі Сороки-Львівські, що на Львівщині, 21 листопада 1921 року у простій, але інтелегентній і побожній сім'ї Івана Дуди народився син Михайло. Заслужити пошану односельчан не легко, але чесність, мужність, відвага, відданість нації,- якраз ті риси характеру, які принесли йому славу і визнання.
Від раннього дитячого віку звик Михась не марнувати даремно час. Уже в місцевій народній школі, відзначався здібностями і наполегливістю, дуже старанно й послідовно займався самоосвітою. Завдяки тому набув різнобічні знання з історії, географії і літератури. Найбільше захоплювався військовими формуваннями княжих і козацьких часів України, а з новітньої доби - бойовими діями армії УНР і ЗУНР. Ідеалами воїнів - борців за національну незалежність - були для нього українські січові стрільці.
Усією душею молодий юнак тягнувся до Організації Українських Націоналістів, яка з першого року її існування мала своїх членів у селі. Ставши членом ОУН, діє ще активні ше, гуртує навколо себе однодумців. Сороки-Львівські на той час стають селом високої національної свідомості. Ідеями національно-визвольної боротьби тут жили усі - від школяра до пароха місцевої церкви Лукашевича. Глибоко поважали за це моїх односельчан мешканці навколишніх сіл, хоча і в них ніколи не бракувало патріотів, готових пожертвувати свою працю, майно і навіть життя за волю України. Вчасно поєдну вав Михайло Дуда життя і працю з найпослідовнішою і найрішучішою силою духу у боротьбі за повалення чужинецьких окупаційних режимів на його Батьківщині. За свідченнями се стри Дуди Михайла - (Громенко) пані Марії дізнаємося, що він особисто знав Степана Бандеру, який навчався у Дублянах і час від часу бував у селі.
Окупувавши Західну Україну, російські більшовики ще за попадливіше, ніж поляки, взялися зганяти злість за свої по разки після початку Другої світової на національне свідомих українцях.
На жаль, відомості про початковий період перебування Михайла Дуди у збройних відділах українських повстанців не відомі, але як подає дослідник і автор Петро Содоль у книзі "Українська повстанча Армія 1943-49": вже на початку 1939 року Михайло Дуда переходить на Захід бере активну участь у військових вишколах, які на той час організували ОУН на еміграції. З легіоном "Ролянд" Громенко повертається в рідний Львів. Після відомих подій 30 червня 1941 року, відомості про "Громенка" відсутні.

Закерзоння

Не ставлю перед собою завдання розповідати про бойові дії УПА на теренах Польщі, бо про це написано і у "Літописах УПА", і у спогадах Юрія Борця, і самого Михайла Дуди (Громенка).
Водночас переконаний, що ще чимало людей не знають, що таке Закерзоння. Як подає "Енциклопедія Українознавства" т. 3 стр. 494 , "Керзонова лінія" - умовна назва лінії, яку провів у 1920 році міністр закордонних справ Великобританії Д. Керзон (звідси назва - "Керзонова лінія"). Вона пролягла по річці Сян і Буг. Згодом польський генерал Галлер, привів свою армію з Франції і переміг нашу Українську Галицьку Армію. Внаслідок переговорів між більшовицькою Росією і Польщею споконвічні українські землі стали польськими, а кордон проліг аж по річці Збруч.
Після Другої світової війни Сталін, Рузвельт і Черчіль почали ділити світ. Польщі дісталися українські землі, до яких входили Лемківщина, Перемишльщина, Ярославщина, Любачівщина, Холмщина та так що її східний кордон проходив по колишній т. зв. лінії Керзова.
"Операція Вісла" робить нестерпним життя українців на їх землях, а це приблизно 19 500 кв. км з населенням понад мільйон, їх змушують залишити господарку і перебиратися на схід. Поляки, які агресивно були настроєні проти українців, силою виганяють їх з сіл, застосовуючи зброю.
Весною 1945 року закінчилася війна, але не закінчилися страждання українців. Восени почалося масове виселення, почалася нова боротьба - боротьба на життя і смерть. У своїй книзі Юрій Борець "УПА у вирі боротьби" пише: "Українців із села Павлокоми зігнали до церкви, обставили її скорострілами, а потім зачинили двері й живцем спалили близько 350 осіб..."
Чи могло спокійно дивитися на це командування УПА? Звісно, що ні. В доволі короткий термін кілька відділів УПА розкватировано на Закерзонні для оборони життя українців.
Незважаючи на брак харчів (у 1946 році на Закерзонні майже не було українських сіл), командування УПА зоставалось на тих теренах і наганяло страх, як на поляків, так і на більшовиків. Польща, Чехословаччина і Москва укладають 7 квітня 1947 року пакт трьох - так званий трикутник смерті, для повного знищення УПА.
Стан відділів УПА, без належного харчування, без своїх рідних був украй пригнічений. Щоденні бої виснажували вояків. В наказі Головної Команди УПА говорилося: "...Іти до вільного світу і роз'яснювати про боротьбу УПА і злочини комуни". Проти сотні Громенка, за польськими даними, воювали 8-а піхотна дивізія, частина 9-ї піхотної дивізії та 1-а дивізія Корпусу внутрішньої безпеки. Але незважаючи на затяжні бої, сотня Громенка дуже конспіративне посувалась на захід. Майже щоденно сотенний нагадував всім вимогу поводитись в рейді культурно і не затінити своєю поведінкою імені України та УПА.
Опівночі 17 червня 1947 році сотня Громенка залишила терени Закерзоня і вийшла на кордон із Словаччиною. Далі була дорога на Захід, описана в автобіографічній книжці Михайла Дуди (Громенка) "У Великому Рейді". Славний командир Громенко разом з побратимами вийшов переможцем у нерівних боях, прорвався на Захід, щоб повідомити світові про збройну боротьбу вояків УПА проти загарбників.

В Німеччині

Після 99 днів маршу, подолавши тисячі кілометрів, сотня зупинилась в Західній Німеччині. З усієї сотні дійшло - 60 вояків. Всього із Закерзоння пробралося близько 350. Згодом вони розбрелися по різних країнах світу. Тільки не полишав думки про свій край сотенний Громенко. Після зустрічі з американцями воїнам УПА було запропоновано пройти медичне обстеження. Багатьом довелося злягти у американський шпиталь. Серед тих, кому необхідно було підлікуватися, був і Громенко. Йому необхідно було залікувати п'яте поранення. Вже у шпиталі Громенко міг зібратися з думками, осмислити, як вдалося пройти тисячі кілометрів, не маючи вістки від Проводу УПА.
В лікарні Громенко отримує подяку від Проводу ОУН і особисто провідника С. Бандери за успішний рейд.
УПА продовжує боротьбу. З діаспори на рідні терени направляються зв'язкові різними шляхами навіть при допомозі англійських та американських літаків.
Багато героїв намагалися дістатися краю, встановити зв'язки. Багато загинуло героїчною смертю. Спитаєте чому? Бо вже тоді Москва належно оцінила діяльність УПА. І не секрет, що Сталін будь що намагався знищити тих, хто боровся проти більшовицької людиноненависницької системи.
Не дивно, що допомогти нашій УПА на тому повоєнному етапі боротьби виявили бажання західні розвідки, зокрема англійська, їхній провідний розвідник - Кім Філбі організував перевезення літаками упістів в Україну. Але на той час Філбі вже працював на Москву. Ця співпраця світових розвідок з КДБ спричинила багато жертв і, як стверджує колишній шеф служби безпеки ОУН Степан Мудрик, вже з 1946 року КДБ робить спроби впровадити свого агента у Провід УПА. Скажімо, не важко пояснити те, що 31 травня 1950 року командир Громенко летить на зустріч з Тарасом Чупринкою, коли Шухевич загинув 5 березня 1950 року.
Погортавши документи Львівських архівів, зрозумів: про Громенка я тут нічого не знайду. Тоді я вдався за допомогою до пана Василя Кука.
При розмові з паном Куком дізнався, що в архіві комуністичної партії є справа, яка так і називається: "Справа парашутистів". Незважаючи на певні незручності, пан Василь до поміг мені з архівами і вже незабаром на моєму письмовому столі лежала ксерокопія доповідної записки під грифом "Со вершенно секретно", секретаря Станіславеького (Івано-Франківського) обкому КП(б)У Слоня, товаришу ЦК(б)У, Мельникову.
В доповідній записці, яка нараховувала 16 сторінок машинопису, головний комуніст Станіславщини доповідає і дає звіт про ліквідацію парашутистів, скинутих закордонними літаками 31 травня 1950 року поблизу села Танява Болехівського району Станіславської (Івано-Франківської) області.
При розмові із сестрою Громенка Євгенією зійшлись на думці, що необхідно їхати на Болехівщину і дізнатися в тих, хто ще залишився живим, "як все було?"
Мальовниче карпатське село Танява жило повсякденним життям. Жителі Таняви добре пам'ятають, як все було. Є в місцевій школі людина, яка вирішила зібрати матеріал про парашутистів - це Рибальченко Петро. Розмовляючи з Петром Григоровичем, дізнався, що живе в селі громадянин Кедик, який першим вийшов на парашутистів. Він, зокрема, розповів: це була неділя. У селі - весілля. Десь близько третьої години ночі мотори літака приглушили веселі мелодії цимбал. І багато односельчан бачило, як один за одним четверо парашутистів плавно спускалися і ховалися за верхівки сосен. Але ніхто не наважувався піти туди.
По-перше, були випадки, коли кегебісти переодягалися під упістів, представляючись і мотивуючи, що мають встановити контакт з краєм. Входили в довір'я зв'язкових, а згодом було знищено не одного повстанця. По-друге, станичний брав на себе відповідальність за доглядом тих людей, які прибували на його терени.
Далі пан Кедик розповів, що найбільше контактували з парашутистами батько і син Макоти із Болехова, а також Катерина Бучек із хутора Криве Сколівського району. Вони до помогли їм скритися, доставляли ліки, харчі. При розмові із Катериною Бучек, яка проживає тепер в Болехові, дізнався, що один із парашутистів мав зламану ногу. Це якраз був Громенко. Колеги по зброї називали його "Друже командир".
Для розшуку і ліквідації парашутистів була виділена добре озброєна і обізнана група працівників Станіславського і Дрогобицького управління МДБ при координації дій двох працівників міністерства Держбезпеки УРСР. Тому парашутистам і зв'язковим доводилося, майже щоденно, змінювати місце дислокації. І хто зна, як би склалася ситуація, коли б не зрада. Більше місяця парашутистам вдавалося уникати зустрічей з кагебістами, але якраз 7 липня 1950-го року на Івана вони були оточені. Відбиваючись до останнього набою, командир Громенко покінчив з життям. Так вчинили і його побратими.

Ігор Маршалок, племінник славного сотенного Михайла Громенка.

 


Вип. 5,    зима 2000    «Літопис»
При використанні наших публікацій посилання на журнал «Літопис» обов’язкове.
© «Форум дослідів історії УПА»

| ДО ГОЛОВНОЇ СТОРІНКИ | ENGLISH |