| HOME |

У.П.А. (Українська Повстанча Армія) і “бульбівці”

Здоптану червону калину, що похилилась у сумі над недолею України – підняйли у другій світовій війні нові герої – вояки без однострою – партизани. Вони підняли боротьбу “за честь й волю народу за славу його.” Виступили дві групи, що зіллялись згодом в одну сильну УПА. По смерти Є. Коновальця, згідно з його заповітом, обняв провід ОУН пол. А. Мельник, старий боєвик, б. політ-в’язень та шеф штабу “Січових Стрільців” у Визвольнім зриві. Лихо ж хотіло, що у Проводі були теж “Барановський, Сціборський і Сеник,” люди не заступимі, першорядні фахівці, учені, журналісти світової міри, як економіст інж. Микола Сціборський. Пишу “лихо хотіло”, бо вони стали сіллю в оці Степана Бандери, провідника революційної фракції в ОУН, що не хотів чути про приязну працю тих осіб у Проводі ОУН. Сумне ім’я Барановський, афера з архівом Сеника — це були речі, що тим людям, хоч вони не були винні, не давали ренуме на участь в ПОУН. Полк. Мельник повинен був їх при праці задержати, але з ПОУН усунути. Він того на кілька кратні домагання не зробив. Через те настав розлам в ОУН, обі групи зачали писати проти себе памфлети і обкидати самі себе болотом, а згодом та паперова війна замінилась на кроваву. Усюди в Генерал Губернаторстві і Німеччині зачалися бійки, різні, морди, сотки й тисячі молодих людей погинуло з братовбивчої руки. Перед вели в каїновій праці загалом бандерівці. Покалічивши в лягрі в Кракові важко 14 осіб, ще 1940 р. наше громадянство було дуже затривожене тим не здоровим рухом ненависти серед молоді. Тим більше, що обі групи втягали в особисті розрахунки третій чинник “ґештапо", що було чимсь більш ніж самовитим. Бандерівці мали наймолодший елемент на еміґрації та молодь у краю, яка нічого не знала про розлам та братовбійства, але згодом 194І р. з вибухом війни з СССР та зараза незгоди і братовбивства перенеслася в Галичину і Східню Україну. В Галичині “гарний чин незабутній чин лицарів” 30 липня 1941 р. проголошення в мурах Львова-города, через радіо-стацію ім. Євгена Коновальця світові, та в присутности полк. Коха, б. сотника Української Галицької Армії, й проф. університету в Кенінґсберґ — скоро зблід, затьмарився. Деяких провідних діячів руху Мельника як Глушка, Грицюка, пролили свою кров і віддали своє життя невинно з рук каїнів-братовбивців, що керовані чужою рукою, нищили найкращих наших синів. Як згодом колись напишуть історики факти кривавої братовбивчої війни, що почалась в Кракові, а перенеслась аж над Дніпро і там у незнаних лісових ровах покатовані і ніким не похоронені лежать ідеалісти “патріоти небуденної кляси і традиції” – то не назвуть инакше того факту, як руїна по новій Чорній раді.
Можна вже тепер сміло сказати, що наших братів на сході найбільше здеморалізувало “братовбивство та партійна заїлість”. Доходило до того, що вся преса на Україні помішувала заклики єпископів, вчених, мистців та літераторів до обох груп — схаменіться, не вбивайте брат брата.
Видав такий заклик і УЦК підписаний проф. Кубійовичем, а в Галичині видав пастирський лист Митр. Шептицький та острими словами, як колись Мойсей, що кинув таблиці завіту так, що аж розбились, та опам’ятав молодь. Та було вже за пізно воскрешати тисячі невинних жертв, що їх невинна кров падала знаком ганьби й пониження українського народу. Доходило до таких розмірів, щоби припинити вбивства німецька влада висилали цілі полки для усмирювання. Як таке усмирювання виглядало не треба описувати. Бандервці побили мельниківців, а німці кого злапали ще зі зброєю в руках, того стріляли. Жахливі картини я бачив. Це гори трупів у Львові в Бриґідках, по віступі большевиків до СССР у 1941 р., та ті братовбийчі війни всі всіх переростали. Так рідні брати осатанілі посіяли жах, терор по своїх власних українських селах Галичини. Сміло можна сказати, що ні німці, ні большевики не задали таких страшних ран, як саме “фронда Бандери” в дусі пайдо-кратії недоростків.
Вернім до конкретних фактів. Року 1941 німці дали дозвіл Бандері організувати свій леґіон та маси української молоді кинулись у той леґіон. Цей леґіон організувався в Кракові, Ярославі, Радимі. Німці дали зброю, уніформи, харчі, та інструкторів. Бандерівці висилали зеленими дорогами нашу молодь на розвідку для німців у Галичину й Волинь, щоби зібрати матеріяли для Вермахту. Із висланих повертало лише 10-15%, а решта гинула з рук кордонної охорони СССР, чи зловлена пропадала в краї. Богато окружених накладало на себе руки. Приміром, у селі Бацаби коло Любачева в одній зі стоділ, окружені пострілялись – Андрей Лісний та Іван Варцаба, зимою 1940 р. В часі війни з СССР бандерівські групи мали до диспозиції оружжа та все інше. Приміром, в Кристинополі, Белзі, Сяноці, Команчі, всюди було повно зброї та могли хлопці робити, що хотіли. Мельникова група, зложена зі старших досвідчених, остоювала чекання та не попадали у захват великий боротьби, то що німці не дали жадного приречення на самостійність. Коли німці зверталися до Мельника зі запрошенням прилучитись в поході на схід він відповів: ні.
Бо дійсно помагати Гітлерові, щоби він Україну перемінив на кольонію, було несамовитим злочином супроти народу. Тоді ґештапо полк. Мельника замкнуло. Його співробітників виарештували тоже, а кільком вдалось податись на схід та ті знова згинули з рук бандерівців. І так у серпні 1942 р., в Житомирі, вбив бандерівський аґент полк. Сеника та інж. Миколу Сціборського, членів ПУН та найвизначнійших членів діячів з ОУН, цінних дипльоматичних робітників зі західної Европи, що для нашої справи в десятках країв формували публичну опінію. Хто дав Козієві отруту в серце, щоби склонив на себе руку, той відвічальний і за всі злочини, що вели й атентатчика в Житомирі. Зокрема, звісний український соцілогіст, поліглот, інж. Сціборський — це була страта, якої не годен заступити.
Ніхто з бандерівців ні на 10% не мав у свому мозку ні того знання, ні досвіду, ні таланту, як неоцінений Сціборський. Чи арештований “авантюрист” Ярий, чи арештований авантюрист Горбовий, “годинникар зі Сянова” (як совітський аґент з документами), могли більшу вартість представляти.
Навіть всі вчені, а між ними проф. д-р Штепа з київського університету, найбільший математик, в статті в “Українськом Слові” осудив такі злочини. Чи протестом не були тисячі панахид по Україні?
Більшість галицької молоді, узброєної під проводом командира Шухевича з надією бути комісарами, старостами та урядниками. Я бачив на власні очі одного шевця (без образовання) з документом від українського уряду зі Львова, що був призначений на старосту в Сталінґраді за заслуги в боротьбі з мельниківцями.
Сумне, але правдиве. Богато цієї молоді побачила, ще український нарід на Східній Україні богато свідоміщий, як вони собі представляли, та відвертається від бандерівсько-мельниківської сварні та бажає поволі гоїти рани та працювати без жадної партійної аґітації молодиків... Всі мрії та сподівання деяких розвіялись остаточно по декреті Гітлера, що створив Остміністреріюм з Розенберґом на чолі, та Райхкомісаріят з Еріком Кохом на чолі (б. ґавляйтором Прусії), зі столицею в Рівнім, тоді протверезило всіх. Почали всі кидати зброю та повертати назад до Галичини, або вступали до поліції, яку організував ґенерал Омелянович Павленко. Під Винницею кинув леґіон Бандери, бо бачив всі надії безпідставні та обман кругом.
В тих часах зневіри загалу молоді виростав новий рух, якого синонімом стає Тарас Бульба. Інж. Тарас Борівець з поміж варшавської еміграції нічим не заповідав відіграти так важну історичну ролю. Я бачив середнього віку та середнього росту мущину у чоботах та куртці. Я все думаю: сіра людина чи ґеній?... Так він запалив Волинь, Полісся та Поділля, закликав молодь у свої ряди та до боротьби з німцями за волю України.
Сам добрий стратег та з солідною групою дорадників, зорганізував 40-тисячну модерну партизанську армію, здобув танки, літаки. На німцях здобуті, обертав на боротьбу з комуністами та німцями в першій мірі.
Пацифікаційними загонами зайняв навіть місто Горохів, Дубно, Луцьк, а в Рівнім розбив концентраційний табір та визволив з тюрми в’язнів. До його армії згодом долучились поліційні загони під проводом майора Побігущого та четар Кашубинського (згинув в боротьбі з червоними партизанами на Сіхорині). Нова сила котилась мов лявіна, кадри росли що дня... Новітні Гайдамаки виросли, що карали всіх зайдів за й ворогів.
Німці слали для усмирення загони звані “Ніві”, в яких були народи східні та часто згадані відділи переходили на сторону Бульби. Тоді німці попали на новий спосіб. Знаючи історичну ненависть поляків до українців, обсадили поляками цілу Волинь та частини Правобережжа. Ті нові польські поліцаї почали в страшний спосіб провокувати українські села. Вони в’язнили людей, мстилися в жахливий спосіб на всіх. Гості рострілювали, кого попало. Та не довго то панування тривало. Мовляв “биймо українців, бо вони не хотіли битись за Польщу й вона впала."
Та зосереджена боротьба Бульби під гаслом “Україна без німця, ляха та комунаря”. Почав крок за кроком проганяти всіх... Хоч поляки мали добру охорону, то не помагало. Так це факт, що німці обсадили половину адміністраційних постів та лісів і урядів на Україні поляками. Українська партизанка ліквідувала згаданих гостей. З відплати поляки ліквідували маси нашого народу на Холмщині, Підляшшу, Лемківщнні. Українські повстанці наперід остерігали поляків та поляки без виповідження наших людей били, гонили та стріляли.
Факти — у Білгорайщині розпороли черева 38 осіб; Слобідня біля Теплиць – замордували 45 осіб на чолі зі священником о. Добрянським в Дубровяці, а 24 особи у Лукові. Бандерівці тоді почали організувати свою партизанку на чолі зі Шухевичом та почали ширити клич “проч отаманія” — хотіли, щоби Бульба віддався їм. Кричали, що отаманія завалила країну 1918 р. Та почали братись за діло зліквідування Бульби. Та Бульба прапору не хилив. Бандерівці підступом вбили його жену та сина. Це був великий удар та одначе Бульба переніс все та дальше бив німців, де попало. Зліквідував партизанську ватагу ген. Колпака, що продерся крізь фронти аж на Закарпаття. Важкі бої зведено з групою НКА коло Грубешова та УПА перемогла сильно. Осінню на зиму відтягнули партизани на Полісся року 1943. На Поліссі була база та організаційний вишкіл старшин, підстаршин та партизан. Підступом Бульбу німці стягнули на переговори. Отаман необережний та з адютантом поїхав. Тоді його німці ув’язнили. Тут, у в’язниці, він дістав хворобу шлунка та грудей і просидів аж до 1945 р. За впливами й просьбою гетьмана Скоропадського його звільнено, але ґештапо наглядало. Його намовляли організувати партизанку з німців, та на це він не згодився. Тоді літаком він мабуть відлітів, щоби продовжати дальшу боротьбу.
Тарас Бульба герой, партизан, його ім’я обігло всю Україну. Він жде ще своїх остаточних чинів та вирішального бою за Україну... Може про нього колись будуть писати романи та історії. Так пісні будуть жити між народом про Тараса Бульбу.
По довгих братніх сварах та боротьбі вкінці мельниківці, бандервці та бульбівці прийшли до згоди та створили Українську Повстанчу Армію. Всеукраїнський з’їзд відбувся осінню і943 р. у лісах Волині та з’ясував точно цілі УПА — “воля або смерть”, скоординував боротьбу в комуно-націзмом. Тези з’ясовані з заповітом дальшої боротьби українського народу за волю.
Відтак відбувся з’їзд всіх поневолених народів СССР під проводом УПА. Всі народи були заступлені. Ухвалено революцію організування боротьби аж до розвалення СССР та свободи всіх народів СССР.
УПА зі своїми досвідченими боєвиками розгромили богато відділів СС-ів. Повстанці визволили богато в’язнів з тюрем у Львові, Раві Рускій ліквідували німецьких поліцаїв та били менші відділи вермахту. Також в богатьох случаях увільнили жидів з німецьких рук.
Харчі постачали селяне, а зброю подостатком діставали від німців, яких нападали і ліквідували. Німці вислали карні експедиції в Коломийщину, Скільщину, Равщину, Сокальщину, Дрогобиччину. В Долинщині вели повстанці кількаденний бій та 30 вересня 1943 року розбили німців. Згинуло понад 200 німців. Тоді німці з великою силою вдарили на Станиславів в листопаді 17 року 1943 на Чорний Ліс, а на Самбірщину в грудні 4 цього року. Та повстанці всі наступи німців відбили з великими стратами для ворогів. В липні 1944 р. ще німці пробували щастя в Долинщині та їх повстанці побили здорово. Також УПА зорганізовало Лемківщину та і стали маси поліції з краківської округи. Весною УПА вело боротьбу з РККА (Рабоче-крестьянская Красная Армия). Мусіли боротись ткож а загонами ген.совітів Орлова, які передерлись аж до Сяну. Вони плюндрували українські села та міста.
З фактом повстання УПА заникло всіляке життя партійне.
УПА стягало податки з наших людей, а хто відмовлявся то було часом йому горе. Приміром, в Яворівщини вбили о. Крушинського за критику метод УПА та за те, що податку на клав. В Станиславові збили о. Волянського, що не дав 15,000 зол. податку. Також хто був кацап, то довго не пережив. Також УПА вбило д-ра Ярослава Гарановського в липні 1943, б. секр. Євгена Коновальця. Осінню 1943 УПА вбило полк. д-ра Романа Сушка, праву руку полк. Коновальця.
Ці вбивства троха затемнили славу УПА. Тоді виринула квестія, чи в УПА не має чужих аґентів. Вина спадала на Лебедя і Шухевича. Кажуть деякі, що полк. Сушка вбив в особистої помсти Чоботарів, що співпрацював з німцями. Похорон полк. Сушка та промова пращальна від о. прелата Куніцького з грубими тисячами народу були чимось, що ніхто не забуде ніколи.
Треба тут ще замітити про братовбивчу війну з поляками. У лютім 1944 р. УПА вислало своїх представників вести переговори з політичними представниками АКА (Армія Крайова) під командою ген. Бори-Коморовського. 3 ким вони говорили та чого договорились, тяжко сказати. Остає фактом, що поляки обох делеґатів вбили. За той ганебний підступ й злочин УПА виповіло війну полякам. Треба зазначити, що поляки мали краще оружжа та по-садистичному, де могли, там винищували українців. Так, польська Армія Крайова вистріляла 25000 українців на Холмщині, Лемківщині та Підляшшу. Вбивали головно інтелігентних людей. Вони вбили полк. Войнаровського, д-ра Отрутинського, д-ра Павлюка, д-ра Бурку, посла Любаревського Семена, сотн. Франца Бориса, проф. Чечіля, Загірного, о. Генадія Которовича, який сидів 3 роки в тюрмі, ув’язнений німцями — це на Холмщині. На Лемківщині польська Армія Крайова вбила отців Щербу, Шлика, Гаська, Кітку, Гриневецького, Кулинича, Федевича, Добрянського, Коптцюка д-ра Литвина, д-ра Левинського, мґр. Камінського, д-ра Жегліна, та тисячі інших. Я подав тих, що особисто знав...
Це маленька картина, шановні читачі, Дантового пекла, яке пережили ваші рідні брати. Щодня хтось гинув, когось ховали, непевність — не знаєте ні дня, ні години, коли прийде ворог по ваше життя. Та кровавилась рідна земля, горіло небо зі встиду нікчемности людей. То знова дзвони дзвонять, то знов кулемети тарахкотять, земля здрігаєсь на виду крови й мордів. Різали людей вороги, жертвами дітей керниці гатили.
Таку трагедію переживала українська земля. Всі хотіли її забрати, бо богата. Може України богацтва стягали прокляття на її дітей.
Так в огні гартується криця, а в огні відділюють та дістають чисте золото
Дай Боже, щоби очищений і загартований народ навчився з тієї трагедії. Згоди та взаїмної любови, та пам’ятав, що найблищим й найкращим братом є таки його рідний брат — українець
Як любов й згода в нутрі запанує тоді й Бог буде Благословити волею й Щастям.
Вересень, Німеччина

ХРОНІСТ7

LAC, Horoshko Fonds,
MG31-F15, Vol. 2, File 12
 

New series    2005    «Litopys»
© Published by «Forum for the Studies of the History of the UPA»
| HOME |